Коломийка – пісенний дивоцвіт Закарпатської

 Гуцульщини

         Якщо запитати любого жителя Закарпатської Гуцульщини, як і Галицької та Буковинської, що таке коломийка, то відповідь буде одна: «коломийка , це співанка, це наша пісня». І дійсно коломийка – це коротка, найчастіше дворядкова пісня, кожний рядок якої складається з чотирнадцяти складів, з коротенькою паузою після восьмого складу. Вона може виступати як приспівка до танцю або існувати незалежно від нього. Часто коломийки об’єднуються у в’язанки, які, однак, не мають сталого змісту, а залежать від настрою, майстерності виконавця, а  також від обставин і призначення співу. Виконуються вони на гуцульських мелодіях усталеного типу, яких у наших горах є немало. У коломийках поєднуються пісенно-поетичне начало з мімічним та хореографічним, що надає їм особливої жвавості, своєрідної театральності, динамічності й енергії. Тому у пісенному різнобарв’ї  української народної творчості і по нині рясніють коротенькі коломийки, що, як дрібні квіти, щедро розсипані по гуцульських селех, горах, полонинах і лісах. Вони зворушують серця скромною простотою, непоказною щирістю, оптимізмом. Серед численних зразків – звертань до коломийки найчастіше зустрічаємо образні порівняння її з квітам, із зеленим запашним верховинським світом:

         Звідки мої коломийки, питають ньи люди,-

         В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.

         Співаночки мої любі, де я вас подію?

         Понесу вас в полонини, по горах розсію.

         Та як буде добра доля, я вас позбираю, 

         А як буде лиха доля – я вас занехаю.

         Уперше вони зафіксовані писемним джерелом у 1241 році в Коломиї, у теперішньому місті, яке є одним із районних центрів Івано-Франківської області, від чого і пішла їх назва. Коломийки звучать уже близько 800 років, а то і значно більше, супроводжуючи людей нашого краю у їх радощах і бідах, у веселощах і смутках, на весіллях, вечорницях, ирщіннях, при випасі худоби на полонинах, при роботі у полі, на ниві  й лісі. Маючи глибоку історію, вони завжди звернуті до сучасності, в них відображаються естетичні уподобання, погляди на мораль, оцінка громадсько-політичних явищ, переконань і прагнення митців з народу. Недарма у свій час Леся Українка  зуміла побачити у розвихреному багатоколірному коломийковому калейдоскопі вдачу народу, а Іван Франко – широкий образ сучасного йому народного життя. Хоч батьківщиною коломийок є Карпатський регіон, їх поширення і велика популярність на всій території України дає підстави вважати нині цей жанр загальноукраїнським явищем.

         У текстах коломийок зафіксовано загальний характер танцю і окремі його деталі: танець такий запальний, що «як заграють коломийки – рухаються кості» (с. Костилівка), та ще в такому темпі, що «кості би розсипали-си, якби не сорочка» (м. Рахів). Сам танець вимагає неабиякого вміння: «файно з дівков танцювати, бо дрібно трьисеси» (смт. Ясіня).

         Коломийка виконується в супроводі приспівок – імпровізацій : темп танцю іде з прискоренням. Кожен танцюрист співає здебільшого лише одну строфу,- поєднувати швидкий темпераментний танець із співом нелегко. Отже, форма й будова коломийки – приспівки диктувалася ритмікою руху. Танець вимагає синхронного виконання приспівок, тому танцюристові потрібно буквально «на ходу» згадати чи зімпровізувати текст, дбаючи, насамперед  про те, щоб уклався у ритм і темп танцю.

         Звичайно за таких обставин текст не міг закріплюватися за певною мелодією, адже виникав він якоюсь мірою спонтанно, без попередньої підготовки. Звідси також іноді неповні перші рядки, звуконаслідувальний заспів, повтори, додавання вигуків і сполучних слів.

         Розмір -4+4+6, що ліг в основу коломийкової приспівки до танцю і лишився незмінним у пізнішому її виді – «співаній» коломийці.

         Цікаво, що в народі й тепер чітко розрізняють коломийку «до танцю» і коломийку «до співу». «Співані» коломийки багаті не тільки за змістом і поетикою,- вони, як правило, різноманітніші за музичною будовою й характером виконання, відзначаються широким мелодичним обсягом і значно розвиненою мелізматикою. Тому вони, в залежності від змісту, настрою і ситуації, звучать повільно або дещо швидше, сумно або весело, тихіше або голосніше, розширюючи їх діапазон звучання і прикрашаючи гуцульські мелодії додатковими звуками.

         Порівняно з ліричною піснею коломийка – явище простіше, вона дає лише кілька штрихів, за якими можна домислити розгорнуту картину, або цими штрихами і вичерпується смисл сказаного.

Велику групу коломийок попередніх століть на Закарпатській Гуцульщині становлять пісні про кохання, в яких передаються усі перипетії відносин двох. Глибоке і сильне почуття підказує закоханим слова, повні хвилюючої поезії: «Хотів зо мнов мій миленький  шос поговорити, але пішов в полонину стаю городити» (с. Луги), «Ой  ходила-м  по садочку та яблука рвала, від полудня до вечора любка виглядала» (смт. Великий Бичків).

У коломийках, де зображуються людські стосунки, на перший погляд, незалежні від суспільних проблем, відчувається відгомін соціальної нерівності, нарікання на долю, безталання, злидні. Та поняття про щастя у таких творах ніколи не асоціюється з багатством. Бідні дівчина чи хлопець рішуче відкидають залицяння багатих: «ходив до ня вовкулака, кажуть, що багатий» (смт. Великий Бичків), «У бідності не є тисяч – із двома руками, та я її не міняю з п’ятьма богачками» (с. Водиця), «Іде багач на коневи у новому сідлі, не хочу я леда-біду, аж би  був у сріблі» (с.Луги), «Ой аж би я через тебе лиш раз на день їла, я би тебе, богатого і так не схотіла!» (смт. Ясіня), щоб сини багатих «ходили свині пасти», «торбонцами каміньи возили» (села Костилівка і Вільховатий).

У коломийках про життя в родинному колі оспівується сімейна злагода, звучать тихі дитячі колисанки. Наприклад: «я за свого любка вийшла, душа ми на місті», «милий нянько, миля мамка, що ня на родила, ще май милий чоловік мій, кого-м полюбила», «На високій полонині сива мр’яка зрана, ба що діє – поробляє миленького мама» (с. Водиця), «Сидит моє коханьичко та колиску струже» (с. Чорна Тиса), «Оженивси бідолаха та жони си боїт, сидит дома, діти бавит – жона фіглі коїт», «Ой обуйси, молодице, у свої топанки: не раз будеш від старої тікати до мамки» (села Костилівка та Вільховатий), «Повішу я колисочку близько коло плота: колишиси, дитиночко, у мамки робота», «Колисочко яворова, колишиси сама: мушу іти на роботу із самого рана» (смт. Кобилецька Поляна), «Ой я собі виколишу  маленького сина,  а як піде вівчарити, то принесе сира», «Коби спало – не вставало, росло - не боліло:  ні рученьки, ні ноженьки – усе біле тіло» (село Ділове та Хмелево), «Мене мамка народила, в росі умивала, та а би я файна була, аби щастя мала», «Ой ви діти, любі діти, дрібні, як полова, хто вас буде годувати, як я нездорова» ( с. Верхнє Водяне).  Багато коломийок складено жінками, нещасливими в сім’ї  . Про це свідчать такі рядки: «Любив мене давно любко, як корівки пасла, минуласи наша  любов, як свічка, погасла» (с. Косівська Поляна), «Тяжко мені, молоденькій,  із нелюбом жити» (смт. Великий Бичків), «Дівка руту поливала, а рута зів’яла, за першого попавшого мати її дала» (с. Верхнє Водяне), «Коли мене, молоденьку, за одівця віддали» (с. Кваси), «Повен хлівець худобиці – жінка ми не мила» (смт. Кобилецька Поляна) , «Ой зів’яла  тота рута, що – м давно садила, вибрала ми моя мама, кого – м не любила» (с. Водиця), «А потічок шумить собі з каменя на камінь, пройшла любов  і молодість навік – віки – амінь» (с. Косівська Поляна).

В багатьох коломийках, де оспівується тяжке минуле людей гуцульського краю, звучать протести проти утисків і гноблення, ненависть до багатих: «які чужі пани були, такі пани свої», «Гуцулики такі бідні – землю не зорали: нема волів, нема конів, все пани забрали» (с. Білин), «Послав мене пан проклятий ліс рубати в дебрі, ой бодай він ізбанкрутів та ходив у жебри» (с. Верхнє Водяне), «Носи собі на здоров’я  шовкові запаски: я не просив і не буду у багачки ласки» (с. Водиця), «У багачи аж три сини на ньиньи подібні: черева в них, як корита, голови як довбні» (м. Рахів). Зустрічаються у коломийках і вислови, щоб сини багатих «ходили свині пасти», «торбонцами каміньи возили», «аби пани з тайстрами ходили» (села Костилівка і Вільховатий), які, за справедливою оцінкою Т.Г. Шевченка, були наївною помстою. Тут крізь незадоволення й стогін, які чути у більшості цих коломийок, проявляється усвідомлення гуцулами своєї сили.

Протест проти знущань, прагнення до волі породили широкий опришківський рух, підтриманий найбіднішими верствами селянства. У народних переказах, легендах, співанках і коломийках опришки вславлялися як герої, відважні лицарі волі, що не боялися ні смерті, ні тортур. Заклик до боротьби з багатіями передавався з уст в уста, пробуджував бунтарські настрої, що видно з таких слів: «треба панів розігнати та на волі жити» (смт. Кобилецька Поляна), «Ой опришки молоденькі, усі нежонаті, не шкодують панів бити, бо пани богаті» (с. Лазещина), «Ой опришок молоденький дуже сильний хлопец, в одні руці пістоль держит, а в другій топорец» (м. Рахів), «Ой лишили вівчирики  випасати стрижки, роздобули дес пістолі та пішли в опришки» (с. Ділове), «ба шо уже не видати Довбушьи у горах» (смт. Ясіня).

Під час рекрутського набору біднякам припадала найтяжча доля. Молодий хлопець – надія убогої сім’ї, майбутній господар, який потрапив «під аршин», мусив на довгі роки, якщо не назавжди, розлучатися з сім’єю, коханою дівчиною, рідним краєм. Про це в коломийках так звучить: «Ой хто буде в полонині з вівцями ходити, як я піду у катуни цісарю служити», «Наше село невеселе, сумну вістку чути: скоро мають рокувати молоді рекрути» (села Богдан, Луги, Видричка), «Ішов хлопець на війноньку, став та вклонився: «Пробачте мені, люди, як щось провинився» (смт. Великий Бичків), «Волів я ся, молоденький, втопити в потоці, як мав іти на війноньку з шабельков на боці», «Плаче мати, плачуть сестри, плаче вся родина, куди ходит, руки ломить молода дівчина», «Одів мене добре цісар, є  в чому ходити, потече кров потічками – будуть пани пити» (с. Верхнє Водяне), «Як я мамко моя рідна, на войні загину, возьми мою дівчиноньку за свою дитину», «Лишив мене  з діточками, молоду вдовицю, а сам пішов аж за Дунай у сиру землицю» (с. Кваси), «Ой неборак бідний вояк з чорними очима, прожив всего двадцьить і два, а смерть за плечима» (с. Косівська Поляна), «Ой цісарю, цісарику, не мав би ти віка, бо не одна жона плаче: «Де–с дів чоловіка?» (м. Рахів, села Костилівка, Вільховатий, Розтоки).

Розвиток капіталістичних відносин знайшов відгук у коломийках про наймитську долю, заробітчанство, мандри тощо. Це видно із їх змісту: «Богач слугу ізгоньиє, ще півні не піли, дає йому тото їсти, що діти не їли», «Воліла-м си утопити, як була-м маленька, як мала  йти  заробльити, така молоденька» (с. Чорна Тиса), «Чого в тебе, молодице личко помарніло?» - «В газди сіно літом гребла – богдай би згоріло!» (с. Косівська Поляна), «не можу я розказати, як ми в наймах гірко» (с. Кваси), «Могла-сь мене, моя мати, ніколи не мати, аж мала-сь до корчмаря служити давати», «Ой фабрико  нещаслива, богдай ти згоріла, де ти моє здоров’ячко за три роки діла» (смт. Великий Бичків). Про заробітчанство ідеться в таких рядках співанок: «Вітер віє повіває, вербою колише, сумні письма із Морави мені любко пише», «Ой піду я  в Мадярщину у літі на жнива, коби хліба заробила, була би щаслива» (с. Росішка), «Ой піду я  у Канаду межи чужі люди, ой там мені веселенько ніколи не буде» , «Най пропаде Америка – я ніч не гадаю, лиш би си повернути до рідного краю» (м. Рахів).

Не обминули творці коломийок важку і сміливу, а іноді й небезпечну працю лісорубів та бокорашів, що знаходимо в багатьох рядках коломийок. Вони характерні для Рахова, Ясіня, Богдана та інших населених пунктів Закарпатської Гуцульщини. Наведемо окремі з них: «Ой піду я в бутиночок аж під полонину, там гуцули ліс рубают, спускают в долину» (с. Богдан), «Ой пішов я в лісосіку та зрубав ялину, ялина си покотила з гори на долину», «Ой маємо, побратиме, роботу з тобою: зв’язувати бокорики та долів водою», «Ой бувайте здоровенькі, всі мої рідненькі, бо я іду на бокори в гори височенькі», «Ой сьиду я коло річки капчурики плести, скоро має мій миленький бокорика вести» (смт. Ясіня).

Відображені в коломийках і трагічні події 15 - 18  березня 1939 року в Карпатській Україні із столицею в Хусті. Вони звучать так: «Наші хлопці січовії рядами ступают, під прапором синьо-жовтим кровцю проливают» (с. Луги), «Хто по нашому не мовит, най тут не панує, заберає-си в незгоду, звідки себе чує» (с. Богдан).

Під час  Другої світової війни одночасно з гнівним і грізним словом поетів-професіоналів  закликала до мужності й перемоги народна поезія, яка в тяжку годину випробувань підняла з глибин людської пам’яті  найдосконаліші образ, мобілізувала і взяла на озброєння  все краще, що було в її арсеналі. Активною бойовою силою стали й наші коломийки. Це видно з таких рядків: «Тисячу літ нарід бідний не знав щистьи, долі, та найгірше жити стало в фашистській неволі» (с. Кваси), «Ой били нас, катували, топтали ногами, а ми си не схилили перед ворогами» (м. Рахів), «Гримльи громи з Чорногори, котьи-си лісами: доста було панувати фашистам над нами!» (с. Луги), «Зашуміли на Околах смереки, ялиці, загриміли в горах, долах громи-блискавиці» (смт. Ясіня).

За радянський час у коломийках появилися такі поняття як «машина», «моторні пили», «трактор», «космос» та ряд інших.

Для коломийок  з часу їх  появи  характерні  також гумор та сатира, спрямовані проти  ледарів, п’яниць, нероб тощо.

З коломийками, як із іншими фольклорними творам, відбувається, як кажуть, «колективне редагування у часі». Із тисяч новостворених зразків відбираються кращі, які поповнюють скарбницю духовної культури народу.

Тематичне багатство, чітка вироблена форма, в яку легко й невимушено вкладається метрично-інтонаційний  лад народно-розмовної мови, розсипи яскравих художніх засобів коломийок – все це захоплювало і захоплює митців-професіоналів, будить бажання творчо наслідувати кращі зразки  цього самобутнього жанру.

Коломийки навіювали теми, образи, мотиви для багатьох літературних творів. Особливо органічні вони в оповіданнях та повістях І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Мартовича, П. Козланюка, та в ряді  працях інших авторів. Серед творів останніх декількох десятиліть, що належать професіоналам  і любителям, багато пісень, написаних у коломийковому ключі . Деякі з них, пішовши в народ, втрачають авторство, обростають варіантами, кладуться на відомі гуцульські мелодії і наче народжуються  вдруге, вже як фольклорні твори.

Із здобуттям Україною незалежності у картини сучасного життя гуцулів чудово вплітаються традиційні образи червоної калини, квітучих садів, різнобарвних вишиванок – всі ті символи, що їх народна уява пов’язує з радісним, піднесеним настроєм, адже,  як писав один із українських письменників,  «нове життя , нового прагне слова». Тому активний процес створення і активного функціонування коломийок є свідченням життєвості цього жанру і запорукою його дальшого розвитку.

                                                                  За матеріалами М. Ткача