Ділове-опис об"єктів на маршруті .Розроблений Ткач В. та Ткач М.

    

        Двадцять кілометрів на південь від місця злиття Білої і Чорної Тиси в підніжжі гірської вершини Піп-Іван у долині вузькою, майже десяти кілометровою смугою простяглося сучасне село Ділове з двома присілками: Круглий – на північному сході і Хмелів – на південному заході. З усіх боків село наче стискають  два гірські масиви Гуцульських Альп та Свидовецького хребта. Долина в міжгір’ї вузька. В найширшому місці – не більше кілометра.

          Хто ж ми–діловчани? Нащадки описаних у легенді трьох братів Бушанів, нащадки гордих гуцулів, бойків та опришків, що втікали від гніту панів, а може нашими предками були румуни, що здавна жили на Мараморощині? Коли і ким засновано село Ділове (Требушани)? Ким були перші поселенці, де вони розселялися? Ким були мої прадіди? Чому село названо Ділове?

         Щоб одержати відповіді на ці питання, було багато опрацьовано наукової літератури, спогади старожилів та послуги Інтернету. В результаті  виникло  ще більше питань – бо виявилося, що „Бушани” родом з містечка - фортеці Буші що на Вінничині. Цю фортецю було знищено  в 1653 році під  час осади польським військом. Існує навіть легенда, що після загибелі фортеці живими залишилися лише один дід з своїми трьома синами. З Буші родом  Бушинські, що і досі проживають на території села і області. Саме ця версія, здавалося, була найбільш імовірною, романтичною і туристично привабливою. Здавалося, що співанки та місцеві перекази підтверджували б цю легенду. Оповідувачі розказували, що Бушани були людьми з подібною до нашої, але трохи іншою мовою, що були вони великі гуляки, вбиралися інакше, ніж наші люди, мали красивий одяг. Більшість старожилів розказували, що їх діди родом з бойків, інших з румунського боку і  всі вони були  як не лісорубами, то пастухами.

        Багато  необхідної інформації можна отримати із книги Павла Чучки ”Прізвища закарпатських українців. Історико - етимологічний словник”. Виявилося, що на мапі „Мараморошського повіту” на якій вказані населені пункти, що утворилися на Мараморощині з початку 15 ст. до кінця 17 ст. на місці нашого села показано два поселення  - Требуша та Білий Потік. Обидва ці поселення згідно позначень засновані в кінці 16 ст. на поч.17ст. В книзі нарисів про історію народностей та поселень „Народності і суспільний устрій Марамороського комітату” Бийлоя Вільмуша 1943 року дано назви населених пунктів у реєстраційних документах, коли і як створені, прізвища землевласників та роки володіння, імена та прізвища поселенців, їх статус та рік реєстрації в документах, назви архівних документів. Відповідно до досліджень цієї книги спочатку виникли Требушани. Бийлої зробив такий запис „1600 –Трібушо (уг.Тribusa), 1605–Требушшо (Trebussa), 1715 - Требушо (Trebusa). Притисянське поселення кінця 16ст. Бичківського маєтку. Русинське кріпацьке поселення”. Хоча поселення на території села існувало з кінця 16 ст. відомостей про людей, що жили до 1600 року в селі немає. Білий Потік виник пізніше. В книзі записано „1684 - Білий Поток (FejerPatach), 1696 - Білий Поток (FejerPatak). Бичківський казенний маєток створив поселення в другій половині 17 ст. на березі Тиси там, де вливається Білий Потік. Русинське кріпацьке поселення”. Тобто наші обидва поселення як і всі інші населенні пункти в нашому районі були кріпацькими - тобто належали панам, поселенцями були слов’яни. Отож, питання про заснування села Ділове знято.

         Інший автор  професор А.Петров в книзі „Карпаторуські межові назви” видану Пражською академією 1929р.на підставі архівних даних подає опис межових назв карпаторуських населених пунктів 19 - 20 ст. Тут він згадує про Требушани Білі та перераховує назви гір, урочищ, полонин, потоків і присілків, що знаходились на межі села та згадує про Хмелів як хутір. Відомо, що поділ на дві адміністративні одиниці зберігся в селі аж до 1946 року, це підтверджують знайдені документи з печатками. Отже, існування двох  сіл було обумовлено тією важливою перепоною, якою була повноводна Тиса. Напевно адміністративно управляти одним селом, розділеним надвоє рікою, було важче, ніж двома окремими селами. Найпевніше міст у Хмелевому, що забезпечив зв’язок лівого і правого берега, зв’язок між двома населеними пунктами та просування людей і товару був збудований набагато пізніше, ніж утворилися два населені пункти. Ще пізніше був збудований міст і біля Білого потоку. Інший шлях у село був в брід. Вози з товаром перебиралися в брід напроти Тукала, а далі возовою дорогою попід Довгаруню, через Іванець та Лісчинку добиралися знову в брід до Берлибаша, далі в Рахів. Через Полунський проходив піший соляний шлях з Рахова  в Бичків  та Солотвино .

       Перше  ім’я зареєстроване в урбаніальній книзі 1600 р. Требуші  - Нікі-фор, в 1605 р.- Нагішко Гавриш, Петрової Філип, Гачо Роман та інші. Серед прізвищ, що і досі зустрічаються на території села згадано в 1680р. - Петрецький, Годван, Тодор (Тодер*),  Лупул (Лупшак*), Саул (Сауляк*) прізвище якого дало назву урочищу, прізвище Дода згадується найчастіше, в 1685 р. – Бойко (Бойчук*), в 1691 - Томаш (Томашук*), в 1696 - Лупшо (Лупшанюк*), 1691р.- Кіфор. Жив в селі і Белей – за прізвищем якого можливо названо  Белеїв потік. (*нові прізвища, що утворилися пізніше на підставі старих ).

       Перші поселенці в Білому Потоці зареєстровані швидше, ніж саме поселення - в 1673 році. Це якийсь Іоан Юр, Алекс Каріна. В 1684 році поселилася аж дванадцять чоловіків з прізвищем Микита сьогодні людей з таким прізвищем в селі немає. Серед поселенців Білого Потоку багато родичів тих, хто поселився в Требушанах, є також згадка про втікачів.

         В „Словнику....” П.П.Чучки багато Діловецьких прізвищ зустрічаються в історичних документах Бичкова, Луга, Рахова, Кос.Поляни, Сігета інших населених пунктів, як на Мараморощині так ї за її межами.

В книзі Бийлоя Вільмуша  серед бичківських панів знайти Бушан або Требушів – не вдалося. Можливо, що оскільки село створено в кінці ХУІ століття, а записи ведуться тільки з 1600 року  імовірним є те, що на території села могли раніше відособлено жити Требуси. Люди добре зберігають в усній народній творчості географічні народні назви місцевостей, пов’язані з прізвищами тих, хто там проживав. Тому назва Требушани може бути похідним від Требусів.

         Уже пізніше виявилося, що Требус абсолютно реальна особа. Чоловік з таким прізвищем був зареєстрований в с. Верхня Руня в 1681 р. („Словник...” П.П.Чучка ст. 558. ). Зараз це село на території Румунії на лівому березі Тиси і знаходиться на віддалі8 км від  Хмелева, тобто поряд.

        Отже,  цілком можливо що батьки або діди цього Требуса могли дати назву місцевості, на якій пізніше утворилося наше село. Чи були це три брати – можливо. Чи були вони молоді, дужі і сміливі чоловіки – однозначно, бо старий і немічний не вижив би в неосвоєних нетрях Карпат.       

       Чим займалися перші поселенці? Відомо, що основним прибутком Австро-Угорської імперії був прибуток від продажу солі. Одна лише Солотвинська копальня давала третю частину прибутку Угорської корони. Для видобутку та продажу солі потрібно було багато лісу. З дерева робили опори в копальнях, вогнем з дров випаровували сіль з ропи, плотами сплавляли сіль вниз по Тисі аж до місць перевантаження на вози. Лісу рубали так багато, що в 1631 р. королівським указом у Марамарошi обмежили вирубку смереки для плотiв, якими сплавляли сіль. Тобто, найімовірніше, люди працювали лісорубами, фірманами, бокорашами. Видобували також в нашому лісі червоне тисове дерево, що було дуже цінне  і використовувалось для дорогої різьби та меблів. Нині тисовий ліс знищено. Залишилося тільки декілька дерев. Щоб прогодувати родину та сплатити данину, наші предки обробляли землю та випасали худобу. Видно, що на нових територіях бракувало жінок, бо ще в 17 ст. існують „дівочі базари”,  де чоловіки могли познайомитися та одружитися з дівчиною. Відомо, що в 1639 р. на Закарпаття переїхало до 200 сімей з польської території, частина з яких поселилася в Квасах і Рахові, можливо і в нашому селі. З розвитком мануфактур в Бичкові, Коб. Поляні, Кос. Поляні виникала потреба в видобутку заліза та інших руд. Донині в селі збереглися копальні (бані) в Довгаруні, в Білому потоці, в Прибуях. Потрібні були нові робочі руки. В селі появлялися все нові і нові поселенці – про що свідчать урбаніальні записи 1715 р. Слідкуючи за тим, як зникали одні прізвища та появлялися в селі інші, можна припустити, що не останнім фактором, який впливав на демографію, були неврожай та мор на худобу, а звідти і голод, який в 17-18 ст. був частим гостем на Закарпатті. В історичних  джерелах Закарпаття згадують неврожай та голод 1660 р., а в 1723...25,1742, 1764-65, 1767-68 рр. мор на худобу та голод на Мараморощині. В 1750 році страшний неврожай та голод на Верховині спричинив, за народними переказами, появу багатьох прізвищ в селі Требушани. Старі люди говорять, ніби голодні верховинці, які вперше тут на Закарпатті побачили кукурудзу, що висіла попід стріхи, їли її суху прямо із струків. Відомо, що кукурудзу на Закарпатті почали садити з 18 ст., а картопля появилася  лише в 1770 р.

          На розвиток села могла вплинула і поява в 16 -18 ст. опришків. В селі в ур. Клопет знайдено камінь, поява якого може бути пов’язана з опришками. На камені  вибито хрест та дату 1748. В селі є місцеві легенди про опришків.

         Новим потужним стимулом для розширення села став стрімкий розвиток промисловості в 19 ст. та розподіл селян на групи - немеші, желярі, напів-желярі,  кріпаки. Такий розподіл дав можливість багатьом селянам найматися на роботу, а не відробляти панську повинність, та відкривати свою дрібну справу. Село заселяють євреї. Частина єврейських сімей поселилася в Трибушанах, декілька єврейських сімей жило в Хмелеві. Єврей Гецьо мав там фірис (лісопилку), магазин і шинок. Кажуть, що Гецьо розплачувався з робітниками своїми грішми, за які можна було купити товар лише в його магазині, а випити в його шинку і більше ніде (з оповіді Доди В). На території села зберігся невеликий єврейський цвинтар. В 1942 році  біля 200 сімей євреїв було вивезено в концтабори Австрії. Деякі нащадки цих сімей до цього часу приїжджають в село, щоб побувати в рідній оселі і відвідати могили своїх предків, які на жаль були зруйновані, коли в період колективізації розширювалися площі для будівництва колгоспних ферм.

Із спогадів В. Доди та згідно документів, залізниця Ділове–Ясіня–Вороненко будувалася 12 років і була здана в експлуацію 1892 році. Тоді ж було збудовано приміщення залізно дорожньої станції.

      Частина військовополонених та  найманців, що будувала колію оженилася в селі та осіла тут на завжди. Зі слів В.Доди, тоді ж в селі появився присілок Круглий на якому поселяли цих прибульців. Переселили туди і чотири родини, що жили в Бутині. З оповідей старих людей відомо, що під час будівництва колії лютував такий мор, що людей десятками закопували в ями неподалік  колії, засипали яму негашеним вапном і вирівнювали. Таких місць, за переказами, на території села декілька і вони вважаються нечистими.

      Відомо , що основним завданням склозаводу, який був заснований у 1881 році сігетським капіталістом Каганом було виробництво віконного скла та склопосуду для потреб Бичківського хімзаводу. На цьому підприємстві працювало біля 120 робітників з місцевого населення, а майстрами були поляки та словаки. Місцевий кварцовий пісок видобували на Середплаї,   Березі, та в Хмелевому. Далі кварцовий камінь  звозили в Білий Потік і там  його подрібнювали. Потім його привозили на кихту,  де пересипаючи шарами з дерев′яним вугіллям, виплавляли скло. Дерев’яне вугілля виробляли в горах на місці лісозаготівлі. Пізніше цей завод, що знаходився у власності братів Каганів збанкротував і в 1926 році  перестав діяти.

       Петро - Павлівська церква Білого Потоку згідно книги „Церкви України : Закарпаття” дослідника церков Сирохмана В. була збудована в 1860 р. До ремонту в 60 роках вона практично повністю була подібна до старої лівобережної церкви. Громада церкви, як і правобережна, відносилася до Вишовського деканату. З оповіді старожила Рошка Івана - в селі хотіли збудувати нову кам′яну церкву. Для цього продавали ліс,  який рубали на Подереї. Але пізніше, або забракло тих громадських грошей, або просто вирішили, що школа важливіша і збудували початкову школу.

        На початку 20 ст. в селі крім склозаводу працювали лісопилки в Білому Потоці, Бридецелі та  Хмелевому. Крім того була пральня для солдат, млин, магазини, шинки. В 1910  році згідно перепису населення в Требушанах та Білому потоці було 2251 жителів, 7 військових, в селі проживало 107 іноземців, 10 чоловік виїжджало на заробітки. За віросповідуванням вони були: 1037 греко-католиків, 450 римо-католиків, 293 іудеїв, 14 протестантів. У селі функціонувала пошта, телефон, телеграф, жандармська дільниця, уніатська та католицька церкви та синагога. У 1924 році з ініціативи І. Гощука, Ф.Рознійчука і М.Кравза було організовано товариство «Просвіта», яке проіснувало до 1939 року.

           З 9 жовтня 1938 року, коли Чехословацький парламент та уряд надав автономію краю, яка була обіцяна з 1919 році, Требушани стали населеним пунктом  Карпатської України. Це пожвавило український національний рух, зокрема діяльність січовиків. Окремі з них боронили волю  закарпатців на Красному Полі під Хустом від угорських військ. Станом на 18 березня 1938 року село було окуповано. В перші же дні окупації були заарештовані січовики Іван Годван, Іван Полянчук, Василь Тимочук, Федір Рознійчук і Василь Циганчук-Мендрешора. Після жорстоких катувань їх перевезли в Кваси і там в урочищі Чопівка, вони були замордовані.

Історія минулого мого села ще містить багато загадок. Однією з них є сама назва «Ділове», яка виникла в 1946 році. Невідомо чому і з яким обґрунтуванням комісія з перейменування назвала так село. Припускаю, що скоріш за все члени комісії, не вдаючись дослідження, вирішили, що назва села, як і багато інших географічних назв румунського походження.  За основу взяли румунське слово „trіabả”, що означає діло, справа, а звучить як „трьойба”. Нова назва села Ділове утворилася від кореня діло. В оригіналі латиною запис села виглядає так – Тribusa, Trebussa, Trebusa. Тобто нова назва села до старої не має ніякого стосунку.

В селі проживав і працював єдиний представник сатирико-гумористичної поезії на Закарпатті Марко Бараболя (Іван Рознійчук). В 1944 році його забирають в угорську армію та посилають на східний фронт де він і загинув.

Д і лове – село в Закарпатській області, в Рахівському районі. Воно розташоване за 190 км від Ужгорода та140 км – від Івано-Франківська. Ділове стоїть за50 метрів від українсько-румунського кордону. На протилежному березі Тиси – румунське село Вишівська Долина Сигетського округу. Географічні координати села Ділове  47º56′9″ пн.ш. та 24º10′30″ сх.д. Розміщене в міжгірній улоговині з середніми висотами над рівнем моря 352 м. Через Ділове протікає р.Тиса. Село має площу8,6 км ². Тут проживає 2673 чол. Відповідно густота населення в селі складає 310 чол./км².

               У селі є 4 церкви, одна з яких – дерев’яний храм Успенія Пресвятої Богородиці, збудований 1750 року. З промислових підприємств тут розміщений ВАТ Мармуровий кар’єр «Трибушани». В селі знаходяться –загальноосвітня школа та дитячий садок, лісництво, прикордонна застава, філія «Ощадбанку» та поштове вілдділення, амбулаторія та дві аптеки, пекарня, будинок культури, стадіон, заклади торгівлі та громадського харчування. Тут починається пішохідний  та автомобільний  маршрути на гору ПіП-Іван.

    В 1949 році в селі було організовано сільськогосподарську артіль „Радянська Конституція". В 1963 році вона реорганізована у бригаду №3 колгоспу „Нове життя". За 14 років було збудовано кам'яні ферми для худоби та дерев'яні з гуртожитками на полонинах, споруди для зберігання силосу, кормокухні з водопроводами, автогаражі і бджолопасіка. В обробітку бригади було 46 гектарів орної землі та146 гектарів луків та пасовищ. Колгосп спеціалізувався на тваринництві.

   За станом на 1945 рік 297 дорослих мешканців села були не письменними. З перших років визволення було відкрито семирічну, а в 1953 році середню школу. На 2001 рік атестат зрілості одержали 2 500 молодих людей. У присілку Хмелів з 1945 року діє початкова школа.

У зв'язку із збільшенням учнів назріла необхідність добудови школи. У 1966 році було розпочато будівництво нового шкільного корпусу, а до реконструкції старого приступили в 1968 році. Основні роботи були закінчені в 1971 році. Реконструкцією займався директор школи Ї.І.Гараксим, який на цій посаді працював 18 років. За успіхи у навчанні та вихованні підростаючого покоління, зміцнення і розширення матеріальної бази школи йому було присвоєно звання Заслуженого вчителя УРСР. У 1982 році таке ж звання було присвоєно вчительці математики Г.В.Антосяк, а Г.М.Фаб'як стала Відмінником народної освіти СРСР, а у 1965 році була нагороджена орденом „Знак Пошани".

Значна увага приділялась й дошкільному вихованню. Наприкінці 80-х років за рахунок державних капіталовкладень було збудовано новий корпус дитячого садка, де навчалось і виховувалось понад 150 дітей.

У 1959 році було зведено сільський будинок культури на 450 місць. При ньому в 60-70 роках працював сільський чотириголосий змішаний хор, драматичний гурток, вокальний ансамбль, кіноустановка. Вокальне тріо в складі В.Гараксим, М.Юращук, К.Томенюк під керівництвом М.Ткача виступало на столичній сцені України та за кордоном. В 60-90-х роках населення обслуговували 16 точок торгової мережі, а також працював сувенірний цех і комбінат побутових послуг.

За даними на березень 2006 року в селі налічувалось 1170 дворів, а чисельність населення становила 3 500 чоловік.

За добросовісну працю в різних сферах багато діловчан було нагороджено урядовими нагородами. Серед них вчитель математики Г.М.Фаб'як, лісничий І.С.Селюх, бригадири лісорубів М.Співалюк та В.Копилюк, технік-лісівник Й.Полянчук, ланкові колгоспу Ю.Небело й М.Тодер.

Село з кожним роком ставало красивим та благоустроєним. Було прокладено і заасфальтовано автотрасу Ужгород-Рогатин, споруджено автостанцію, відкрито амбулаторію, яка в кінці 80-х років перейшла в новозбудоване двоповерхове приміщення. У 1988 році прокладено нову лінію електромережі та збудований залізобетонний міст через Тису.

У 1989 році віруючі за власні кошти збудували православний храм. Всього в селі діють 4 релігійні храми.

          За 15 років незалежності в селі відбулися великі зміни. Повністю пройшло розпаювання    земель ісільськогосподарських угідь. 

На сьогодні пасовища та сіножаті становлять відповідно694 гата 660. На території села2724 га належить Карпатському біосферному заповіднику, 4 726 га Діловецькому лісництву та 29 гапромисловим об'єктам.

Приватизовані всі три кар'єри. В селі ще працюють 4 магазини, які відносяться до Рахівського СТ, а інші магазини викуплені, або поміняли свій профіль. Появились приватні магазини, бари. У селі зареєстровано 42 підприємці, які в основному займаються торгово-посередницькою діяльністю.

З 2004 року в селі діє мережа кабельного телебачення та мобільний зв'язок „Київстар". Прокладено нове вуличне освітлення. Частково реконструйовано приміщення школи, в якій навчається 510 дітей, а навчально-виховний процес здійснює 52 вчителів та вихователів. У Хмелевому навчається 34 учні.

В селі розпочинається промислова розвідка (2007р) золотоносного рудного тіла родовища „Сауляк", яке належить іноземному інвестору.

В той же час в селі є великий прошарок безробітних. В певній мірі ситуацію рятують сезонні виїзди діловчан на заробітки в Чехію, Словакію, Росію.

У листопаді 1988 року та березні 2001 року діловчани пережили страшні повені. Внаслідок довготривалих дощів, танення снігу та вирубування лісів у попередні роки Тиса вийшла з берегів і зруйнувала шосейну і залізничну дороги,  підтопила  житлові   будинки  та  господарські   споруди.   Але  на щастя, обійшлося без людських жертв.

В селі проживали або проживають народні умільці А.М.Мешко, В.П.Митрюк, М.П. Матчук, М.М.Іванчук, Ю.М.Рудь, М.М.Мойсюк, Е.І.Чубіка, М.Г.Тимочук, матері-героїні М.Ю.Небело, А.Ю. Папарига, Г.В.Пекарюк, М.І.Гринюк.

Гордістю села є заступник начальника Академії Збройних Сил України генерал-лейтенант І.С.Руснак та заслужений працівник культури У кураїни В.Пекарюк ( на жаль вже покійний), колишній керівник самодіяльного народного ансамблю „Лісоруб" з В.Бичкова.

Але глибина століть приховала від нас, хто з їх предків поселився тут раніше, а хто пізніше. Та це не так важливо. Головне те, що більшість з них були чесними, трудолюбивими людьми. Ними славиться і пишається село, яке у 2008 році відсвяткувало своє 450 - річчя.

Опис експозицій музею

Велике значення для прилучення учнів до минулого відіграє наш історико - краєзнавчий музей, який функціонує в школічетвертий рік.Пошукова робота тут ведеться за розділами, які оформленів окремі експозиційні відділи.    

В експозиційному відділі „Свідки минулого” зібрано експонати матеріальної та духовної культури  гуцулів, а саме: посуд, одяг, музичні інструменти, знаряддя праці лісорубів та вівчарів, є старовинні книги. 

Експозиція „ Моє село колись і тепер” знайомить про розвиток села як у фотографіях, так і в  оформлених спогадах старожилів.

В експозиції „Пам’ятаємо 1941-1945 рр.” зібрано матеріал  про учасників Великої Вітчизняної війни. У двох вітражах знаходяться копії та оригінали документів,  нагороди  фронтовиків. На стендах  виписані  усі 130 учасників Великої Вітчизняної війни, їх фотографії. Окремий розділ становлять спогади-анкети  учасників війни та остарбайтерки.

Дослідницькі матеріали про розвиток освіти в селі оформлені в експозиції „Моя школа : 1939 рік – наш час», де зібрана велика кількість фотографій з життя школи.

 Кожен експонат привертає увагу, але найбільш цікавими і цінними є  газета „Іскра” – перший номер виданий у Лейпцигу у 1900 році, газети „Нова свобода” видана у 1938 році,  фотографії – оригінали  першої залізничної станції  (1896 р.) , склозаводу підприємця Калмана  Кагана який був заснований  у 1861 році  і проіснував до 1934 року,  металевого моста через ріку Тису.

 

2. ДЕРЕВ’ЯНА ЦЕРКВА  XVIIIСТОЛІТТЯ

                Перша згадка про храм Різдва Пресвятої Богородиці належить до 1750 року. Цю дату не спростовує і запис у єпископських документах 1801 року: «Требушани мають церкву дерев’яну, деякими роками давніше від ерара (ввід держави) создану содійствієм вірників». Побутує також версія про давніше походження церкви. Легенда розповідає, що дуже давно в урочищі Малий Подерей стояла каплиця. Під час бурі у каплицю влучила блискавка і дзвін покотився вниз. Там, де він зупинився, збудували із смерекових брусів теперішню церкву. Дерево заготовлювали в лютому, поки воно не набрало води. Кору знімали навесні і дерево не звозили на місце

спорудження,  поки не висохло. Так досягалася тривкість деревини.

                В умовах СРСР 1949 року церкву закрили і вона потроху занепадала, а вдругій половині 1960-х років церкву підремонтували і відкрили в ній краєзнавчий музей. Упродовж наступних десятирічь церкву двічі перекривали драницею, вона то занепадала, то знову оновлювалася. У всякому разі, статус музею порятував церкву і вберіг від переробок. Повністю збережено ганок з різьбленими стовпчиками і трикутним дашком, влаштованим на випущених брусах. Вище – великий трикутний фронтон. Своєрідними є голосниці башти у формі чотирьох аркових віконець з кожного боку. Масивний видовжений базилічний об’єм має низьку квадратну вежу, вкриту поширеним на Рахівщині чотирисхилим шатром з главкою. Це одна з небагатьох церков, що мають збережений первинний інтер’єр.

                    Церкву повернули грекокатоликам. У 1995 році відбулася перша служба та освячення храму, який пересвятили з Успенського на Різдва Богородиці (М.Сирохман. П’ядесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008).

 

3. ВАТ  МАРМУРОВИЙ КАР’ЄР ТРИБУШАНИ

               Розробка «Трибушанського» родовища мармурів почалася в 1947 році. Мармуровий кар’єр «Трибушани», як підприємство, розпочав свою роботу в 1952 році у складі Міністерства Промбудматеріалів СРСР як основний постачальник Мінатоменерго УРСР мармуровим щебенем для відповідних бетонів. З 1979 року по 1996 МК «Трибушани» входив до складу ВО «Закарпатнерудпром»  Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР. За підсумками роботи підприємство неодноразовонагороджувалося перхіднимЧервоним прапором у 1982 і 1984 роках як краще в СРСР, у 1998 і 1990 - як краще в УРСР. В інші роки воно поділяло 2-3 місця з іншими підприємствамив галузі. У 1998 році підприємство було перетворено у Відкрите Акціонерне Товариство.

               МК Трибушини володіє ліцензіями на розробку наступних родовищ: «Трибушанське» (світлий мармур), «Прібуйське» (блоковий чорний мармур), «Довгорунське» (блоковий зелений мармур). Зараз розробляється «Трибушанське» родовище світлих мармурів (природний кальцит). Однією з особливостей родовища є наявність кольорової гами корисної копалини, що дозволяє створити різноманітний асортимент продукції і вийти на більш широкі ринки збуту. В даний час видобувається мармур сірого, білого і кремового кольорів.

                Мармуровий кар’єр «Трибушини» пропонує оптовим покупцям такі види продукції як мармурова крихта, мармуровий пісок, дрібнодисперсний мармур. Компанія виробляє продукт, що знаходить широке застосування як наповнювач у бетонах і сухих будівельних сумішах, шпаклівках, грунтівках, для створення мозаїчної підлоги, меморіальних елементів та ландшафтного дизайну, а також для зовнішньої та внутрішньої штукатурки.

 

4. КОМПЛЕКС ЦЕНТР ЄВРОПИ

           Наш край розташований в центральнiй частиiЄвропейського континенту. Дiйти до такого висновку можна зробивши нескладнi вимiри з допомогою картиЄвропи. Беззастережним свiдчинням цього є встановлення в с.Дiловому Рахiвського району Закарпатськоi областi пам’ятний знак – Географiчний Центр Європи. Потрапити сюди можливо тiльки однiєю звивистою гiрською автострадою Рахiв–Ужгород. Дорога звивається ущелиною над Тисою, Тут на її правому березi бiля самого пiднiжжя гiрського хребта, за     15 км. вiд  районного центру – м. Рахiв і знаходиться Географiчний Центр Європи. Його кординати 48º 30′ пн.ш. та 23º 23′ сх. д. Той, хто проїджає  тут вперше, обов’язково зупиниться бiля знаку,  адже не так часто доводиться бувати у самому центрiсубматерика.   

              Головною цiннiстю цього знаку э давнiй пам’ятний стовп. Вiн був встановлений в 1887 р. ще за часiв Австро-Угорськоiiмперiї, яка на той час займала величезну територiю у Центральнiй Європi. Це пiдкреслює його iсторичну цiннiсть. Знаходиться вiн в точцi, яку визначили в результатi вимiрiв Кайзерiвського i Королiвського вiйськово–географiчного iнституту. Цей iнститут займався геодезичною зйомкою пiд час будiвництва залiзничної дороги, вiтка якої проходить через село.   

      На стовпi латиною викарбуваний напис     

                                Місце динь   

Я дуже задоволений   балансом   ОАЕ     

INАВСТРІЯ  І УГОРЩИНА   З   МІРОЮ    

НАШ ГРАДУС   ПІВНОЧІ   І   ПАРАЛЕЛІ     

ЄВРОПА.    

                                 1850 30 7  

             Про те, що вiн означає, в той час мало хто iз мiсцевих жителiв знав.  Пiд час Другої свiтової вiйни, а вiдтак і у повоєннi роки, знака майже й не було видно.  Вiн обрiс заростями та мохом  i до нього нiкому не було дiла. Тiльки дiти з цiкавiстю добиралися до стовпа, здирали мох i намагалися прочитати написане. Але даремно, бо крiм «Європа» i «Австрiя» нiчого не могли зрозумiти.  

                   Про стовп, що символiзує Центр Європи, заговорили тодi, коли коресподенти однiєї з центральних газет надрукували статтю на першiй сторiнцi про передового бригадира лiсорубiв – М. Тулика.  Бригада, яку вiн очолював, неподалiк заготовляла лiс. Пiзнiше про Центр Європи з’явилася деяка  iнформацiя та першi переклади з латинського напису на стовпi в iнших  перiодичних виданнях. Зараз найчастiше  використовуються два переклади. Один з них – переклад доктора права Вiкентiя Шандора, вихiдця  iз Закарпаття, який проживає у США. Вiн писав: «Дуже точними вимiрами визначено постiйне осереднє мiсце в Австрii та Угорщинi, що вiдповiдає європейськiй ширинi та довжинi, встановлене при вимiрах 1887 року.»  Дещо по iншому звучить переклад українського академiка Н. Тарасова «…Постiйне, точне, вiчне мiсце. Дуже точно iз спецiальним апаратом,  який виготовлений в Австрiї i Угорщинi, з шкалою меридiанiв i паралелей, встановлений Центр Эвропи, 1887».  

               Окремi з авторiв статей, коренспонденцiї та повiдомлень висловлювали сумнiви з приводу знаходження на околицi села Дiлове Центру Європи. Однак, незважаючи на суперечливi публiкацii, в цю мiсцевiсть прибували вiдомi дiячi культури, полiтики, керiвники урядiв. Серед них i народнi артисти Д. Iгнатюк, С. Ротару, космонавти Рукавiшнiков, Аксьоненко, керiвники СРСР i УРСР М. Хрущов, П. Шелест, В. Щербицький та ряд iнших.   

               У 70–80 рр. ХХ ст. за Рядянської України поруч iз стовпом встановлено металевий монумент роботи мiсцевого митця Степана Козурака, а навколишню територiю благоустроєно i встановлено  геодезичний знак. 

            Всi запитання були знятi , коли у 1984 роцi у Київському видавництвi «Днiпро» побачила  свiт книга Федора Зубанича « Беркут – птах  гiрський», а в Нью-Йорку вийшла друком  наукова  праця  Вiкентiя Шандора «Закарпаття. Iсторико-правовий нарис, 1Х ст.–1920 р.», в яких всесторонньо i  обгрунтовано доведено, що Центр Європи  знаходиться саме в межах села  Дiлове.   

         Всерединi 80-х рокiв ХХ ст. Закарпатська обласна рада звернулася у Московський iнститут географiї i картографiї з проханням пiдтвердити розмiщення в данiй точцi Центру Європи. У вiдповiдь на це з’явилася публiкацiя в газетi «Известия», в журналi «Туризм», а також на центральному телебаченнi – науково-публiцестичний кiножурнал «Центр Європи», якi також стверджували, що саме це мiсце э центром Європи.   

         В нашi днi вченi Нiмеччини, Францiї новим центром вважають околицю  Вiльнюса. Iснують припущення i щодо iнших точок в кiлькох країнах Центральної Європи.  Їх не можна вiдкидати у вiдповiдностi до того, яким методом користуються, проводячи розрахунки. Однак, вище наведенi факти дозволяють стверджувати, що Центр Європи знаходиться в селi Дiлове, а даний  пам’ятний  знак – Географiчний  Центр  Європи.  

 На сьогоднiшнiй  день  Географiчний  Центр  Європи  являЄ  собою  десятиметрову  стелу,  металiчний  монумент,  геодезичний  знак i власне  кам’яний  стовп з  написом.  

           Тут встановлено  стенди, на яких двома мовами вмiщено iнформацiю, котра допомагає вiдпочиваючим краще пiзнати Рахiвщину.      

 Сьогоднi – це сучасно обладнаний, рекреацiйний куточок. Поруч з монументом розміщена колиба-музей .В ній міститься унікальна колекція предметів побуту та знарядь праці гуцулів. Також, тут ви можете покуштувати гуцульські страви.

         Згiдно з пунктом 3 рiшення п’ятоi сесii Рахiвського району ради народних депутатiв четвертого скликання № 67 вiд 29 грудня 2002 року в данiй мiсцевостi буде створено туристично-рекреацiйний комплекс «Центр Європи». Також планується збудувати тут церкву.   

            Розмiщення поряд з Центром Європи автомобiльноi стоянки дороги Рахiв–Ужгород та залiзницi Сигет–Рахiв є дуже зручним для туристiв з рiзних куточкiв свiту, якi прагнуть побувати в Центрi Європи.    

        Слiд наголосити на тому, що зараз територiя, на якiй розмiщено Центр Європи, вiдноситься до Карпатського бiосферного заповiдника. Вiн знаходиться у межах буферноi зони та зони антропогенних ландшафтiв масиву Кузiй.. ГОРА ПІП-ІВАН

За високими горами і дрімучими лісами, між зеленими полонинами неповторної мармароської краси милує око улюблена і приваблива гора діловчан Піп-Іван. Не кожен   насмілиться   дістатися  до її   величної  вершини  

(1938 м). Таємнича бувальщина легендарної красуні покоряє серця навіть найдосвідченіших мандрівників різних куточків світу. Часто оповитий туманами, або вкритий білими зимовими пеленами чи різнобарвними весняними килимами, який міняє на багаті літні зелені шати.

   Люди таємниче переказують зворушливі оповідки про назву гори, яка ховає в собі велику мудрість любові людини до життя і природи, поєднуючи філософію і природу в єдине ціле. Легенда розповідає, що у сиву давнину, коли у нашому селі побудували церкву, прийшов служити гарний молодий піп Іван. Тут він покохав дівчину Марічку. Любов їх була настільки велика і щира, що не змогли жити одне без одного. Одружилися. Одного літнього дня, у Петрівку, вирішили вони піднятися в гори. Вийшли на невеличку полянку, де була криниця з чистою холодною водою, сіли відпочити. Природа з своєю красою навіювала їм ще більше кохання. Іван почав признаватися попаді, як він її щиро кохає. Хотів почути і від неї теплі слова. І коли спитав її, чи любить вона його, вона відповіла : «Люблю, як вітер у Петрівку». Попові не сподобалася така відповідь. Ніколи він не думав, що можна любити вітер. Зрозумів, що попадя його не любить. Серце його переповнилося гнівом, любов перейшла в ненависть. Розлючений, він вбиває попадю. Тіло її спустив у криницю. Люди назвали це місце - Попадині криниці.

      Сам піп пішов високо в гори. Майже не йшов, а біг. Вийшов на високу гору весь мокрий, змучений, обезсилений. Став і сам не розумів, що з ним робиться. І тут повіяв теплий, прохолодний вітер, який обкутав його своєю свіжістю, придав сили. Попові стало приємно і він зрозумів, що такий вітер не можна не любити. І лише тут він зрозумів, що попадя казала правду, і вона дуже  його любила. Не видержав він великого горя за Марічкою,  став на високі скелі, попрощався думками з нею і скочив униз. З того часу гору , де так трагічно обірвалося життя попа Івана,  і прозвали Піп-Іван.

         Отак, лірично налаштовані, оглядаємо карту (див. схеми маршруту)      Починаємо пішохідний маршрут із села Ділове. Перед початком походу потрібно узгодити маршрут із прикордонною  заставою села. З автодороги у центрі ідемо на залізобетонний міст через річку Тису, поблизу гирла Білого потока. Від моста дорога йде на південний схід вверх, проти течії.

       По дорозі, з лівого боку звертають на себе увагу рідкісні величні Веймутові сосни, насаджені працівниками Діловецького лісництва. Через 0,9 км підходимо до КПП Карпатськогго біосферного заповідника.

        Наступні півтора км траса йде на схід вздовж  Білого потоку і впирається в лісопереробний цех. Пройшовши через виробничу територію цеху виходимо на лісовозну дорогу і через 0,5 км вона веде до місця відпочинку (дерев’яної споруди), де Мала Росіш впадає в Білий  Потік. А далі піднімаємося вузькою протоптаною стежкою в урочисті букові (в Буковатому) і смерекові праліси схилів Мармароського хребта, милуючись рідкісними видами фауни і флори.  Декому пощастить побачити на верхівках спритних білок чи потайних глухарів, небезпечну рись чи величавого оленя, або вайлуватих бурих ведмедів. А на високогірних полонинах нас зустрічатимуть квітучі  кущі рододендронів, галявини з лікарськими гірськими арніками чи тирличим жовтим. Піднімаючись на субальпійські луки поласуємо влітку цілющими ягодами чорниці, брусниці, а на крутосхилах - замилуємося дивоквітками шовкової косиці (едельвейсу) і таночком павичеочок. А десь під ногами у нірках землі полюють невтомні бурузубки альпійські. Більшість з них  - Червонокнижні види.

          На полонині  Яворник або на полонині Струмки можна розкидати намети і безпечно переночувати. Цілюще повітря і неповторні враження довкілля знімають втому, лікують змучену турботами душу. Якраз тут ми і знайдемо легкий, приємний і повноцінний відпочинок. Підйом  триває  5 год.

         На наступний день піднімаємося на вершину гори Піп-Іван і прямує крутою стежкою до місця подій, описаних в легенді. Кинувши оком довкола милуємося панорамою вершин навколишніх гір: Близниця Свидовця, Чорногорським Петросом, Мармароським Феркау, Чорногорською Говерлою, Довбушанкою Горган.

      На  самій вершині  г. Піп Іван встановлений чотиригранний металевий стовп висотою біля трьох метрів. Загальна відстань від Ділового до Піп-Івана Мармароського становить 19 км. Захоплюючі гребені карів північного схилу, мальовничі краєвиди навколишніх гір закарбовуються в пам’яті, як спогад про одну з найкращих миттєвостей життя в Гуцульських Альпах.  

        Якщо  досягнути вершини вам вдастся в перший день маршруту, то місцем ночівлі може бути і полонина  Лисяча.

       Запам’ятавши шлях, з допомогою карти, щасливі, задоволені сходимо стежками, названими в  народі кірами.

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 ове

         Доїхати до селсторони Ужгорода або Івано-Франківська, оскільки саме село розміщене на автомагістралі, що веде з Яблунецького перевалу через всю Закарпатську область, аж до обласного центру. Автобуси відправляються протягом дня.  З Ужгорода  перший рейс о 6.30, останній – о 18.20, а з Івано-Франківська  - перший рейс о 9.05, а останній – о 18.05.

 

З в е р н і т ь   у в а г у ! Оскільки село Ділове розміщене в прикордонній зоні, то на початку села (якщо заїжджати в село зі сторони м. Рахів) знаходиться контрольно-пропускний пункт (КПП). Для в’їзду в дану зону при собі обов’язково необхідно мати документ, який засвідчує особу, а для іноземців – дозвіл на перебування в даній прикордонній зоні.

 

2. Місця харчування

           Пообідати можна в бар «Юліанна», кафе «Білий камінь», колибі-музеї неподалік від Центру Європи.

          Піднімаючись на гору Піп-Іван їжу потрібно мати з собою.

 

 3. Місця ночівлі

          Переночувати можна в Діловецькому лісництві, у ВАТ МК «Трибушини», в мансарді приміщення торгового комплексу «Юліанна», у кемпінгу поряд з КПП.  Будується готельний-ресторанний комплекс у центрі села.

       Піднімаючись на Піп-Іван, переночувати можна на полонинах (Лисича, Струмки і Явірник).