Угорці та їх
прихід на історичне Закарпаття.
Дев’яте століття
ознаменувалося окремими вікопомними подіями, важливими не тільки в анналах
(літописах, хроніках) відповідних земель, але й у загальній історії
євро-азійських племен, серед яких найважливішими були: початок руської
державності, що датується 860 роком та перехід угорців з Азії, як частини
монгольського народу, з північного Тибету у Європу протягом понад трьохсот
років ( 551-896). Після відходу з середньоазіатських степів вони поділилися на
дві частини. Перша з них, які називалися «білими» мадярами, а інші були просто
мадярами, зайняла землі на території біля річок Терек, Кума і Турк, підкоривши
місцеве населення. Через деякий час вони окремими групами почали переселятися
на захід. Пройшовши біля Києва, перші поселилися на землях слов’ян біля Дунаю.
Згодом за ними тим же шляхом пішли ще дві їхні групи, які зайняли давні
поселення слов’ян (гетів), Молдавію, а також Трансільванію ( ця географічна
назва території є слов’янського походження, звідки на історичному Закарпатті
починався так званий «соляний шлях», по якому транспортували на захід сіль із
соляних копалень. У нашому краї він пролягав із соляних джерел Солотвини,
очевидно, звідси і починається ця Трансільванія, яка зі соляними мінералами
простягається далеко на південь).
Ті
мадяри, які пішли на північ, поселилися по сусідству з хозарами, предки яких
спочатку називалися кіммерійцями, а потім таврами. Два століття проживали у Башкирії,
де печеніги, які проживали теж поруч, не давали їм дозволу на переселення, бо
почували себе слабкими проти ворогів. Зміцнівши, вони нарешті, у 884 році такий дозвіл дали і
мадяри уклавши союз між сімома племенами та обравши вождем Альмоша, теж
вирушили на захід.
Однак,
як йдеться в окремих історичних наукових працях, не всі племена угро-мадярів
подалися на захід, адже і по сьогодні їх нащадки проживають між Волгою й
Уральськими горами та на Півночі Російської Федерації, як в європейській так і
в азіатській частинах, а також на окремих територіях Скандинавії та Прибалтики. І їх вплив у Русії (так на
деяких західно-європейських географічних мапах у середньовіччя позначали
Московію, а потім і Росію) був настільки вагомим, що на коронах московських
князів, а далі і царів, протягом декількох століть виднівся угорський герб.
Переправившись
через Волгу, ті мадяри, які два століття проживали у Башкирії, через два місяці
теж зупиняються перед Києвом, який, немовби, за твердженням хроніки невідомого
угорського нотаря «Анонім», готувалися взяти приступом. Але дізнавшись від киян, що
«батьківщина» Атілли, вождя гунів, знаходиться за горами Гаваш (Карпат), Альмош
прийняв слово миру (однак, це твердження є
неправдою, бо нашестя гунів на Західну Європу було десь за 300 років до
переходу мадярів). І як наслідок цього, він зі своєю ордою у супроводі кількох
київських русичів, які знали переходи через Карпатські гори, після втомливої
дороги, у межах Галичини, переходять через головний карпатський хребет. Але, немов
би, тодішні предки угорців, боячись засідки з боку місцевих жителів, які могли
влаштувати пастки, як про це йдеться в «Анонімі», перейшли Верецький перевал
уночі між голими горами (очевидно, полонинами) і опинилися в долині річки
Латориця. Чи проходили в той період якісь мадярські племена у межах території сьогоднішнього Ясіня через перевал,
який пізніше назвуть Татарським, відомостей немає, хоча мадяри, в тому числі і
на конях, переходили й інші гірські перевали, крім Верецького, коли селилися
біля Дунаю, у Молдові, а також в межах Трансільванії, до якої шлях через
сьогоднішні території Покуття і Східну Галичину та вздовж верхів’я річок Прут і
Тиса був чи не найкоротшим. Тим більше, що в «Анонімі» сказано, що мадярів від
Києва до Карпат супроводжували «київські русичі, які знали переходи через
Карпатські гори». А цей перевал діяв, як уже відомо, щонайменше 7 тисячоліть,
ще в період історичної епохи під назвю «Мезоліт» (11-7 тис. р. до н.е.), так що
київські русичі не могли про нього не знати і таке могло й статися. Але ця
подія не зафіксована із-за віддаленості та безлюдності, а про наявність їхньої писемності в угро-мадярів у той час відомостей поки що
немає. Частковим доказом цього твердження, на нашу думку, але дуже вагомим,
може слугувати те, що під 910 роком в деяких угорських історичних документах
вперше згадується Рахів і це через 14 років після їхнього переходу Карпат.
Згадане дає можливість все таки припустити, що якщо не ціле плем’я, а тільки
якась окрема група мадярів, яка з тих чи інших причин відстала від основних їх
сил, перейшла в Трансільванію через території сьогоднішніх Галицької і
Закарпатської Гуцульщин. Можливо за вказані 14 років окремі з мадярів освоїли
кириличну або латинну абетку й зафіксували існування Рахова, як торгово-
обмінного пункту пішого та кінного переходу із Закарпаття до Подунав’я і назад,
або це зробила людина іншого походження, яка володіла грамотою. Є ще одна
версія з приводу переходу мадярів через нашу територію. Можна припустити, що
Рахів у 910 році було зафіксовано під час одного із грабіжницьких набігів
мадярів на галицьку землю, під час якого вони проходили через територію
сьогоднішньої Рахівщини в сторону Галичини. Подібних походів із Паннонії ними
до 950 року, а в окремих випадках і до 970-го, було здійснено в різні тодішні країни Центральної та Західної Європи близько
ста, ході яких їх кінні загони доходили до узбереж Атлантичного океану, Середземного,
Адріатичного, Мармурового та Балтійського морів.
Проте,
не все у мадярів було так й безхмарно, як написано у їхній поширеній хроніці
«Аноніма». Як не дивно, її дослідники розглядають Мадярщину як одне географічне і політичне ціле одразу після
того, як вони появилися у 896 році на теренах історичного Закарпаття і то в
межах середньовічної Угорщини, коли насправді вони займали лише частину
Паннонії.
На
основі візантійських джерел (імператор Лев Мудрий, Констянтин Порфірогенет,
Георгій монах, Теофан і Лев Граматик) й пізніших мадярських хронік довідуємося,
що мадяри не становили єдиного народу і не були мадярським народом, бо крім їх
семи племен до них приєдналися ще хозари, кобари та мегері, з яких два останні
невідомого походження. Пояснити назву «мадяр» майже неможливо, адже кожен, хто
намагався це зробити, дотримувався іншого погляду. Грецькі й латинські
письменники називали їх «угрі», «гунгарі», «венгри» (назви турецького
походження) іноді ще й турками та куманами ( від назв річок Турк та Кума, де раніше проживали). Однак самі вони
називалися і називаються – мадярами.
Друга
частина племен угро-мадярів після перебування біля Києва, як виявляється, не
пішла до Карпат, а, проминула чорноморські степи і в другій половині ІХ ст.
опинилась на південно-західному узбережжі Чорного моря, на місці, яке пізніше
назвали Етелкез ( Etelkez – це територія між Дністром і
нижньою течією Дунаю). Не виключено, що мадяри тут вступили в контакти з іншими
тюркськими народами. Зокрема, археологи однозначно знаходять оногурські (onjgur) елементи
тільки на цих територіях.
Існує
ще й інша гіпотеза, у відповідністю з якою мадяри попали у Карпатський басейн
ще у VІІ столітті ( напевно, це перша група «білих»
мадярів). Їх потім і далі заносили сюди все нові й нові хвилі Великого
переселення народів. Точно відомо одне, що із 800-х років угорські вояки,
будучи союзниками то франків то морав’ян, приймали участь у боях на території у
межах Дунаю і Тиси. Для них це була прекрасна можливість не тільки дізнатися
про слабкі місця ворогів, але і зрозуміти наскільки тут благодатні природні
умови. Очевидним став для них «вакуум
влади» на цій території і тому вони не випадково відправились у сторону
Карпатської улоговини.
Згадка
про мадярів є і в болгарській історії. За часів панування Симеона (893-927),
який проголосив себе болгарським царем, візантійці об’єдналися з мадярами, що
тоді зі своїми стадами кочували в Бессарабії, і мадяри наскочили на болгарські
землі. Семеон почав перемовини з Візантією, а на мадярів наслав печенігів, які
тоді жили на схід від мадярів, і разом з ними у 896 році напав на їх селища.
Мадяри були розбиті і майже знищені. Розпорошені, рятуючись від цілковитого
винищення, воно, взявши із собою жінок, дітей і худобу, залишивши свої оселі й
мусіли тікати на північ, оскільки з півдня було море, зі сходу наступали
печеніги, із заходу – болгари. Це була дуже спішна втеча. Одна частина орди, за
однією версією, під проводом Арпада пішла через середину території сучасної
Румунії, а саме південним Заліссям, до Семигороду, де тоді над руськими і
волоськими племенами володів князь Менуморот. Друга частина – під поводом вождя
Альмоша, за іншою версією з ним був і Арпад, пішла на північний захід й через
Верецький перевал перейшла Карпати і опинилася перед Мукачевом, а потім –
Ужгородом.
Мадярські
кочівники побачили на історичному Закарпатті сформовані руські князівства. Одне
з них – північне, князівство Лаборця. Вони, зайнявши Мукачів, 40 днів
відпочивали, і немовби їх вояки по черзі весь вказаний період закладали
фундамент замку на теперішній Замковій горі, що було сумнівним. Потім якби
скаржилися, що це було для них надміру трудним ( на угр.»мункаш»). Звідси, за
традицією, і пішла назва міста та замку: Мункаш або Мункач. Закарпатський
історик Михайло Лучкай у першій половині ХІХ сторіччя з цього приводу писав, що
тодішнє становище мадярів не сприяло тому, щоб вони розпочали будівництво
фортеці, не маючи майстрів, відповідного знаряддя. Вони звичайно,- продовжував далі у наш час уже знаний
М.Лучкай,- шукали захист, але не у фортецях і замках, а у правій руці, тобто в
зброї. Франкські хроніки вказують, що мадяри були кочовим плем’ям, яке не мало
найменшої уяви про фортеці. Проживаючи століття в Паннонії, мадярин вів
номадський (кочовий) спосіб життя без постійних осель і не мріяв про фортеці. Ужгород
вони облягали протягом чотирьох днів, поки, нарешті, його здобули. Князь
Лаборець з особливо йому відданими воїнами пробився через облогу і втікав до своєї
іншої фортеці – Земплін ( тепер у Словаччині). Але мадяри його наздогнали на
річці Свіржаві й повісили, а народ на згадку про того князя назвав її Лаборець.
Ще
римлянам було відомо, що на півночі їхньої провінції Паннонії, існувало
укріплення під назвою Унг. Німецький єпископ Ліудпранд, згадуючи про поселення
різних племен, зазначав, що у коравантських ( очевидно, карпатських ) слов’ян було
сильне укріплення Унгоградус. Мадярський літописець, писар короля Владислава ІV Кезаї, у
хроніці, яка датується 80-ма роками ХІІІ століття, згадував про укріплення Унгвар.
Про перехід мадярських племен через Карпати та їх боротьбу зі слов’янами у 896
році писав також літописець Нестор:»Пришедше от востока угри і устремишися
через гори великія, іже прозвавшася гори Угорскія і почаше воєвати на живущия
ту». Окремі згадки про князя Лаборця збереглися і в усній народній творчості. В
переказах його називали «славним князем», який любив народ, дбав про нього, а
коли прийшли мадяри, то він мужньо бився з ними.
З
мадярської хроніки «Геста Гунгарорум» довідуємося, що у 896 році, коли
мадярські кочівники переходили через наш край, то на історичному Закарпатті
були такі князівства: «Землю між Тисою і Дунаєм оселив великий Кеан…, а потім
очолив її внук воєвода Салан (в середньому Потиссі). Землю між Тисою і
погір’ям… посів воєвода Марот (частина Залісся). Землю від ріки Марош аж до
граду Оршова… посів воєвода Глад (в південному Потиссі до Дунаю». При тому ця
хроніка згадує закарпатського ужгородського князя Лаборця, який володів
територіями сучасної Закарпатської області, Пряшівщини та частиною Нирьщини. В
центральному Заліссі ( Трансільванії )( знаходилося князівство Гелу. Після
загибелі Лаборця мадярська орда без бою перейшла через князівство Салана, бо
вже не мала сил і можливостей далі воювати із-за великих втрат кочівників, в
тому числі і загибелі свого вождя Альмоша. Потім мадяри обирають вождем Арпада.
Згрупувавшись і з часом об’єднавшись («білі» мадяри цього не дуже хотіли, бо
мали власну назву ще із азіатських степів) та переправившись через Дунай, вони
зайняли частину Паннонії, підкоривши місцевих слов’ян біля їхнього озера
Болотнім (тепер Balaton). З приводу цього закарпатський історик
Иреней Кондратович у своїй праці «Исторія Подкарпатской Руси для народа» писав,
що так мадярам вдалося вбити клин між північними і південними слов’янами й на
тривалий час роз’єднти слов’янську одноту.
Література
1.Історія міст і сіл Закарпатська область. Київ,1969.
2.Кондратович Иреней.
Исторія Подкарпатской Руси для народа. Ужгород, 1924.
3.Лучкай Михайло. Історія
карпатських русинів, Т.І. Ужгород, 1999.
4.Лучкай Михайло. Історія
карпатських русинів, Т.ІІ. Ужгород, 2000.
5.Нариси історії
Закарпаття, Т.І. Ужгород, 1993.
6.Носовский Г.В., Фоменко А.Т. Империя,
Т.І. Москва,2004.
7.Пап Степан. Історія
Закарпаття, Т.І. Івано-Франківськ, 2001.
8.Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской
Руси. Ужгород, 2006.
9.Сжатая история Венгрии. Волгоград, ЗСШ № 13 з угорською
мовою навчання. Інтер видання.
Микола Ткач – історик, краєзнавець
Немає коментарів:
Дописати коментар