пʼятниця, 27 березня 2020 р.

Русини на Закарпатті


Русь, руські, русини. Чи проживали до ІХ століття русини на Закарпатті?
         Переселенські процеси, які проходили на території Європи від появи Людини розумної (Homo sapiens), вплинули і на наші землі. Археологічні дослідження V-ІХ століть та збережені писемні джерела дають можливість ідентифікувати більшість середньовічних народів, в тому числі і слов’янських, яких у той період було понад 50, включаючи і руських. А чи були серед них до ІХ століття так звані « закарпатські русини»?
       Відомо, що слов’яни досить масово заселили Карпатську котловину уже наприкінці VI століття, тобто після  падіння гунської держави Аттіли, в складі війська якого були також сармато-слов’янські племена язигів і аланів. Після падіння Аварського каганату у VIII столітті вони тут остаточно утвердилися. Перед тим вони сюди вирушили з Полісся і дісталися Центральної Європи і Закарпаття зокрема, просувалися Нижнім Дунаєм вгору або через Моравські ворота. Припускають, що якась частина слов’ян перейшла Карпати через перевали. З приводу цього в деякій історичній літературі, - зокрема в праці о. Иринея Кондратовича «Исторія Подкарпатской Руси для народа», - йдеться, що то «переходили сюда руські племена», а також, що «середньовічні латинські грамоти багато пишуть за семигородських «біссенів», під якими тільки руських і треба розуміти» (цитати). Виходячи з цих висловів можна стверджувати, що руські люди до приходу мадярів таки проживали на Закарпатті, що заперечується деякими угорськими істориками, які заявляють про  автохтонність мадярів на цій території. Це переселення частково могло відбуватися і через перевал у межах сьогоднішнього смт. Ясіня, що на Рахівщині, який пізніше названо Татарським, адже тут піший перехід був відомий щонайменше сім тисяч літ  в період історичної епохи під назвою «Мезоліт» (11-7 тис. років тому назад). Крім того тут, починаючи ІІ століття, тобто після розгрому римлянами у 106-107 роках фракійсько-слов’янської держави Дакії, її втікачі поступово почали переселятися на території у межах Дунаю і Тиси, тобто в Трансільванію, крайньою північно-східною стороною якою є сьогоднішнє закарпатське смт. Солотвино (звідси починався соляний водний шлях по р.Тиса), а потім і у Прикарпаття, за якою з часом теж закріплювалася назва Русь або «Русія» (так названа ця територія в західноєвропейських мапах ще у ХVIII ст.). Звідси вони через певний період поверталися разом з місцевими людьми на Закарпаття уже під назвою «руські». Виходячи  із наведеного, можна зробити висновок, що ні про яких русинів тоді мова не йшла, бо приходили в Карпатську котловину люди руські від поняття «Русь» та фракійсько-слов’яни із Балканського півострова, які набагато раніше перейшли у цю місцевість через Малу Азію з Пересі (з 1953 року Іранське нагір’я). Там тоді перебували «арієзовані» (заряджені новими знаннями і навичками) племена у тодішній так званій «Мідії» або «Лідії», звідки переселилися на р. Дон сармати, предки руських народів.


    Наприкінці ІХ століття до Паннонії  у кілька етапів прийшли кочові мадяри та союзні їм інші кочовики, які  невдовзі поклали край існуванню Великоморавської держави утвореної дещо раніше у тому ж ІХ ст.. Однак мадяри, підкоривши місцевих слов’ян, не відмовилися від зрощення з їх роздробленими елітами, тому така співпраця дала змогу наприкінці Х століття створити Угорське королівство. Уже тоді місцева династія Арпадовичів  започаткувала традицію укладати династичні шлюби з руськими князями Рюриковичами. Від середини ХІ століття інтенсивність таких шлюбів зростала, адже між собою родичалися й еліти. Саме лише тоді на думку деяких істориків, у писемних джерелах уперше з’явилася інформація про прибуття до Угорщини осіб руського походження, але як вже знаємо, таке твердження є невірним.
      Вигідні умови господарювання з часом сприяли переходу на постійне місце проживання до Угорщини й нижчих верств суспільства. Процеси з середини XIV століття, коли землі Галицько-Волинської Русі увійшли в склад Польщі, набували більш масового характеру і розширювали географію, але це були знову ж таки, в основному руські люди, як про це писав той же о. Ириней Кондратович, що то заходили «із-за Карпат і Семигорода руські і волоські пастухи. Коли на полонинах сніг пропадав, вони збиралися із своїми стадами і по верхах по схилах, де найліпша була трава, мандрували із верха на верх… . І де їх зима захоплювала там вибирали собі й стаду придатне місце і на певний період заселялися (в салашах). Із тих салашів стали потім появлятися окремі села…»(цитата). Так, очевидно, і виникло у верхів’ї Тиси Ясіня, що на Рахівщині, яке вперше в історичній літературі згадується під 1555 роком. Однак ця дата пов’язана з конкретною подією, зокрема, у цьому поселені тоді відбувався сезонний базар по продажу і обміну худоби, виробів зі шкіри, деревини тощо. Але щоб він у тому році відбувся, люди мали там проживати набагато раніше, тим більше, що значна частина худоби була перегнана і товар перенесений з Галичини, по вже згаданому пішому переході. Знову ж таки, як і раніше, мова про русинів не йде, бо сюди, в основному, приходили руські люди. Рюрик, запрошений 862 року новгородцями від варягів приніс назву Русь, - писав закарпатський історик Михайло Лучкай. – Після того, як Олег 882 року зайняв Київ всі східнослов’янські племена почали називатися «руськими». Іноземці їх ще називали по різному, але вони себе лише так називали.  Із цього випливає, що назва Русь починається тільки з 882. Червона Русь входить у володіння князя Володимира лише 1015 року і лише з того часу люди могли називатися руськими, та й то не зразу.
     Однак,  біографія Гелерта, якого угорці вважають святим (постраждав від язичників біля пагорба у 1046 р., що тепер у межах Будапешта, який названий у його честь), Русь називає Роксоланією і про таку назву писали й інші діячі, навіть античного світу. З цього приводу закарпатський історик М. Лучкай писав, що в назві цього племені прихована назва «русь» і поєднання з нею «слов’ян», немов би хтось сказав «руські - слов’яне», спотворено роксолани (можливо від того хто як вимовляв, чув і, найголовніше, як записав). Про це плем’я також згадує і римській письменник, вчений, державний діяч Пліній (Plinius Scundus Maior) (23-79 рр.) і ці відомості стосуються першого століття. Так, що, за припущенням, термін «русь» може бути значно давнішого походження і звідси можна припустити, що спочатку було слово «русь», а потім – «слов’яни» (з лат. slave – раб).
     Проте, слово «русин» таки згадується, але вперше в угорській хроніці під назвою, «Анонім», яка написана латинською мовою між 1196-1203 рр. на підставі, як вказується, давніх документів (вони не дійшли до нас) і переказів, нотарем угорського короля Бели ІІІ, але не в ІХ столітті.  Він київського володаря називає вождем русинів, а народ – юрбою русинів. Це говорить про те, що слово «русин» придумано угро-мадярами, яке скоріш за все спочатку стало відоме чужинцям, а не співвітчизникам, бо вони себе так не називали.
   Ще про одне! У підручниках з історії України для учнів 7 класу протягом 2000-х років з приводу поняття «Русь» його автори твердять, що воно є фінського походження. Дійсно фіни і по сьогодні шведів називають руськими. І як це сталося? Дуже просто,- бо сучасні наукові дослідження окремих істориків свідчать, що Скандинавією, де тепер проживають шведи, у середні віки, спочатку називали частину Русі. Лише потім, з  XIV століття, ця назва перемістилася на сучасну Скандинавію, адже норманами у середньовічній Європі називали і руських, про що йдеться в етимологічному словнику руської мови М. Фасмера в перекладі з німецької. Русю в середні віки називали не тільки Росію в сучасному розумінні, але й багато завойованих нею земель, в тому числі території Південної, Північної і Західної Європи, а також Азії, а руських князів в деяких західноєвропейських хроніках названо руським словом враги, тобто варягами. Так, що була можливість фінам, а вони угро-мадярського походження і певний період проживали між Волгою та Уральськими горами як сусіди русів, пізнати слово Русь, тим більше, як бачимо, і скандинави могли проживати у складі Русі. Але писати, що слово «Русь» є фінського походження вважаємо не точністю, якщо не помилкою.
     Після того, як австрійські Габсбурги 1686 року вигнали з Угорщини турків, залюднення визволених теренів тривало їх заселенням, уже не руським людьми, а уже русинами (так йдеться в австрійських документах) з Руського воєводства (1434-1772 рр.) Речі Посполитої з головним містом Львів, які втікали від гноблення польських магнатів, в тому числі із-за так званого «звичаєвого права першої ночі». Так поступово історичні назви мешканців краю «галичани», «руський» доповнювали та витісняли «русини» у складі королівства Русі, Руського воєводства, королівства Польщі, Речі Посполитої та пізніше і Габсбургської імперії, проіснувавши аж до початку ХХ століття, коли почав домінувати етнонім «українці». Руські переселенці Угорського королівства переважно були вихідцями з історичної Галицької землі, зрідка Волинської, Київської, Чернігівської та деяких інших.
      Наприкінці XVIII-на початку ХІХ століть після поділів Речі Посполитої на землях колишніх Угорського і Польського королівств, які контролювала Габсбургська династія, особливо на історичному Закарпатті, кількість громад, яких часто примусово ідентифікували русинами була значною. Правда частина з них мадяризувалися або ставали прихильниками австро-німецької культури, за що отримували певні привілеї, а також підтримка російськими грішми і конфесійна належність до православ’я, поступово і давало частині людям змогу повірити у політичне русинство. Цьому частково сприяло і те, що в 1646-1649 роках почалося утвердження  на Закарпатті греко-католицької церкви, яка прийшла на зміну православної, якою Мукачівські єпископи скеровували з 1440 року. В результаті чого почалась міжконфесійна боротьба відповідно між русинами, прихильниками греко-католицизму і руськими прихильниками православної віри та переслідування православних, які належали до руської Перемишлянської православної єпархії, що продовжувалася аж до входження Закарпаття до Чехословаччини. Це детально описано на 17-ти сторінках о. Иринеєм Кондратовичем у книзі «Исторія Подкарпатской Руси для народа».
     Однак, на Мараморощині утвердження греко-католицизму, в тому числі і в Рахівській окрузі, почалося майже на 86 років пізніше, тобто 1720-го року, коли імператор Австрії Карл ІІІ своїм таємним указом передав все майно православних уніатам. При цьому прихожани майже 150 років не знали, що вони вже відносять до греко-католиків і лише, коли у 1870-х роках їх дерев’яні храми ставали непридатними для богослужіння із-за псування від давності та коли Австро-Угорська держава почала допомагати деревиною для їх будівництва, вони помаленьку про це дізнавалися. Цьому частково сприяла також і безпросвітність населення та неграмотність тодішніх православних священиків, які набували навичок богослужіння та інших церковних обрядів майже в домашніх умовах, одноразово будучи кріпаками.
     Переселення людей із Галичини до Угорщини стимулювали не лише політичні обставини, а й чимала кількість господарських привілеїв у сусідніх угорських землях, в тому числі і на Закарпатті, їхня географічна близькість, схожість клімату і природніх ресурсів у гірських чи пригірських комітатах, чи навіть тісні родинні контакти.  Наприклад згідно так званого «Волоського права» руські люди, які перейшли Карпати, на неосвоєних заліснених місцях розчищаючи угіддя від заростів, будуючи будинки, протягом 12 років не платили ніяких податків державі і ніяких робіт не виконували на користь власника землі. Зрозуміло, що як вихідців володінь Русі усіх їх звали Ruthenus або фонетично і лексично схожий спосіб. Так, що доки ці процеси не набули масовості протягом ХІІ-ХІІІ століть про автохтонів – русинів ІХ століття, як уже йшлося, на землях майбутнього Угорського королівства говорити не має жодних підстав, адже тодішня територія у межах Дунаю і Тиси була заселена тільки слов’янськими племенами, включаючи і руських, які й були автохтонами. Свідченням цього твердження є  ряд назв населених пунктів історичного Закарпаття, зокрема: Руські Комарівці, Руське Поле, Руська Мокра, Русково (з 1920 р. в Румунії), Руський Керестур у Воєводині  (в Сербії), а також «руська мова», яка була мовою навчання на Закарпатті за Чехословачинни в Ужгородській вчительській семінарії, у гімназіях Ужгорода, Мукачева, Хуста, Берегова, в торгівельних академіях і школах Мукачева, Ужгорода, Сваляви і Севлюша (тепер Виноградово) тощо. Сучасний український письменник О. Гаврош у своїй книзі «Закарпаття під прицілом» з приводу цього пише, що Олександр Духнович, найбільший наш будитель ХІХ ст. в одному з найвідоміших своїх віршів «Піснь народна руська» (Вручаніє) вісім разів вживає слово «руський» (руський воздух, руський хліб, руськая родина, руськоє слово тощо). Представницький орган закарпатців на початку ХХ століття називався Центральна Руська Народна Рада, поняття «руський» широко використовували політичні партії («Руська хліборобська партія»), періодичні видання («Руська нива», «Руська молодежь»). Таке слововживання було властиве не тільки еліті, а й простому народу, який на запитання про національність відповідав, що «ми – руські». Але якщо «ми - руські», то не можемо бути окремо від «Руської правди» Ярослава Мудрого, руської віри Богдана Хмельницького чи «Руської трійці» галицьких будителів. Процеси заміни історичного етноніму «руський» на сьогоднішній «український» почався на Закарпатті з початком ХХ століття, а в гірській зоні Карпат, і зокрема, на Рахівщині. ще раніше, адже відомості про це вже тоді сюди надходили через наших людей з Коломиї та Станіславова, які там неодноразово бували.
      Політичні українофоби, що збираються будувати свою окремішність, немовби в складі четвертої східнослов’янської нації, всіляко прагнуть уникати природньої самоназви «руський», взамін пропагуючи свій улюблений словотвір – «русинський» від слова «русин», яке, як відомо, вперше появилося під пером невідомо писаря на межі ХІІ – ХІІІ століть у анонімній хроніці, яку ще угорцями названо «Геста Гунгарорум». Правда, деякі теоретики неорусинства пропонують навіть відмовитися й від слова «русин» і перейняти назву «рутен» (від лат. rutheni). Одні прагнуть це зробити з політичних міркувань, інші через незнання, перекреслюючи усю попередню нашу традицію, роблячи нас людьми без багатовікової історичної спадщини, без коріння.
     Прикметник «руський» походить від слова «Русь», ось ця нерозривна пуповина з українською землею і не дає дихати прихильникам українофобам.  Щоб затушувати цей зв’язок, вони ладні знехтувати авторитетом усіх попередників, на чиї вшанування вряди-годи збираються.
     Не ганьбімося своєї прадідівської самоназви «руські», - далі закликає нас О. Гаврош, - бо за нею – тисячолітня традиція починаючи з київських князів, якщо не давніше. Будьмо лише точнішими й уважнішими в історичних фактах. А для позначення спадщини росіян у нас є інше слово – «російський» та й українські вчені вже давно пропонують писати історичний етнонім мешканців Давньої Русі з одним «с» як «руський». Тому ніяких наукових проблем тут немає.
     Як писав О. Духнович : «Бо свої то за горами – не чужі: Русь єдина, мисль одна у всіх в душі».
                                                                     Микола Ткач – історик, краєзнавець
      P. S. Роксолани – це група арієзованих (заряджених новими знаннями і вміннями) кочових племен, які населяли Північне Причорномор’я з ІІ ст. до н. е. до IV ст. н. е., що перекочували із Мідії (Персії, з 1953 року Іранське нагір’я), племена якої є родоначальниками Сарматської імперії і Русі.
             Література
1.     Волощук Мирослав. Народ без коріння, або чи жили в ІХ столітті русини за Карпатами // Ж-л «Локальна історія», №3 за 2019 рік.
2.      Гаврош Олександр. Руський чи русинський // Закарпаття під прицілом. Львів, 2018.
3.      Дехтеревь Алексій. Православіе на Подкарпатской Руси // Подкарпатская Русь 1919-1936. Ужгород, 1936.
4.     Історія міст і сіл Закарпатська область. Київ, 1969.
5.     Кондратович Ириней. Исторія Подкарпатской Руси для народа. Ужгород, 1924.
6.     Лучкай Михайло. Історія підкарпатських русинів, Т. І. Ужгород, 1999.
7.     Лучкай Михайло. Історія підкарпатських русинів, Т. ІІ. Ужгород, 2000.
8.      Носовский Г. В., Фоменко А. Т. Империя, Т. І., Москва, 2004.

Немає коментарів:

Дописати коментар