Визволення Рахівщини

Хід визволення Рахівщини

(27 вересня – 18 жовтня 1944 року)

            Просуваючись з боями в сторону гір 138-ма дивізія (командир полковник В. С. Васильєв) 27 вересня 1944 року перейшла головний хребет Карпат у межах Яблуницького (шосейного) і Зиміро-Вороненківського (залізничного) перевалів. 28 вересня того ж року 8-ма дивізія (командир полковник М. С. Угрюмов) через гірський карпатський масив Горгани подолала Татарський (піший) перевал і звільнила присілки Стебний, Лазещина та північну частину Ясіня [4, с.519.]. Таким чином полки обох дивізій 17-го гвардійського стрілецького корпусу (командир генерал-майор  А. Й. Гастилович) одні із перших військових з’єднань 4-го Українського фронту (командуючий генерал-полковник І. Є. Петров) вийшли на територію Карпатської України, яка із визволенням стала називатися Закарпатською Україною, а із 1946 року – Закарпаттям, Закарпатською областю. Так було подолано першу лінію оборони Ясінянського (Керешмезе) укріпленого району (далі УР) угорських військ «лінії Арпада», яка була польового типу і яку спішно готували уже безпосередньо в ході наступу радянських військ на Карпати.

Намагаючись просуватися далі, в ході проведеної розвідки боєм передовим загоном капітана В. Зайця було встановлено, що перед 17-м корпусом знаходиться справжній УР з потужними залізобетонними надовбнями и електризованими перепонами перед самим переднім краєм угорської оборони. Несподівано на допомогу наступаючим, зокрема командуванню 8-ї дивізії, прийшов місцевий житель Юра Кандуш, який показав вогневі точки всього вузла опору, адже він раніше працював на його будівництві [2, с.262.]. Тут знаходилася друга оборонна смуга Ясінянського УРу. Але це були не просто такі собі укріплення, а справжній УР, один із найміцніших в Карпатах, опорні пункти якого знаходилися по лінії: полонина Головчиська – присілок Лопушанка – висота Костирівка – присілок Свидовець – полонина Драгобрат [3, с.519.]. До них ще слід додати й пункти такі як присілок Буковина, перевал Околи, ряд полонин під гірськими вершинами Чорногірського й Свидовецького масивів, зокрема, Петросом, Говерлою, Стогом, Близницею [6, с.3.]. В угорській історичній літературі, де йдеться про «лінію Арпада», теж згадується, що їхній оборонний вал у межах головного Карпатського хребта складався з укріплених районі і опорних пунктів [8, с.67.]. І такими опорними пунктами Ясінянського оборонного вузла були названі околиці села, які здебільшого з’єднувалися між собою траншеями і окопами, а спілкування між угорцями підтримувалося за допомогою телефонних ліній і радіостанцій. У цих пунктах були в наявності майже всі види тогочасного озброєння з великим запасом боєприпасів і, найважливіше, добре підготовленими вояками 10-ї піхотної дивізії й 1-ї гірсько-стрілецької бригади 1-ї угорської армії при підтримці 1-ї німецької танкової армії [5, с.81.]. Тому головні бої відбувалися, як показав дальший розвиток подій, за названі опорні пункти. Тим більше, що напрям Ясіня-Рахів-Сигіт був укріплений на велику глибину, як показало дослідження цього питання,  до 50 км. У його межах було побудовано 36 залізобетонних сховищ, 32 ДЗОТи і ДОТи, 53 кулеметні майданчики, 1900 погонних метрів надовбнів на танко-небезпечних напрямках, 8 тис. м траншей, 12 км оголеного дроту, прикріпленого на гумових ізоляторах до надовбнів, по кому був пропущений електричний струм в 3 тис. вольт. Його виробляли дві пересувні німецькі електростанції, які, з їх виявленням, були знищені радянською артилерією [1, с.171., 7, с.536.]. Зустрічалися й мінні поля, лісові завали, що свідчило про вміле використання оборонцями гірської місцевості.

Маючи наказ наступати на Рахів і Мараморош-Сигет, командир корпусу А. Гастилович організував наступ наявними військовими силами як вздовж дороги так і гірськими стежками східніше і західніше шосе та залізниці. 138-ма дивізія одним полком наступала вздовж східного берега річки Чорна Тиса по гірсько-лісистій місцевості, другим – на вершини Чорногірського масиву, третім – вздовж річки Лазещинка на урочище Козмещик і під східний бік гори Петрос з виходом через Чорногору у басейн річки Біла Тиса на богданську долину. 8-ма дивізія одним полком наступала гористою місцевістю вздовж західного берега Чорної Тиси, на присілок Свидовець, другим по лінії – перевал Околи – присілок Буковинка – полонина Драгобрат, а третім на висоти під Близницею, особливо на гору Стіг [1, c.226-227.]. Рівнинною місцевістю на південь від села, яку ясінчани і по нині називають Криворівнею, із-за міцних укріплень наступати було неможливо. Як дійсно показали події, найважчі і кровопролитніші бої були за опорні пункти, які в основному були високо в горах і опоясували село півколом, на які наступали 2-гі і 3-ті полки обох дивізій. Артилерія і міномети переміщалися побатарейно, забезпечуючи вогневу підтримку наступаючих, але далеко не завжди успішно із-за відсутності боєприпасів. Іншої реальної підтримки не було, тому головною діючою силою тут був піхотинець.

Відбувалися багатоденні, часом з перемінним успіхом, бої, які з часу переходу військ через головний Карпатський хребет і до остаточного та повного звільнення території Ясіня, тривали 17 діб. Відбувалися атаки й контратаки, щоденно село та його присілки й околиці піддавалися кількаразовим артилерійським і мінометним обстрілам, часто їх «прошивали» перехресно кулеметні черги. Лобові атаки нічого не давали, хіба-що призводили до великих людських втрат.

Жителі населеного пункту ховалися від цього всього у домашніх пивницях, викопаних ямах. Вони втікали у гірські ущелини, урочища, або на уже звільнену місцевість. Окремі з них заздалегідь виїхали до родичів та знайомих у сусідні та віддалені села або зовсім, аби бути якомога далі від куль і осколків, гучних розривів снарядів та мін, від зойків і криків помираючих, від страшних ушкоджень та поранених на місцях боїв людей. Крім згаданого уже Юри Кандуша, допомога якого прискорила звільнення ясінянської долини і всієї округи та врятувала не одне людське життя, були й інші подібні йому, які, подолавши страх, надавали наступаючим допомогу – проводили їх окремі підрозділи крутими схилами гір у тил ворога, постачали продукти харчування, допомагали пораненим. Однак, вони не завжди афішували у цих діях свою участь. Окремі гуцульські хати перетворилися на штаби, командні, спостережні та перев’язувальні пункти [4, c.519.].

У ніч з 13 на 14 жовтня 1944 року 8-й дивізії вдалося «проштовхнути» один батальйон підсилений батареєю 45-мм і батареєю 76-мм гармат на західні гірські узбіччя долини річки Чорна Тиса. Як тільки вранці 14 жовтня гармати батальйону вдарили зі схилів придорожніх височин по німецьких самохідках, котрі патрулювали шосе у межах урочища Криворівня, ті негайно зникли. Противник, що був попереду, почувши бій у районі шосе і побачивши відхід самохідок, взяв праворуч – у гори. Гарнізони всіх опорних пунктів вузла опору («Керешмезе») також покинули свої вогневі споруди, навіть не знищивши зброї. Вони частково утекли в гори, а частково потрапили в полон. Дивізія міцно оволоділа шосейною дорогою. Командуванню 8-ї стало зрозуміло, що уже давно не треба було просуватися головними силами, а перекинути в тил супротивника невеликий, але сильний у вогневому відношенні загін. І тільки тепер настав час для сформованого передового загону. І він рушив. Швидко. Невтомно [2, с.265.]. Так, 14 жовтня 1944 року було завершено звільнення всієї території Ясіня, а також визволено Чорну Тису і Кваси.

Полки 138-ї дивізії, що вийшли з гір Чорногірського масиву, мали  жалюгідний вигляд. Майже 2 тижні вони пробули в умовах найневигіднішої гірської лісистої місцевості – без доріг, без підвозу бойового й матеріального постачання і голодні. Набутий досвід показав, що обхідні маневри в умовах тогочасної війни не можна робити лише піхотою [2, с.265-266]. Але незважаючи на всі негаразди, ними теж 14 жовтня у верхів’ї Білої Тиси було зайнято населені пункти Говерла, Луги, Бребоя, Богдан і Видричка, адже німецькі самохідки теж покинули цю місцевість. А їх розвідники цього ж дня побували на окраїнах Рахова, Берлебаша (Костилівки) й Требушан (Ділового) відповідно через Сільський, Великий і Білий потоки. Наступ передового загону 8-ї і полків 138-ї дивізій продовжувався. Незважаючи на опір відступаючих, а вони відстрілювалися з усіх проміжних оборонних пунктів, які були заздалегідь підготовлені вздовж шосейних і залізничної доріг, на схилах гір і підриву ними мостів та тунелів, наступаючими 15 жовтня 1944 року було звільнено села Білин і Ростоки. Але північна околиця Рахова – Устьє-Ріки й західніша – Лиса гора та деякі інші місця були перетворені в ще один оборонний вузол. Як заявляли угорські військові, взяти Рахівський «горішок» було неможливо [4, с.483.].

Успіх операції по звільненню центра Рахівської округи став можливим завдяки майстерно підготовленому і здійсненому маневру наступаючих військ, які зуміли по бездоріжжю, переходячи через схили гір та провалля, лісовими хащами обійти цей вузол і вдарити з тилу. Першими зробили це 15 жовтня 1944 року бійці 768-го полку 138-ї дивізії, зокрема підрозділи капітана С. С. Скакуна та лейтенанта  І. Д. Коробова,  які здійснили перехід через Рахівський Менчул і Сільський потік. Після бою, 16 жовтня Рахів був повністю очищений від угорських та німецьких військ полками 138-ї та передовим загоном 8-ї дивізій [7, с.483.].

Після Рахова хід визволення інших населених пунктів Рахівщини продовжувався. Того ж 16 жовтня 1944 року було звільнено Берлебаш (з 1946 р. Костилівка), Требушани (тепер Ділове), Хмелево, Косівську Поляну, Росішку і Луг, 17 жовтня – Великий Бичків, Кобилецьку Поляну, Верхню Апшу (тепер Верхне Водяне), 18 жовтня – Середню Апшу (тепер Середнє Водяне), Апшицю (тепер Водиця), Плаюць, Добрік, Білу Церкву і Солотвино, що тоді теж входило у Рахівський округ [4, с.493-529.]. Більшість із згаданих сіл визволяли військові частини 8-ї дивізії. Частково 138-ма дивізія, після богданської долини, Рахова й Требушан (Ділового), перейшла кордон з Румунією у межах річки Тиса та г. Поп Івана Марамороського. І незважаючи на те, що ця територія не була у смузі наступу 17-го корпусу, а сусіднього, 2-го Українського фронту, який відставав, її бійцями там було звільнено села Вишово, Луг і Великий Бичків (лівобержні), Миково та Комору. Спільними силами 8-ї і 138-ї дивізій 18 жовтня 1944 року було звільнено румунське місто Мараморош-Сигет, де ворог залишив багаті трофеї. Після цього війська корпусу наступали на захід через Солотвино на Тячів, Хуст, Мукачево, Чоп.

Вже йшлося про те, що танкові частини у боях за територію Ясіня і Рахівщину не приймали участь. Майже не допомагала наступаючій піхоті й авіація, хіба-що ще до переходу нею головного Карпатського хребта, бомбардувальники бомбували ясінянський залізничний вузол, зруйнувавши як станцію так і двоповерхове вокзальне приміщення та інші залізничні станції й заводські приміщення у Великому Бичкові, Кобилецькій Поляні, Требушанах (Діловому). Але, незважаючи на це, літаки тут падали. Так, один військовий, очевидно підбитий, радянський літак впав у ясінянській долині в межах потоку Боркан. Літаки, як радянські так і німецькі, також падали у межех полонин Недея і Татул Свидовецького масиву. Падали й угорські літаки, але уже в межах Чорногірського масиву. Один з них був бомбардувальником і, очевидно пошкоджений, впав біля високогірного озера Бребенескульське, під час чого один з пілотів загинув. Інший, поштовий, загорівся у повітрі й при знижуванні вдарився об земля під полониною Томнатик. Тоді обидва пілоти загинули. На місці їхньої загибелі рідні встановили пам’ятний знак з хрестом, але за радянський час його було зруйновано.

Щоб закінчити про справи керешмезькі (ясінянські) потрібно згадати про одне з чудес війни. Коли для передового загону відкрився шлях по шосе Керешмезе (Ясіня) – Рахів, угруповування противника, що висіло над правим флангом і тилом 8-ї дивізії, лишилося на місці. Постало питання: що робити? Вирішили залишити для догляду за ним один стрілецький батальйон на чолі із згадуваним уже капітаном Зайцем. Завдання йому було поставлене складне: 1) постійно пильнувати угруповання противника і щоденно інформувати дивізію, в невідкладних справах – сигналізувати негайно; 2) не опинитися в оточенні й не стати жертвою розгрому; 3) не допускати порушення зв’язку з дивізією.  Це при наявності такої техніки радіозв’язку, як «РБ». Та ще в горах, діючи відірвано від головних сил дивізії до 100, а часом і більше кілометрів [2, с.266.].

Ніяких інших військ крім того батальйону, для згаданого угруповання противника не виділялося. Хоча воно могло своїми силами знищити батальйон Зайця, раптово обрушитися абсолютно нічим не прикритий тил дивізії. Потрощити його, завдати поразки дивізії й позбавити її підвозу. Могло також, використовуючи паралельні дороги, які місцеві люди називали «воєнними», швидко спуститися на південь і перекрити шлях наступу 17-го корпусу.  Це угруповання не зробило ні першого, ні другого. Воно два чи три дні нерухомо стояло на місці. Потім поволі рушило на південь, час від часу зупиняючись і пробуючи «впіймати Зайця», який слідував зі своїм батальйоном за ним. Капітанові чотири рази доводилося утікати – одного разу кілометрів на 12. Мабуть із гірської місцевості над присілком Кевелів аж до їхньої попередньої лінії оборони, де був заслон, залишений обережним командиром батальйону. Але як тільки «полювання» на нього закінчувалося, він наздоганяв противника і знову тримався від нього дуже близько. З 8-ю дивізією він підтримував постійний зв’язок (не було його лише два дні). Очевидно, що ці події відбувалися тоді, коли основні сили корпусу уже досягли Великого Бичкова, Білої Церкви, Солотвини, Мараморош-Сигету та інших населений пунктів як Рахівського  так уже і Тячівського округів. Отже, командування як 8-ї дивізії так і 17-го корпусу та їх штаби, що рухались вслід за авангардом наступаючих військових частин, точно знали місце знаходження ворогів, і зустрічали їх, коли виходили з гір. Це відбувалося як малими підрозділами так і цілими військовими частинами у різних місцях, зокрема в межах населених пунктів Ясіня, Квасів, Білина, Рахова, Вільховатого, Требушан (Ділового), Косівської Поляни, Кобелецької Поляни, Верхньої Апші (Верхнього Водяного), Апшиці (Водиці), Середнього Водяного (Середньої Апші), Солотвини, Нижньої Апші, Тересви та інших. Бою фактично не було. «Приперті» між дивізією з фронту і батальйоном Зайця – з тилу, залишки угорських військ здалися в полон [2, с.266]. Так Східно –Карпатська операція завершилася.

У ході боїв за Рахівщину обидві воюючі сторони зазнали великих людських і матеріальних втрат, про що у використаній історичній літературі і спогадах учасників визволення району мало де згадується. Про загиблих угорських вояків відомості майже зовсім відсутні, хоча доктор історичних наук, професор УжНУ Довгнич О. Д. писав, що за період боїв сили ворога зменшилися у два рази [7, с.542.]. Про це частково свідчать поховання вбитих під г. Стіг та інших місцях Свидовецького масиву, зокрема над територією с. Кваси, під г. Петрос Чорногірського масиву і ряду полонин й місцевих цвинтарів. Щодо втрат з боку радянської сторони, то за допомогою списків загиблих воїнів 8-ї і 138-ї дивізій, отриманих через Інтернет із Центрального архіву РФ,  нам вдалося встановити 700 загиблих воїнів [3, с.1-76.]. У їх числі як відомі поіменно так і невідомі, як поховані й перепоховані, так і не перепоховані, прах яких на гірських схилах покоїться ще і по сьогодні. Але учасники боїв за наші населені пункти, у свій час, зокрема старший лейтенант Олександр Стародубцев і підполковник, Герой Радянського Союзу, Микола Яблочкін, говорили, що загиблих було далеко за одну тисячу. З цього твердження виходить, що пошукову роботу в цьому напрямку слід продовжувати.

Микола Ткач – історик, житель с. Ділове Рахівського району Закарпатської області