До 70-ї річниці
визволення Закарпаття
Абсолютна
більшість жителів Рахівщини майже нічого не знають про Андрія
Патрус-Карпатського, який за своє свідоме життя небагато бував у Рахові.
Повніше про нього можуть розповісти вчителі української мови та літератури шкіл
району та краєзнавці, адже він був прозаїком, поетом, кореспондентом ряду
періодичних видань нашого краю, коли офіційна його назва була Підкарпатська
Русь, Карпатська Україна і Закарпаття.
Народився
29 березня 1917 року в с. Теребля на Тячівщині, вчився у Хустській (1931-1935)
і Мукачівській (1935-1937) гімназіях. У 1937 році видав першу збірку віршів і
тоді ж став членом КПЧ. Після захоплення Карпатської України угорськими
військами, десь під кінець вересня 1939 року, з падінням Польщі і приєднання до
Радянського Союзу Галичини, разом з друзями перейшов кордон СРСР. Був
затриманий за нелегальний перехід, інтернований у Кам’янець-Подільську фортецю,
де тоді перебувала так звана східна група чехословацьких вояк, що емігрували з
своєї країни після захоплення її гітлерівцями, звідки був звільнений на
прохання лідерів КПЧ. Отримав статус політемігранта і працював у редакціях місцевих
газет. З нападом Німеччини на Радянський Союз був мобілізований в армію, однак
як іноземець, звільнений з її рядів і відправлений у м. Ташкент1.
Після встановлення дипломатичних відносин СРСР з емігрантським урядом
Чехо-Словаччини, який перебував у Лондоні та підписанням
радянсько-чехословацької угоди від 18 липня 1941 року про формування на
території Радянського Союзу чехословацької військової частини, чого прагнув і
домігся начальник канцелярії президента і уряду в справах Підкарпатської Русі,
виходець із с. Залуж нашого краю Павло Цібере, його викликали у Москву2. Тут працював у
ролі офіцера воєнної місії Чехо-Словаччини на чолі з полковником Г. Пікою. Йому
було доручено у так званих «виправно-трудових» таборах ГУЛАГу звільнення
вихідців нашого краю, які втекли від угорців у СРСР і там засуджених за
обвинуваченням в «шпіонажі».
Після
підписання згаданої угоди важка ситуація перших місяців Великої Вітчизняної
війни і битва за Москву дещо відсунули цю справу. Зокрема, 15 жовтня 1941 року
в Куйбишев (тепер Самара) були евакуйовані чехословацька військова місія і
посольство, як і весь дипломатичний корпус. Тільки на початку квітня 1942 року
чехословацькому послу було повідомлено, що питання призову вихідців із нашого
краю принципово вирішено позитивно. І лише 1 квітня цього ж року радянський
уряд передав чехословацькій військовій місії, що нашим українцям надається
можливість добровільно вступити до чехословацької військової частини. І це,
незважаючи на те, що ця частина у м. Бузулук (Казахстан) формувалася уже з 12
лютого 1942 року, де наших краян тоді було лише одиниці3. Ось тоді А.
Патрус-Карпатський і приступив до виконання своєї головної життєвої місії –
визволення земляків. Але для того, щоб це здійснити йому потрібно було подолати
багато неймовірних труднощів і перешкод. Найголовніша з них – як це нікому
невідомому офіцерові чехословацької армії домогтися, щоб його безперешкодно на
той час всесильний НКВС допустив в усі трудові табори на території Радянського
Союзу, в яких до того часу ніхто з іноземців не бував. Для того що це
відбулося, потрібна була санкція людини, яка тоді очолювала Ставку Верховного
Головнокомандування СРСР, тобто Й. Сталіна. І лише після того нарком Л. Берія
підписав відповідний наказ, де були вписані прізвище та ім’я нашого земляка, а
разом з ним й прізвища інших учасників групи і розіслано начальникам усіх
таборів, де тяжкою і виснажливою працею в шахтах, лісоповалах та інших роботах
за полярним колом «виправляли» свою провину перед Країною Рад наші земляки.
Але, на превеликий жаль, багато юнаків там померло, інші були значно виснажені.
Та й через радянську бюрократичну систему і ще в період війни, свій примірник
цього наказу Патрус-Карпатському було вручено не зразу після отриманої згоди на
залучення наших «шпигунів» до чехословацького війська, яких було амністовано
лише 19 листопада 1942 року.
Нарешті
надпоручик із всією групою вирушив у довготривалу дорогу. Їм довелося пройтися
таборами у межах м. Воркута та інших місцях автономії Комі, в Карелії, в
Архангельській області, в Західному Сибірі і навіть на Колимі. Перебуваючи в м.
Норільськ вони визволили із табору Іову Кундрю, що був родом із с. Іза, який
потім служив у артилерії, підносячи снаряди під час боїв і, якого православна
церква, як архимандрита і подвижника благочестя, оголосила святим під іменем
Іова Угольського4. Були визволені і вихідці із населених пунктів
Рахівської округи. Ними були В. Тафійчук, І. Агоп’юк, Д. Поп’юк, М. Кабалюк, І.
Гафіяк, Д. Ступчук, В. Поп’юк, А. Пранчук з Ясіня, В. Лицівський, В. Попович з
Білина, П. Волощук, П. Гощук з Луга, І. Болданюк, М. Станчук з Квасів, М.
Гулин, М. Катеринюк з Рахова, М. Дребота з Богдана, Г. Павлюк з Розтік, В.
Несух з Росішки, М. Ухаль, Й. Ухаль з Великого Бичкова, І. Матчук з Ділового та сотні інших5. Із цілого
нашого краю згаданою групою було звільнено тисячі людей. Всі вони стали вояками
чехословацької бригади, але абсолютна більшість із них у м. Бузулук, де
відбувалося її формування, прибували туди у грудні 1942 – особливо першій
половині 1943 років. На 1 жовтня 1943 року у бригаді нараховувалося 3130 вояків
з яких 2210 було українців, а це наших земляків, що становило понад 70%6. Так А.
Патрус-Карпатським і було виконано свою головну життєву місію, місію визволення
земляків із таборів ГУЛАГу. Але чехословацька військова група побувала і у
радянських таборах військовополонених, де перебували угорські вояки, в армії
яких було багато наших краян, про що в жодній історичній літературі не
згадується. Ось розповідь одного із них, це Іллі Руснака з Ділового, яку
переповів його син Ілля:
-
Мене в угорську армію насильно забрали у 1940 році на
строкову службу. Муштра та знущання там, для таких як я, що не знали угорської
мови, були нечуваними. У 1942 році військову частину, в якій служив, перекинули
на Дон, а потім під Сталінград. У ході розгрому 6-ї німецької армії і угорських
частин мене було поранено, але на щастя, не дуже тяжко і я при першій же
можливості здався в полон. Перебуваючи у таборі, працював на відбудові
Сталінграда. Одного разу, а це було у вересні 1943 року, нас всіх вишикували і
перед нами появилися військові чехословацької армії, форму яких зразу впізнав.
Один із них заговорив на нашій рідній мові, яку тоді називали «русинською»,
агітуючи нас добровільно вступати у їх військо. Це, як пізніше дізнався, був
Патрус-Карпатський. Я зразу згодився, щоб не згинути у радянському таборі, де
умови перебування були жахливими і, як наслідок, смерть була звичайним явищем.
У чехословацькому війську (легії) під керівництвом Л. Свободи провоював до
травня 1945 року.
У жовтні 1943
року А. Патрус-Карпатського направили у м. Бузулук, де призначили заступником
командира 2-ої парашутно-десантної бригади чехословацького війська, у якому
дійшов до рідних Карпат.
Після війни
повернувся додому і невдовзі вступив у більшовицьку партію. Працюючи
літературним працівником газети «Закарпатська правда», очолив обласну
письменницьку організацію. Та недовго довелося А. М. Патрус-Карпатському
перебувати на волі. 15 жовтня 1947 року був заарештований у Києві і
відправлений до Москви, де його звинуватили у «шпигунській діяльності». Йому
НКВС не забув, що він безперешкодно відвідував табори ГУЛАГу, де перебували
закарпатці, як вчитувався у їх особові справи, адже вчився у гімназіях з
російською мовою навчання і ту мову знав досконало, як на його вимогу
начальники таборів віддавали команди шикувати засуджених, перед якими на
незрозумілих для них мовах, а він знав їх сім, виступав, агітуючи їх
добровільно вступати до чехословацького війська. Та найбільше агенти наркомату
боялися, що побачене й почуте ним у їх таборах буде описане і потрапить за
кордон, зокрема у США, де друкував у пресі свої статті, в у 1943 році там
вийшла його збірка поезій «Батьківщина кличе до бою». І як наслідок 3 грудня
1948 року отримав 25 років таборів, спочатку у Воркуті, а потім у Тайшеті
Іркутської області7. Звільнений і реабілітований А. Потрус-Карпатський тільки з початком
хрущовської «відлиги» 1956 року. Писати не переставав і у таборах, володіючи
феноменальною пам’яттю, в одиночній камері без олівця і паперу створив
історичний роман у віршах «Карпатська соната». За своє життя видав 10 книг
віршів, нарисів, переводів, але помер одиноким і майже забутим.
Автор даної
статті неодноразово, на запрошення свого однокурсника по музично-педагогічному
відділу Михайла Худана у середині 70-х років минулого століття бував у його
рідному селі Теребля. Кожного разу проходив повз його будинок, але жодного разу
не бачив когось на дворі, хоча обійстя не виглядало пусткою. Місцеві люди
оглядаючись, напівпошепки, немов чогось чи когось боячись, дещо розповідали про
свого земляка і в кінці додавали, що «напевно він у Києві». Там 19 травня 1980
року і перестало битися його серце.
Микола Ткач, історик
Використана література
1. Иван Поп. Энциклопедия Подкарпатской Руси.
Ужгород, 2006. – С.287.
2. Там же.
3. Нариси історії Закарпаття, Т.ІІ.
Ужгород. – С.528.
4. Православний церковний календар.
Хуст, 2013. – С.63.
5. У вирі кривавої війни. Ужгород, 2000.
– С.15-493.
6. Там же. – С.403-404.
Немає коментарів:
Дописати коментар