Туризм на Рахівщині за спогадами моєї прабабусі
З історичної та довідкової літератури я
дізнався, що через Чорногору в давнину пролягала так звана «австрійська
стежка». Чому так звана? Мабуть тому, що тепер точно невідомо де вона
пролягала. Але в середині 30-х років ХХ ст., за Чехословаччини, мій прапрадід,
який працював єгерем (ягром) у Требушанській лісній управі із чехословацьких та
австрійських знатних родин, які забажали пройтися згаданою стежкою. У складі
групи був один австрійський барон, якого звали Конрат, що мав давню мапу із
приблизним позначенням австро-польського кордону XVIII ст., ще до входження Польщі до Австрійської імперії. Ось
і за мапою, на вимогу згаданого барона, і було тоді здійснено цей туристичний
похід. Мій прапрадід, якого було звати Віктор, не хотів проводити цю групу,
адже в нього були інші обов’язки. Але так як він єдиний із працівників лісної
управи був родом із с. Ясіня і знав добре Чорногору, в якій бував у свій час не
один раз, полесний (лісничий) змусив його це зробити. Із собою він взяв свою
дочку, мою прабабусю Анну, якій тепер вже досить давно за 90 років. І за її
неодноразовими розповідями та за допомогою тогочасного фотоальбому (вона не все
пам’ятала), який потрапив до нас значно пізніше від тодішньої пари молодожонів,
які були у складі туристів, я і намагаюся відтворити той багатоденний туристичний
маршрут.
– Було це влітку. Ми з моїм батьком чекали на
залізничній станції нашого села Требушани потяг (ріхлик) який приїхав десь біля
обіду із Праги і далі відправився, після зупинки, до Ясіння. З одного із
вагонів вийшла група туристів із 12 чоловік, які були одягнуті по похідному, як
це було прийнято тоді. Привітавшись, вони поскладали свої набиті рюкзаки
(гатижаки) на вози, запряжені кіньми, взятими із лісної управи, про що сам пан
полесний потурбувався заздалегідь. І група вирушила. Йти потрібно було пішки.
Це спочатку легко відбувалося, адже ґрунтова дорога та й без вантажу за
плечима, вздовж Білого потоку була досить гарна. Десь за годину, вийшовши із
села та пройшовши урочище Мала Росіш, дійшли до лісопилки. Тут біля лісної хати
зупинилися на відпочинок і пообідали. Наші гості із цікавістю спостерігали за
працею робітників біля пилорами, на якій розпилювали білані (дерева) на дошки,
оглядали водяне колесо, яке крутилося ввід падаючої води, що текла лотоками із
потоку й рухала пилораму. Далі шлях пролягав через урочище Велика Росіш й залишків
давньої гаті (греблі) із її водяним каскадом в якій збиралася вода для сплаву
невеликих дараб (плотів) до річки Тиса. Ще далі пройшли урочища Ялин і Галаштів
(від угор. – риба), де знов зупинилися. Тут перевантажили на малі гуцульські
коники місцевих жителів і почали підніматися досить круто в гору серпантинною
дорогою із зупинками, адже для міських людей це було не легко. Мені не важко
було йти, адже горами я ходила нерідко. Під вечір добралися Вашкової хати під
полониною Лисичий, що була у підніжжі гори Поп Іван. Хоч інші люди, що звикли
ходити по крутих схилах і долати цю віддаль за 4-4,5 годин, нами цей відрізок
дороги пройдено десь за 7 годин. Віддихавшись, ми повечеряли. Пам’ятаю, нам
дали кнедлики із жареним м’ясом з підливою, які я з’їла дуже смачно і пили вар
(компот із сушених яблук і груш). Полягали спати у 2-х і 3-х ліжкових спальнях,
а молодожони ночували у круглій гуцульській колибі біля ватри в спальних мішках
на встеленій читині (хвої). На другий день нас мій батько повів на г. Поп Іван
Марамороський. Звідти, з чови (вишки), із захопленням оглядали заліснені гори,
далекі полонини, альпійські луки й безлісні вершини, голубе небо над головою в
тому числі і на територій Румунії, адже тоді через цю вершину
чехословацько-румунський кордон.
На наступний день, після легкого сніданку, ще до сходу
сонця, група вирушила далі, перед дорогою помолившись Богу і подякувавши людям,
які нас обслуговували, це сім’ї з Требушан Пушкарю Арпаду і його дружині,
кухарці Ілоні. Через полонину Лисичий, де взимку діяла лижна траса, хребет
Гречків й краєм полонини Квасний, наш шлях пролягав через полонини й вершини
Головатич, Бендераска, Межипотоки, до хати на Ненесці, на полонину й однойменну
гору Стіг. На Стозі після відпочинку в мисливській хаті, побували біля прикордонного
стовпа з латиськими літерами з трьох сторін, що символізував кордон в цій точці
між Чехословаччиною, Польщею й Румунією. Пан Конрад був дуже задоволений, адже
звідси, за його мапою, починалася омріяна та «австрійська стежка» і мені, як
наймолодшій у групі, з цієї нагоди подарував шоколадку.
На четвертий день, після ночівлі на полонині Стіг, ми
спустилися в урочище Буркут потоку Квасний, йшли повз гаті (греблі), куди з
різних потічків приток Квасного збиралася вода для сплаву дараб (плотів) по
середах і суботах до Устє-рік і Рахова… Далі наша дорога пішла вгору і
пролягала краєм Чорногірського масиву із-за чехословавцько-польського кордону
повз Піп Іван Чорногірський з його обсерваторією, Гутин Томнатиком, де ще в
одній гуцульській колибі переночували. Вранці пішли далі і на полонинах у межах
гори Говерла та інших вершин-двотисячників, ми бачили залишки укріплень з
колючим дротом, траншей, окопів, бліндажів періоду Першої світової війни, адже
тут проходила тоді лінія фронту. Спустилися в потік Кузмещик, де теж були руїни
гаті (греблі) й у туристичній хаті переночували. На шостий день мій батько і
пан Конрад повели нас на залізничну станцію Зимір, а потім попід хребет Кукул з
виходом під Яблуницький і Татарський (піший і найдавніший) перевали і через
присілок Стебний, де теж були руїни ще одної гаті (греблі, першої на
Рахівщині), у с. Ясіня, до великого туристичного дому, де нас зустріли дуже
привітно. Тут нам дали ситно повечеряти, де на столі, крім інших страв, була
перекладена гуцульська кулеша з бриндзею. На сьомий день, після сніданку,група
відправилася на конях за 25 км, через присілки Чорна Тиса і Подерей, до витоку
річки Чорна Тиса, який знаходиться і по нині під полонинами Плоска і Довга
гірського масиву Горган, що теж тоді межували з чехословацько-польською
границею. Через день пішки ми піднімалися на перевал околи, що розмежовує
Горгани від Свидовецького масиву, а наступного дня – через полонину Драгобрат
до Близниць, де шукали шовкову косицю (едельвейс). Ми наступного дня також
побували на діючій гаті (греблі) в потоці Апшинець, де спостерігали процес
зверчування і зв’язування дерев у дараби (плоти) та бокори. У вечері того ж
дня. З нагоди завершення походу, нам, після святкової вечері, організували
зустріч з місцевими людьми, зокрема, вчителями, підприємцями, залізничниками,
які були одягнуті в гуцульський одяг та службовцями чехословацьких митників та
прикордонників. Наступного дня наші гості потягом «Ясіня-Прага» виїхали в Рахів
до головного туристичного дому на Рахівщині, а через декілька днів до Праги. А
ми з батьком ще добу гостювали у його брата в присілку Стебний.
Наприкінці наших розмов прабабуся додала, що по всьому
шляху від Требушан до Ясінянської долини, вони побували на багатьох полонинах,
де випасалася маржина (худоба) людей навколишніх сіл. Це були вівці, корови,
бики, телиці тощо. Їх стерегли гуцульські вівчарі й пастухи, здебільшого в
гуцульському одязі й підперезані широким ременем (чересом). Часто там лунали
звуки трембіт, гавкали вівчарські собаки, які допомагали стерегти худобу. На
полонині Стіг, вночі, «гостем» біля будинку де спали був ведмідь, що дуже
перелякало мандрівників. У різних місцях ми чули виття вовків, бачили лисиць,
зайців, білок, оленів і навіть рись. Траплялося, що йшли плаями під дощем з
сильним вітром, у густих туманах і мряках. Але провідник добре знав шлях, яким
треба було йти, і тому ні разу не заблукали. Барон Конрад та його супутники
своїми мандрами були дуже задоволені, адже, крім того, що більш-менш було
віднайдено «австрійську стежку» і нечуваних для них вражень, вони побачили
недоторкану й старовіцьку природу та зустріли добрих та гостинних місцевих
людей.
Після прочитаного, написаного мною прабабусі, вона мене
спитала:
– Миколо, а ти хотів би пройтися тими дорогами, якими ми,
з твоїм прапрадідом тоді мандрували?
– Звичайно – відповів я.
– А що для цього треба? – знову спитала вона
– Гадаю, що для цього потрібно підібрати надійних людей,
придбати належні одяг, взуття й туристичне обладнання, і, найголовніше, мати
надійного провідника.
– Так, твоя відповідь вірна, - сказала прабабуся і
додала, - все це ми тоді мали.
М. Ткач
М. Ткач
Немає коментарів:
Дописати коментар