Піший перехід і Дакський шлях пролягали через Закарпатську та Галицьку Гуцульщини
Про піший
перехід людьми із нашого краю до Галичини вже йдеться в історичній літературі
досить давно. Перший про це згадав закарпатський історик Михайло Лучкай. У своїй шеститомній праці «Історія Карпатських русинів», яку написав в кінці
другої половини XVIII – в першій половині XIX сторіч, він, пишучи про це,
називає перевал головного Карпатського хребта у межах Ясіня «Галицькими
воротами», шлях через який пролягав давно. Як не дивно, але й англійський письменник Майкл Вінч у роботі «Одноденна держава: …», присвяченій
Карпатській Україні, згадує, що через перевал у межах Ясіня у XIVсторіччі
проходили монголо-татари, йдучи на Мадярщину.
Більш детально це висвітлив чеський історик
Франтішек Лессек у праці «Правек
Подкарпатской Руси». На основі археологічних знахідок на території
Рахівщини робить висновок, що цей шлях, від Солотвино до перевалу у межах Ясіня
і далі, функціонував на початку І
тисячоліття до н.е., тобто понад 3
тисячі років тому, у період мідно-бронзового віку. Але є відомості, що можливо цей перехід уже діяв щонайменше 7 тис. років тому, за часів мезоліту(11-7
тис. р. назад), адже у поселенні Старуні (тепер с.Старуні Богородчанського
району Івано-Франківської області), що знаходиться порівняно недалеко від
території сьогоднішнього Делятина, знайдено кам’яні вироби з обсидіану
(однорідна вулканогенна гірська порода,чорне,темно-сіре,коричневе вулканічне
скло,буває чорне з фіолетовим), родовища якого відомі у межах українських
Карпат лише на Закарпатті. Про цей же
перехід також йдеться у роботах « Історія міст і сіл УРСР Закарпатська область»
та «Велика боротьба» словацького історика
о. Степана Папа.
Але ніхто
до нашого часу з істориків чи краєзнавців у якійсь роботі чи хоча б дописі до
газети чи журналу не згадував ще про один про шлях – Дакський, який теж
пролягав через Рахівщину в давні часи і
який місцеві люди називали «Дакським плаєм». Про нього співається навіть у
наших піснях-коломийках. Ось одна із в'язанок:
Вандрівники, вандрівники Та йдуть вони із Сиготу
То моцні є люди. І аж до
Близниці.
Бо вандруют Дакським плаєм Та як зійдутси там усі,
І так гишефтуют. Далі
плай до Польщі.
А свій крам
несуть на плечих
У великих
торбах.
Та так пройдут через гори
Й Галицькі
ворота.
Але
коли діяв цей плай і де конкретно пролягав, ніхто так й по сьогодні не може хоча б приблизно сказати. Здавалося, що ці відомості, як і багато
іншого із життя людей у нашій місцевості, канули у вічність. Однак це не так.
Першим автору цього дослідження розповів
про Дакський шлях колишній голова Закарпатської обласної ради
професійних спілок, виходець із с. Кваси
Юрій Іванович Стенчук, який у 1982 році
приїхав до своєї рідної сестри Корманської Василини Іванівної (в дівоцтві
Стенчук), яка тоді очолювала профспілку
працівників освіти на науки Рахівщини. Зокрема, він пригадав, як їх молодих
людей після війни влітку 1947 року із зброєю в руках відправили охороняти
вчених- істориків, які приїхали шукати хоча б якісь сліди цього шляху. Всі гори
Рахівщини обійшли, але так і нічого не знайшли. Він також згадав, що вся їхня
група була дуже голодна: похід був тривалим, а їжа закінчилася, а вони все ще
ходили по горах і їх рятувала тільки картопля, яку видовбували палицями із
людських гірських нивок й пекли на розкладених ними ватрах.
Але ця розповідь тоді
якось забулася. Однак , під час фестивалю «Барви Карпатського ліжника», який
проходив у Квасах у 2018 році, окремі жителі цього села та с.Розтоки і деяких інших
населених пунктів Закарпатської Гуцульщини нагадали про це. З їх розповідей, а
також з пісень-коломийок, про згаданий шлях почерпнув трохи більше інформації.
Зокрема, стало зрозуміло, що він можливо починався у Сиготі чи Солотвині й
учасники переходу збиралися десь біля однієї із трьох вершин г. Близниця. На цьому відомості вичерпувалися.
Залишилося лише провести реконструкцію про його функціонування, що і прагну
зробити.
Так, у коломийці згадується Сигіт, а це місто, яке десь із XV
сторіччя до 1920 року, на зміну
Вишковському , а потім й Хустському замкам,
ставало головним адміністративним центром Марамороського комітату. Можливо,
звідси і починався цей перехід. Далі у співанках співається про г. Близниця, а
вона складається із трьох вершин і старожили Квасів кажуть, що подорожуючі
збиралися у підніжжі Малої Близниці. Мабуть вони вирушали у цей перехід із
різних місць невеликими групками, щоб не привертати до себе уваги, а потім
сходилися у визначеному місці. Очевидно із своїм крамом, який несли на плечах,
до Квасів ішли давно прокладеним шляхом, вздовж річки Тиса. Але за Квасами
починали підніматися у гору попри потік під назвою Тростянець і так аж до
Близниць.
Виникає
питання, а чому вони не йшли далі второваною пішою дорогою до перевалу? Очевидно тому, що десь із XV – XVI сторіч із обох боків схилів Карпат,
тобто з боку Польщі і Угорщини, а потім й Австрії та Австро-Угорщини, уже діяли
митниці, сторожа яких збирала мито за товари, які подорожні несли на продаж. А
це їм було не вигідно. Тому вони збиралися у своєрідні ватаги під Малою
Близницею і далі гірськими полонинськими дорогами, можливо спочатку протоптані і прорубані ними, а то й звіриними стежками, проносили свої
товари контрабандою у Подністров ‘я, а пізніше і вздовж головних полонинських хребтів ряду гір й аж до власної території
Австрії, адже кордони тоді охоронялися не дуже пильно.
З часом, із біль активним переселенням людей
на Рахівщину із Галичини, мандрівники, як вважає колишній директор
Чорнотисянської ЗОШ-І-ІІІ ступенів Андрій Степанович Вербещук, могли
подорожувати від Малої Близниці плаєм, у супроводі провідників із місцевих
жителів, поблизу полонин Кречуняска, Ворожиська, Левкович, Апшиняска, Ріпта і
через перевал Околи, полонину Плоску та уже через галицьку полонину Братківська
й до першого села Рафайлів (тепер с. Бистрий), а потім далі. Але цей шлях
досить довгий. Більш короткий пролягав через полонину Погарський , гору Чорна
Клива (у народі г. Недея), полонину
Братківська. що на галицькій землі. Напевно одним із цих шляхів вони і йшли.
Очевидно в зв’язку з цим М. Лучкай і називає перехід через кордон у межах Ясіня
воротами, бо у Галичину ( туди й назад) можна було пройти не тільки Татарським
перевалом на території Ясіня, але й у інших місцях, яких було чимало.
Про це свідчать переходи і у межах територій
також сьогоднішніх сіл Чорна Тиса, Лазещина, Богдан, Луги та ряду сіл
Вишівської долини через г.Копілаш (з 1920 р. в складі Румунії) переселенцями із
Галичини, починаючи із середини XIV
сторіччя й захисниками Карпатської
України (1938-1939рр.) і втікачами від угорської окупації нашого краю
(1939-1941 рр.). Ці переходи могли здійснюватися тільки з пізньої весни по
ранню осінь, поки в горах не було снігу (тоді сніги взимку були чималі і люті морози теж). Про сходження снігу
з гір, тобто про можливі гірські переходи людьми, повідомляли їх учасників
великими ватрами (вогнищами) у межах гірського хребта між Раховим та Косівською
Поляною. Їх розпалювали на високих купах каміння, викладені визначеними
місцевими людьми в межах урочищ
Рахівський Діл, Верліс, Млачин, Явірьи, Скуруш та гірської вершини Фігура(1151
м н.р.моря), що знаходяться над теперішнім с. Вільховатий, які можна було
спостерігати й із Сиготу. Вони там, на самому Свидовецькому хребті, проживали,
на викорчуваних їхніми предками земельних ділянках, які були втікачами від
польського кріпацтва і їх прізвиська, які з часом окремих сімей із деякими
змінами стали прізвищами, у пам’яті людській збереглися. Їх називали Бандурами
чи Пандурами, Шемотьиками, Данишьками та Ігнатюками.
Так тривало аж до
Першої світової війни і можливо ще частково за період Чехословаччини й по Велику
економічну світову депресію 1929-1933рр., про що пригадували старожили
тодішніх сіл Великий Бичків, Луг, Требушан(тепер Ділове), Богдан та Луги. Із товарів, якими вони торгували могли бути
шовкові тканини, які у свій час завозилися у Південну Європу Великим Шовковим
шляхом із Китаю, різнокольорові нитки для вишивання, вироби із золота, срібла і
металу та деякі інші. Ці переходи могли
бути дуже небезпечними, адже, особливо на самому їх початку, справжніми господарями
тих верхів тоді були хижі звірі, зокрема вовки, що бродили лаями в пошуках їжі,
та ведмеді. Тому подорожуючі для свого захисту мусіли мати тогочасну зброю, яку,
при потребі, застосовували,особливо під час ночівлі у тих місцях. Але тут
знову виникає запитання, а хто ж були ці люди? Відповідь дає сама назва
шляху - Дакський, тобто даки. Так хто ж
вони такі?
Даки – це
одне із слов’яно-фракійських племен, яке в давнину проживало на півночі
Балканського півострова й у межах Дунаю і Тиси. У 106-107 роках н.е. воно було
розгромлено римлянами, які боялися його зміцнення і на тій території ними була
утворена провінція Дакія. Тоді значна частина даків почала поступово
перекочовувати в сторону Карпат і окремі з них дійшли аж до Мараморощини і
навіть до Сиготу, а з часом
у межах сьогоднішньої Солотвини, вони
мали укріплене городище під назвою «Читатя», що знаходилося на місці стоянки
первісних людей кам’яного віку(100-40 тис.р.тому), яке монголи у 1341 році
поруйнували під час походу на Мадярщину.
Можливо їх нащадки і тепер проживають і у нашому краї, зокрема. у населених
пунктах Біла Церква, Середнє Водяне, Добрік, Плаюць, Солотвино, Нижня Апша
(Діброва), Глибокий Потік та деяких інших. І найбільш активна частина з тих пір
зайнялася торгівлею, в тому числі і контрабандною.
Тепер
нащадки цього племені, разом із жителями колишніх могутніх держав Волощина
та Молдавія, яких полатинили литвини,
складають основну частину населення Румунії, якій вже скоро, як державі,
виповниться 150 років.
Микола Ткач – історик,
краєзнавець
Немає коментарів:
Дописати коментар