Пронюк Анастасія- молода, харизматична особистість.
Народилася в с. Ділове, 11 січня 2004 року.
У 2010 році пішла у перший клас Діловецької
ЗОШ І-ІІІступенів. Вже починаючи з
початкових класів захоплювалася читанням книг і віршів. А зрозуміла, що це
непогано їй вдається вже після закінчення школи, коли переглядала свої
збережені нагородження і грамоти, отримані у початковій школі. Українська
література надзвичайно різноманітна та цікава. Книги на будь-який смак, тільки
було б бажання читати. Але все ж для себе вирішила і впевнилася, що улюбленими
авторами є Ліна Костенко та Тарас Шевченко. Після закінчення
середньої школи в 2021 р. вступила до
Чернівецького Національного Університету ім. Юрія Федьковича на спеціальність
«Середня освіта. Українська мова та література». Вже будучи студенткою,
з’явилося нове захоплення писати вірші.
У її творчості,
ще, не так багато віршів, але більшість
з « депресивним настроєм», ( і це пов`язано з подіями, які відбуваються
в нашій країні). Викладачі Університету називали їх «філософськими», не
всі, напевно їх зрозуміють, але вони індивідуальні. Бо творчість, не має шаблонів і сталих зразків.
Деякі вірші стали своєрідним
художнім літописом війни. У такі непрості часи для нашої держави, відчувається
туга, біль, розпач, жахіття війни . Та
разом з тим оживають сила, хоробрість, відданість, честь, незламність.
Моя муза - не моє кохання,
Моя муза - це творчий процес.
Моя муза - це день розцвітання,
Моя муза - роботи прогрес.
*******************************************************************
Весна -
Нове життя
І я .
Війна триває,
Хтось помирає,
А час іде
Щось нам несе
До перемоги наближає.
Цвіте усе
І я
Птахи співають
І співом оживляють .
Всі переживем
І я
Птахи нас звеселяють…
Розраду усиляють .
Душа є вічна
І я
Любов лиш і спасає.
І віра !
Й віра !
І любов !
Сама собою я росту
І починаю завжди
знову,
Оту дорогу нелегку -
Пам’ятатиму ще
довго.
Лиш дуже шкода, що
колись
Усе минеться…
І всі муки, всі
бажання
Не згадає вже ніхто.
Тільки я при
існуванні
Буду знати те душевнеє тепло.
*******************************************************************
Люблю тебе, до слів
«не можу»,
Лиш так не хочу тут
кінця,
Нехай оце бажання і
охота –
Приведуть обох нас
до вінця.
Ми будемо завжди у
танці кружляти
І закохано дивитись
в уста,
Які так палко й
гаряче цілують
Щоб закохуватися в
тебе щодня.
Кожна хвилинка
розписана нам,
Дуже добре й охоче
вдається,
Бо тільки ми в цьому
житті
Стаємо одним цілим ім’ям.
*******************************************************************
Для зірок живу, для
зірок існую
До зірок лечу, до
зірок тягнусь.
Вересневі ночі,
вересневі ранки
Я тебе чекаю, я до тебе рвусь.
Все до зір
звертаюсь, мої друзі ви,
Ви мені поради
- добрії дали.
Все лікуєте болючі і
великі шви
І я знаю точно, скоро заросли!
Серце вільне завжди
Та чомусь тривога з
нього все не йде…
Вірю в перемогу,
вірю в вічний спів,
Вірю в радість мою,
вірю в падозір!
*******************************************************************
Співає осінь у
осінніх шатах
Не дуже веселії
пісні,
Бо тоне, бідненька,
у втратах із сім’ї,
І жовтії листя усі є
в крові.
Дощі вже так плачуть
не першії дні!
Це сльози героїв з
небесних небес…
Це сльози дітей, без
дитинства безмеж…
Це сльози батьків, без стопу й ввісні…
Цікавий the end у віршІ не шукайте.
Хоч осінь й триває -
у зиму пірнайте!
*******************************************************************
Жовтнева осінь сумна
Та в серці у кожного
іще досі зима.
Хочеться миру!
Хочеться спокою !
Но реальність
жовтнева -
Лиш пахне неспокоєм.
*******************************************************************
Шукаю по світу тиху
місцину
Щоб відпочити
трохи на самоті.
Побути з думками.
Відчути спокою.
Побути з душею -
Відчути її.
В рутині сірявій усі
забувають
Гармонію і чистоту.
Звуки природи, співи
пташок,
Лиш чути машини і спіху крок.
Дощ із небес - на
серці аж страх
Та радість
перевершує весь той буденний жах.
Люблю дощі, а ще
більше град,
Бо тоді оживаєш і відчуваєш справжнє життя.
Самотність -
найкраща із мук,
Плач і журба та
краще вже так
Аніж спати аби - де
попало.
Любові нема, дівчинко
моя,
Та муки все ж ці похвальні.
У містах, і у селах,
в гаях,
Там, де спокій, і
вітер, і води,
Любові нема, і не
плач, і не плач,
А краще дивися на
себе!
Вірність,
відвертість і честь ,
Нема таких слів вже
тепер -
І, напевно, уже і не
буде…
Та це точно уже є
доведено всім,
Що самотність -
найкраща із мук!
*******************************************************************
Моя тугА, мій
смуток, мій жаль,
Заполонюють всю мою
стАль!
Мої сльози, моя
мряклості в‘яль
Залишають на серці печаль.
Світ навколо кращий
,
Світ навколо
світліший,
Світ навколо щиріший
Та лиш без моєї душі.
Люди - десь все
літають,
Люди собі в
майбутті,
Люди хвилюють, що
буде
І не буде в житті…
А хтось там є, але…
Ні світ, ні люди, а
ні я
Ні моя темная душа,
Не знають, є там, чи
не є…?
*******************************************************************
Хочу щоб сніжинки
мирно кружляли,
А ми з тобою танцювали під них.
Щоб душі гріли наші
тіла
І був запах свят, як завжди.
Щоб радісно на серці
було
І більше нікого навкруг…
Та зараз і я, і ти у
різних світах
І сніг, із жахіттям
війни.
*******************************************************************
Та квіти стелилися
сумно.
Не так мала зустріти
мати,
Не так мав обняти батько.
Любили всі люди навколо,
Поважали й віталися
хутко.
Та свічка уже
догоріла -
Хоч і маленька була іще зовсім.
І навіть іще не
згоріла, як погасив
Її ворог лютий.
Осінь все глибше і
глибше,
А спогади ще не забуті.
Зустрітись би в
теплій хатині,
Де радість і спокій
панує
Та радість у кожній
родині - не скоро вже побуває.
*******************************************************************
Місяць заховався
поза хмарою,
А ми могли з тобою
бути парою.
Він бачить відкриту
до тебе мою душу,
Але ти додав: «все
це я розрушу»!
Розвіялись хмари у
місячнім світлі,
А думками і далі у
твоєму повітрі…
Щоденна місячна
тьма, спостерігає за нами двома.
А зорі - розкидані в
цім небокраї
Шепочуть нам, що ми
мусимо бути у парі.
І небо, і зорі, і
світло, і все, за те - щоб ми були одне -
Одне ціле, якого ніхто не знайде.
знову Живу без життя
Існую, напевно.
Буденність сірява
Завтра мине, а може
так є назавжди.
А ні, буде лиш так,
Як Я забажаю і
зроблю себе.
Лиш спробую раз і не буду така я,
І дотики бездонні
До серця торкають мене.
Кохай і тільки кохай
-
Бо мить ця може й остання.
З думками моїми
побудь
Хоч трохи на хвилі
одній.
*******************************************************************
Якби не ця клята
війна, то у нього було б нормальне життя.
Якби ж не ця клята
війна, то у нього була б повноцінна сім’я,
А зараз лиш спить у
окопі - ніколи
І добре не буде аж
ніяк юнакові.
*******************************************************************
Буває тиша, спокій,
сум
Душевний стан
зваливсь на нуль.
Війна забрала рідних
хлопців,
А хтось співає: «да
пашло всьо»…
А хтось в окопі
спить ніколи,
А хтось сміється із
передової,
А хтось і сліз уже
не має,
А де життя, а яке
воно буває?
Ніхто давно не чув
слова: хороші, добрі, теплі
Щоб хоч трохи душу
зігріва.
І знову тиша, знову сум,
і плачі матерів безум.
*******************************
Немає коментарів:
Дописати коментар