Ярослав Одовічук: Львів 1918 року...

   Шановні відвідувачі, нашого блогу. Пропонуємо вашій увазі матеріали історика з Тячівщини Ярослава Одовічука, які він особисто надіслав для бібліотеки ...

30.10.2018  Ярослав Одовічук, спеціально для Діловецької сільської бібліотеки

Це вже наша Свята й Неспалима Історія!

На зустріч 100-літтю листопадових подій 1918 року у Львові

В цьому дописі мова йтиме про одну з етапних (переломних) подій нашої історії — Листопадовий чин, 100-річний ювілей якого маємо цьогоріч. Відразу з перших рядків хочу наголосити — це наша спільна історія, а не львівська, галицька чи західноукраїнська. Наші краяни задіяні в обговорюваних подіях безпосередньо і надзвичайно активно. І я доведу це, застосовуючи елементи мікроісторичного підходу (напряму) історіографії, який фокусується на дослідженнях глобальних загальноісторичних процесів у мікроконтексті. Таким чином, мікроісторія стає знаряддям боротьби із деперсоналізацією та дегуманізацією світової історії, які несе за собою класична подієва та процесуальна історія.

«Всезнаюча» Вікіпедія  (український сегмент) дає наступне визначення цього поняття: «Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання) — українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців у Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. кв.км і населенням 6 млн. чол. Це викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918-1919 років для захоплення всієї Галичини.

Тепер розлогіше про саму подію. Час для повстання було обрано ідеально, тоді саме настав момент — "зараз або ніколи". У Європі стрімко розвалювалися імперії, слідом за Російською "наказали довго жити" Німецька, Османська й Австро-Угорська монархії. На уламках останньої вже тоді почали створюватися незалежні Польща, Чехословаччина, Угорщина та Югославія. Українці не могли і не хотіли залишатися осторонь від цих подій і енергійно взялися за відродження власної державності на галицьких землях. 18 жовтня у Львові заснували Українську Народну Раду (далі УНРада) для координації зусиль у справі національного відродження. Вже 19.10.1918 УНРадою здійснено Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Фактично створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі Галичини, Буковини та Закарпаття (як бачимо, про наш край брати за Карпатами ніколи не забували). Лише 30 жовтня УНРада оголосила Леґіон Українських Січових Стрільців (далі УСС і усусуси) основою творення національного війська і звернулась до австрійського командування з вимогою про переведення формацій, що складались у більшості з українців, до Галичини. Але було вже запізно — поляки, румуни й угорці перекрили залізниці і роззброювали українські частини, які намагалися прорватися до Галичини та Буковини. До речі, в складі створюваної тоді Української Галицької армії (далі УГА) чимало вояків не були етнічними українцями. В мемуарах тих часів із вдячністю пригадуються і австрійці-штабісти, і євреї-лікарі, і росіяни-авіатори, і німці-інженери, і багато інших «чужинських» військовослужбовців УГА.

З УНРадою тісно співпрацював Центральний військовий комітет (далі ЦВК), який в таємниці від всіх готував збройне повстання на західноукраїнських землях. Членами комітету були близько 2000 бійців-українців, які служили в різних частинах австрійської армії в Чернівцях, Перемишлі, Золочеві, Коломиї, Станіславі, Тернополі тощо. При цьому наголошу, що серед них було немало вихідців з нашого регіону. А у складі Легіону УСС, які фактично вважалися гвардією австрійської армії, а згодом і УГА, понад 60% складали гуцули, наші войовничі горці. До речі, про поповнення частин УСС дбали збірні станиці, одна з яких діяла у нашому Сиготі Марамороському (з квітня 1916 по квітень 1917 року). Не зайве згадати й про те, що початки УСС в 1914 році теж пов’язані з Закарпаттям, зокрема з Хущиною.

Об'єднав і очолив ці розрізнені і неорганізовані сили герой Першої світової війни легендарний сотник Легіону Українських січових стрільців (далі УСС) Дмитро Вітовський. На той момент молодому патріоту виповнився лише 31 рік, але йому цілком вистачало знань і рішучості, а головне, авторитету для організації такої сміливої акції.

УНРада сподівалася на те, що австрійці добровільно передадуть владу в Галичині українцям, але військові не створювали ілюзій з цього приводу і енергійно готувалися взяти владу власними силами. Коли 31 жовтня 1918 року голова австрійської адміністрації категорично відмовився передати кермо влади місцевим українцям, очікуючи обіцяного Віднем маніфесту, Д. Вітовський категорично заявив: «Якщо ми не візьмемо Львів цієї ночі, то завтра його займуть поляки!». Події Листопадового чину почалися в ніч на 1-ше листопада. Д. Вітовський діяв надзвичайно енергійно: він наказав усім губернським і повітовим українським комісарам своїми силами брати владу; командиру УСС Осипу Букшованому було наказано терміново привести війська з Чернівців до Львова; повітовому комісару в Перемишлі належало зайняти місто і підірвати міст через річку Сян, щоб перешкодити пересуванню польських сил; в самому Львові було зосереджено 1400 стрільців і 60 старшин, яких поки що було явно недостатньо для захоплення такого великого міста; з німецьким і австро-угорським гарнізоном міста була досягнута домовленість про нейтралітет. Протягом однієї ночі українські бійці взяли під контроль Ратушу, намісництво, комендатуру, поліцейські дільниці, вокзал, мости, пошту, військові склади. Вранці 1 листопада на будівлі львівської Ратуші вже майорів жовто-синій прапор. Д. Вітовський урочисто оголосив голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. При перебиранні влади інтерновано тільки тих представників австрійської влади, які пробували опиратися (згодом після передання ними їхніх постів представникам Української Держави їх звільнено). До речі, через кілька днів після листопадового зриву прийшло до українського уряду офіційне повідомлення з Відня, що австрійський уряд визнає створену Українську Державу.

Повідомлена про успіх збройного зриву, УНРада негайно видала відозву до населення міста Львова, яку видрукувано й афішками та летючками роздано населенню, та відозву до населення Галичини, Буковини й Закарпаття, яку вислано кур’єрами у відповідні регіони. Тоді ж стали надходити повідомлення про перемоги у Збаражі, Тернополі, Коломиї, Станіславові, Бродах, Золочеві тощо. До речі, в Золочеві вранці 1 листопада 1918 року стрільці 35-го полку піхоти ляндверу армії Австро-Угорщини під командою сотника Гната Стефаніва без ускладнень встановили в Золочеві українську владу. Безпосередню участь в подіях брав і мій дідусь, поручник цього полку, Іван Одовічук. Крім того, вони оперативно зуміли одними з перших скерувати бойові підрозділи до Львова на допомогу силам Української Національної Ради. Зокрема 5.11.1918 вояки 35-го полку прибули в Львів, де брали участь в боях за головний залізничний двірець (вузол) міста, будинок сейму, Єзуїтське містечко. І знову поруч билися легендарні усусуси.

До вечора 1-го листопада поляки схаменулися і зробили спробу відвоювати Львів. Близько 4-х тисяч польських бойовиків (польське населення суто міста Львова на той час значно перевищувало українське) захопили військові склади і північну частину міста. У розпорядженні Д. Вітовського залишилося всього 650 стрільців, бо більшість українських повстанців, вважаючи справу зробленою, повернулися назад у свої села (знову оця наша пресловута розхлябаність). До того ж в дорозі з Чернівців затримувався Легіон УСС (антиукраїнські посадовці блокували його від’їзд), а іншої підмоги не було взагалі. Поляки ж укріпилися на вокзалі і продовжували успішне захоплення міста. 5 листопада Д. Вітовський був призначений керівництвом УНРади першим державним секретарем військових справ ЗУНР і приступив до створення УГА. Львівський фронт очолив досвідчений полковник УСС Гриць Коссак, а Д. Вітовський став відповідати за Збройні сили всієї республіки і змушений був постійно перебувати в роз'їздах. Однак його роль у заснуванні ЗУНР і, що більш важливо, в її реальному становленні ніхто в Галичині не забув. Дмитро Вітовський своєю сміливістю, рішучістю і патріотизмом назавжди завоював собі місце в почесному списку героїв українського народу.

Прикро, але галицьку столицю тоді не вдалося відстояти — надвечір 21.11.1918 після трьох тижнів боїв українське військо й уряд ЗУНР вийшли з міста. Наступного дня весь Львів опанували поляки. Як згадував учасник тих боїв у Львові О. Кузьма «польська сторона висіла на волоску, але втрималась і виграла кампанію тільки через українське безголов’я». Героями тих днів і подальших боїв були Курінь смерти УСС пopучника О. Івановича й Окремий Гуцульський Пробоєвий курінь пopучника Г. Голинського, значну, якщо не більшу частину яких становили наші загартовані в боях Першої світової війни «верховинці». Але ці події, які в українській історіографії називають Польсько-українською війною, вже поза межами нашої теми. До речі, з 9 листопада 1918 року до 10 грудня 1918 (підвищений УНРадою до ступеня полковника) очолював Начальну Команду Українських Військ у Львові згаданий раніше Гнат Стефанів. Саме під його проводом українське військо перейшло до наступу в боях з польським військом, але після його зміцнення залишило з наказу станцію Львів 22 листопада 1918 року, боячись оточення. Принагідно слід відзначити, що цей легендарний зараз український військовий діяч військових формувань ЗУНР та УНР часів Перших визвольних змагань та боротьби за державність України полковник Гнат Стефанів в міжвоєнний період мешкав на Закарпатті, а з 1933 року — у Великому Бичкові. В цей час він разом з іншими побратимами часів Перших визвольних змагань (зокрема Василем Пачовським) намагався максимально прислужився своєму народові. Зокрема, він активно підтримував заходи "Просвіти" краю, всіляко сприяв отриманню автономії Карпатською Україною. Через це 16-го березня 1939 року, з початком окупації Карпатської України хортиською Угорщиною змушений назавжди покинути наш край. Подібна доля спіткала сотні вояків УГА і цивільних борців Перших визвольних змагань, які після поразки у визвольній війні, опинилися в таборах інтернованих, а потім оселилися на території нашого краю в складі новоствореної Чехословацької Республіки. При цьому вони не покидали ідеї боротьби за українську самостійність, що викликало люту ненависть до них зі сторони угорських загарбників.

Звістка про успішний Листопадовий зрив викликала бурхливу реакцію в усіх регіонах Західної України. Навіть Карпати не розділяли єдиний народ. Адже ще до Першої світової війни принаймні частина інтелігенції та свідомого населення Підкарпатської Русі усвідомлювала себе українцями й розуміла спільність русинів і українців, хоча етнонім «українець» ще не набув поширення (у більшості випадків місцеве населення звалося «русинами» (тобто українцями за тогочасною урядовою термінологією), «руськими» або «угро-руськими»). Тому цілком логічно, що вже 8 листопада 1918 року народні збори мешканців Ясіня та навколишніх сіл проголосували за возз'єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду (далі ГНР). Делегація Гуцульської Республіки була прийнята в ЗУНР на найвищому рівні. При цьому річка Тиса не стала кордоном між закарпатською і романською Мараморощиною, про що свідчить з'їзд делегатів українців Марамарощини 18 грудня 1918 року у Сиготі, який однозначно висловився за приєднання Закарпаття до України. Збори також вибрали Гуцульську Народню [Марамороську Руську] Раду, яка «присягла на синьо-жовтий прапор, що буде завжди боронити права українського народу». Ще одним яскравим підтвердженням популярності ідей включення українських етнічних земель Закарпаття до Соборної Української держави та високої національної свідомості українців Мараморощини може слугувати резонансне звернення до УНРади мешканців нашого Великого Бичкова (Голос гноблених мадярами братів. Золочівське Слово, ч. 7 за 14.12.2018, стор. 1). І лише підступне захоплення румунськими військами Сиготу, де 18 січня 1019 року полягло немало вояків УГА, і наступна брутальна окупація практично всієї Мараморощини (тоді зайнято було не лише теперішній Марамуриш, а й полосу Тересва-Королево по залізній лінії) не дозволили утвердитися на наших теренах ЗУНР. До речі, в Буковину румунська армія, за згодою й допомогою американо-англо-французьких імперіалістів, вдерлася ще 8 листопада 1918 року.

Таким чином у листопаді 1918 року в Східній Галичині було повалено монархічну владу, ліквідовано багатовікове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листопадову національну революцію, результатом якої стало створення української демократичної республіки — Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Фактично створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі Галичини, Буковини та Закарпаття. Вона займала територію 70 тис. кв. км., а її населення становило 6 млн. чол. — 71% українців, 14% — поляків, 13% — євреїв і 2% інших національностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія. До речі, чимало вояків УГА не були етнічними українцями. Але всі вони воювали за Україну. У складі УГА вони виступили проти супротивників новопроголошеної української незалежності — головно Польщі, «червоної» і «білої» Росії.

Події осені 1918 року, а Листопадовий чин чи найяскравіший їх епізод, навічно вписали в історію нашої Батьківщини України один з кількох її державних організмів (Західно-Українська Народна Республіка), легендарні творці якого відразу заявили про бажання жити в єдиній і соборній Україні. Наші краяни задіяні в обговорюваних подіях безпосередньо і надзвичайно активно (декілька прикладів я навів). І нема жодних сумніввів, що це наша неспалима історія. Ми віримо в живих, і пам'ятаємо про полеглих.

Принагідно, під враженням наведеного вище, відповідально стверджую, що не зможуть розділити наш єдиний народ ні високі Карпати і могутні ріки, ні чужоземні втручання в суспільне життя, ні зовнішні впливи (на зразок гібридної війни з боку Російської Федерації) спрямовані на дезінтеграцію української нації, ні адепти чужих ідей і цінностей (на кшталт «руського міра»), ні рафіновані псевдонаукові теорії і хитромудрі практики (наприклад «політичне русинство»). Лише народ України буде визначати своє майбутнє, якщо не забудемо крилате «без згоди нема свободи».

Додаткова інформація та пояснення

Польсько-українська війна — збройний конфлікт між Польською і Західно -Українською Народними Республіками (після Акту Злуки — ЗОУНР) на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. Війна велася в умовах політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, Російської імперії і Громадянською війною в Росії.

Дмитро Дмитрович Вітовський (народився 8 листопада 1887 року, с. Медуха, Галицький район, Івано-Франківська область — загинув 2 серпня 1919 року, Ратибор, Сілезьке воєводство, Польща) — український політик, військовик і літератор, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант Української Галицької армії, Державний секретар військових справ ЗУНР. Літературний псевдонім — Гнат Буряк. Батько Дмитра Вітовського, знаного поручника УПА.

До подій Листопадового чину Вітовського вважали одним із неформальних лідерів УСС. Він зарекомендував себе як рішучий та активний військовик, умів взяти відповідальність у критичні моменти. Вважав, що коли “буде армія — буде і державність” (унікально пророче твердження з огляду на сучасні події в Україні). Створив Українську Галицьку армію (далі УГА), довівши її чисельність до 100 тисяч, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові. Міг стати українським Пілсудським або Маннергеймом, але, на жаль, доля розпорядилася інакше. Він несподівано загинув у віці 31 року в авіакатастрофі 4 серпня 1919 року над Німеччиною, повертаючись з мирної конференції, на якій намагався переконати Антанту в необхідності визнати Україну (а не лише Польщу, Чехословаччину і Югославію) новою державою на карті Європи.

Організація листопадового повстання 1918 р. у Львові, безумовно, стала головною подією в бурхливої діяльності Дмитра Вітовського. На той момент молодому патріоту виповнився лише 31 рік, але йому цілком вистачало знань і рішучості, а головне, авторитету для організації такої сміливої акції. Як згадував один з учасників тих подій Дмитро Паліїв: "Серед української громадськості Вітовський був надзвичайно популярний. Його всі любили і поважали, тому не дивно, що особистість Вітовського всі і всюди пов'язували з визвольним, самостійним рухом. Тільки він один мав усі необхідні якості, щоб стати керівником революції. Популярний, глибокий, прекрасний оратор, чистий характер, відмінний воїн ".

Гуцульська сотня УСС — структурна одиниця легіону УСС. Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Гутковський у жовтні — грудні 1914 у Страбичовому та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. На наших теренах гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір'я і Долина. В ході подальших боїв підрозділ став легендарним. Архікнязь Вільгельм фон Габсбурґ-Лотрінґен (псевдо Василь Вишиваний) вважав його своєю гвардією. У вересні 1918 року сотня відведена на Буковину. Після проголошення ЗУНР увійшла до складу Гуцульського куреня УГА.

Гуцульська Республіка — назва українського державного утворення, що існувало з 8 листопада 1918 по 11 червня 1919 року на Закарпатті. 8 листопада 1918 р. народні збори мешканців Ясіня та навколишніх сіл проголосували за возз'єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду. У травні 1919 року поляки витіснили УГА з Прикарпаття, і Гуцульська Республіка втратила прикриття зі сходу. Тоді ж румунські війська рушили на її територію, яку, за рішенням ГНР, здано без бою. Це себе виправдало, бо спершу румуни не застосовували репресій. Вони почалися 11 червня 1919 року, коли румуни довідалися, що Головна управа прийняла меморандум до Руської (Української) Ради в Ужгороді з проханням, щоби Гуцульщина й Підкарпаття приєднались до Чехословаччини (возз'єднання з Україною було неможливе). Більшість керівників Гуцульської Республіки та Головної управи заарештували. Однак авторитет цих людей був такий високий, що румуни були змушені їх звільнити (окрім Степана Клочурака), і вони працювали в місцевій адміністрації. 10 вересня 1919 року за Сен-Жерменським договором територія Гуцульської Республіки увійшла до складу Чехословаччини.

Гнат Петрович Стефанів (народився 2 травня 1885 року , с. Топорівці, Городенківський район, Івано-Франківська область — помер 21 червня 1949 року, м. Регенсбург, Німеччина) — український військовий діяч. Начальний командант УГА. Полковник УГА й Армії УНР. У час Листопадового зриву 1918 року в званні сотника очолював встановлення української влади, потім — організатор і комендант Золочівської округи ЗУНР, з 9 листопада 1918 року до 10 грудня 1918 (підвищений УНРадою до ступеня полковника) очолював Начальну Команду Українських Військ у Львові (під його проводом українське військо перейшло до наступу в боях з польським військом, але після його зміцнення залишило з наказу станцію Львів 22 листопада 1918 року, боячись оточення). Пізніше перейшов до Армії УНР: очолював Гуцульський кіш морської піхоти, запасну бригаду 3-ї Залізної стрілецької дивізії, командир 3-го кінного полку в Першому Зимовому поході; 1920 — командир запілля Армії УНР. У серпні 1920 року перейшов з групою генерала Антіна Кравса до Чехо-Словаччини й до 1923 року очолював консулят ЗУНР в Ужгороді. До 1939 року (фактично до її окупації Угорщиною 13-14.03.1939) жив у Карпатській Україні. Потім переїхав до Відня, жив на Лемківщині й у Німеччині (з 1944), де й помер.

Іван Ілліч Одовічук (народився 14 липня 1895 року, с. Балківці Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава) — помер 10 грудня 1971 року, м. Тячів Закарпатської області України) — відомий український громадський, політичний, правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини в 30-50-ті роки 20-го століття (головно Сигітщина та Затисся в міжвоєнний та ранній повоєнний періоди). І. Одовічук у період 30-50-тих років 20-го століття був не лише культурно-освітнім провідником українців Мараморощини а і «промотором і керівником всієї національно-просвітньої роботи в краї».

Більш ґрунтовний аналіз історії «Західноукраїнської Народної Республіки» та її вплив на наше сьогодення читач може знайти у творі Степана Макарчука «Українська Республіка галичан: нариси про ЗУНР» (С. А. Макарчук. Львів, Світ, 1997), який доступний у всесвітній мережі Інтернет, зокрема на сайті «Чтиво» (до речі, наразі вона наявна і в Діловецькій сільській бібліотеці).

Також надаю шанованому товариству посилання на відповідну сторінку сайту Українського інституту національної пам’яті http://www.memory.gov.ua/page/ukrainska-revolyutsiya-1917-21

Ілюстрації до статті

Листівка щодо подій 1 листопада 1918 року у Львові.

Меморіальна таблиця на львівській ратуші щодо подій 1 листопада 1918 року у Львові.

Проголошення 19.10.1918 у Львові Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини. Газета «Діло» (офіційний орган Української Національно-Демократичної партії і Українського національно-демократичного об'єднання), число 238 за 20.10.1918, стор. 1.

Оповістка для населення Української Ґенеральної Команди (Львів, 8 листопада 1918 року).

Українська Національна Рада обійняла владу у Львові і краю! Газета «Українське слово» (видання Українського Комітету), число 258 за 2.11.1918, стор. 1.

Присяга українських військ (Львів, 13 листопада 1918 року).

Відозва ЗУНР «10 запитів до українського народу».

Голос гноблених мадярами братів. Золочівське Слово (українська газета Золочівського повіту Львівщини), число 7 за 14.12.2018, стор. 1.

Дмитро Дмитрович Вітовський. Фото 1916-1917 років.

Гнат Петрович Стефанів (по середині). Фото 1921-1923 років, ймовірно в Ужгороді, коли він був віце-консулом ЗУНР.

Керівництво Золочівської Окружної Військової Команди Галицької армії з представниками місцевої влади (Золочів, перші числа січня 1919 року). Номери на цьому фото проставили слідчі (поляки або радянські) для ідентифікації з метою подальших репресій (поручник Іван Одовічук 17-й).