Хто такі гуцули?

                                             

Гуцули — етнографічна група українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України (Верховинський, Яремчанський, південна частини Косівського й Надвірнянського р-нів Івано-Франківської обл., Путильський та південна частина Вижницького р-ну Чернівецької обл. й Рахівський р-н Закарпатьської обл.). Територія Гуцульщини в Україні – 6,5 тис. км². На півночі Румунії – Мармароські гуцули.

Попри всю свою вiдмiннiсть вiд решти українцiв, навiть своїх найближчих сусiдiв, гуцули стали оберегом усiєї нацiї. Образ карпатця символiзує Україну нарiвнi з образом козака з пiвденного степу. Рiзниця лише в тiм, що перший живе i дише на повнi груди, а iнший став надбанням iсторiї. Завдяки гуцульським мотивам маємо одну перемогу на європейському конкурсi пiснi й хочемо наступних. Усю Велику Україну (а саме так називають на Гуцульщинi решту держави) дедалi частiше репрезентує малесенький здиблений горами край. Чому? Хто вони? Навiщо вони нам, Українi, свiтовi?

                            Бунтарi й першопрохiдцi

             Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдован i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. «Гоц» або «гуцул» означало буквально «розбiйник». I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших — навпаки: горяни звикли цiлком по-робiнгудiвському «забирати в багатих i роздавати бiдним». Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання «пан» тут досi не вживається. «Справедливим розподiлом» промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк — легендарнi українськi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова «гуцул» пов’язана iз заколотом. У документах 1754 року значиться, що якась «гуцулка» буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…

        Але хто ж тi «гоци» i «гуцули»? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично — козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї — енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть же етнографiв сходяться на тому, що гуцули — це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. Хведiр Вовк твердить: «Це чистий етнiчний тип — чужi домiшки дуже невеликi. Гуцули рiшуче не належать до чужих схiдних народiв (узи, печенiги), але до українського племенi». Хто з них ближчий до iстини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Українi два «полюси пасiонарностi» — Запорiжжя на пiвднi й Карпати на заходi, — погодьтеся, цiкава…

           Самi себе гуцули називали «ирстєни» — схоже на «християни», а можливо, навiть на староруське «крестьяне», тобто «селяни», «поселяни» — тi, хто заселював гори. Першопрохiдцi, пiонери! Вони казали про себе: «Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували». Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник — «гуцул». Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Що ж нехай i так… Але є й такий варiант: не «гуцул» — розбiйник, а «кучул» — кочiвник. Ну звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору — на полонини, де трави шовкові та випас для «товару» файний, а восени — в долини, де на них чекали хати та сiм’ї. Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.

       «Трошки дикi» французи

      А звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку? Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули — нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина — Галлiя (тепер Францiя) — Галiсiя в Iспанiї — Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське «дана-дана». Або вiзьмiть «їдальну жабу» — є й така в Карпатах. Ось вам i «провансальський делiкатес»! А ще там живе Лiсовик — викапаний галльський Сатир…

Скажемо бiльше — висловлюються цiлком серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат — вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

      Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я — слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами — дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував, бив i товк їх. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там «гоцами», «гуцулами»…

                Така-то бiда в гуцулiв…

     Як воно сталося, що саме гуцули вважаються мало не символом усього українства, його вiдродження? Секрет нехитрий — просто вони ЗБЕРЕЖЕНI. Як етнос, як культура, як цiлiснi особистостi. Вони точно знають, ким є, а сучаснiй людинi цього дуже бракує. I не лише мешканцевi Великої України. А може, йому навiть менше, нiж глобалiзованому та унiфiкованому захiдноєвропейцевi. Чому гуцули збереглися? Тому, що це гiрський народ. Сюди менше потикається цивiлiзацiя в особi усiлякого людського непотребу. Тут суворi умови iснування залишають спосiб життя незмiнним. Тут так гарно i так до всього того звикаєш, що нiколи не поїдеш звiдси назавжди, якщо на цiй землi народився.

            Та й чого в Карпатах не жити? Влiтку — хоч i тяжка селянська праця, зате серед казкової природи. Взимку ж навпаки — роботи небагато, сиди й займайся творчiстю: вишивай, тчи, рiзьби, розписуй писанки, складай пiснi, вiдзначай численнi та яскравi свята. Цей одвiчний цикл побутує на Гуцульщинi й досi. Парадокс: нестача землi породжує тягу до всякого народного ремесла. Основа ж гуцульського iснування — це тваринництво, оскiльки орної землi в Карпатах дуже обмаль. Свiй «товар» (худобу тобто) люди годують iз пасовиськ i сiнокосiв. Навiть кажуть: «Пороти землю грiх»: сидить арiдник (сатана) у глибинi й тiшиться, що його наближають, орючи землю. Гуцули вирощують худобу, стрижуть вовну, виробляють усiляку естетику. З того й живуть. I так буде завжди. Це диктує гiрське життя. Його вимоги такi жорсткi, що змушують i людину ставати гострою. Нiхто чужий мiж гуцулiв не вживається. Просимо тiльки не плутати з гостюванням. Приймають тут так, нiби ти не просто собi допитливий турист, а найпочеснiша особа. Стелитимуть i годуватимуть, не спитавши, хто ти i звiдки, поки сам не скажеш. Але жити, мiшатися з ними… Чужих до громади не приймають. Така-то бiда в гуцулiв…

              Який же вiн — той загадковий гуцул?

      Високий, має типово римський нiс, чорне й по-кiнському цупке волосся, але свiтле обличчя й вузькуватi темнi, зрiдка блакитнi очi. Довгi ноги й руки з довгими пальцями. Жiнка — маленька, струнка, весела, жвава, гарної вроди. Дуже бистрi в рухах, рiшеннях i розмовi. I красиво вбранi — це неодмiнно.

Гуцули страшенно люблять одяг i мають до нього великий смак. Яскраво вбираються й чоловiки — навiть iз золотим оздобленням. У давнину одяг був надзвичайно дорогий, передавався з поколiння у поколiння. I гуцул гуцула мiг убити за нього. А ще — за зброю. Вважалося, що озброєний гуцул — нормально одягнений гуцул. Якщо за своїм широким поясом маєш лише два пiстолi, то ти, певно, бiдний чоловiк. Стрiляти люблять i досi: на Водохрещi, на храм. Звiсно, лише вгору. I люблять себе показати. Гуцул ходить свiтами, не лише щоб людей подивитись, а й щоб його побачили — як гарно вiн убраний, як гордо танцює, як вправно вмiє працювати. Подекуди оселя в цих людей — нiби суцiльна свiтлиця, вся у вишиваних рушниках, килимах i рiзьбленнi. Самi часто живуть у «лiтнiй кухнi», а хата — то для гостей, на показ.

              Гуцул волелюбний i самостiйний. Не потерпить жодних вказiвок збоку, сам собi голова. Вiн має перебiльшене почуття гiдностi (якщо гiдностi взагалi може бути забагато). Звiсно, зараз нiхто зi зброєю нi на кого не кидається, а ранiше часто доходило до «головництва» (це коли топiрцем по головi). На що ображається гуцул? Якщо хтось скаже йому «дурний», вiн може ще пропустити повз вуха, але якщо «дурний гуцул» — о-о… Не ризикуйте! Гуцул так пiднесений у собi, як Говерла над Україною.

                      Люди це гарячi до безмежжя, але й напрочуд делiкатнi, умiють себе стримати. Дуже ввiчливi, з генетичною внутрiшньою культурою. Звертаються виключно на «ви», хай навiть до хлоп’яка-шестикласника. I вiд того, що дуже гарячi, гуцули здавна не пили спиртного. На все весiлля (двiстi чи й бiльше людей!) виставляли чвертку горiлки. З однiєї чарочки всi накуштуються й кажуть: «Понюхав корка». Але якщо хто примудрявся випити, то часом ставав дуже буйним. Мiг приревнувати, розгнiватись — i за топiрець… Що було, те було, вбивали запросто, але — «справедливо». Адже гуцули були й залишаються глибоко вiруючими християнами. Стiльки церковних свят, як у них, немає нiде. Були язичниками, жили серед природи — Божого творива. Усi коляди, маланки-щедрiвки просякнутi бiблiйним змiстом, але знайшлося в них мiсце й сонцю, вiтру, дощу. На Юрiя пускають з верхiв запалене кочело-колесо, як цього ж дня робили в язичницькi часи. I якщо на бiльшостi територiї України войовничий атеїзм знiвелював i язичництво, й християнство, то тут вони спiвживуть у гармонiї чи, коли хочете, в моднiй нинi еклектицi. Надто вже багато мiфiв про наших любих горян. Почалося все з надднiпрянця Коцюбинського та його «Тiней забутих предкiв». Цей роман, а потiм усесвiтньо вiдомий фiльм вiрменина Параджанова створили дуже таємничий образ «дикого» гуцула.

             Ой, мамо, що буде?

       Справдi, а що ж, власне, станеться з гуцульською традицiєю? Чи розчиниться вона в океанi глобалiзацiї, потiшивши свiт гарними витребеньками, чи законсервується у власному соку? Певно, трохи того, трохи iншого. А загалом гуцульство житиме i, значить, не стоятиме на мiсцi. Жорсткi рамки гiрського побуту не дадуть розсипатися на друзки. Киптар залишиться на плечах, бо легкий i добре захищає од вiтру. А ще до нього так личать найсучаснiшi джинси. Авто не замiнить коня, бо той пройде там, де технiка безсила i взагалi недоречна. А гуцульськi музиканти й далi гратимуть по весiллях почергово на електронiцi й на автентицi. Туризм гуцулiв теж не зiпсує. Кажуть, уже не буде гiршого, нiж їм зробило пияцтво за радянських часiв та пострадянське безробiття. Навпаки, туризм зачiпає улюблену стру’нку горянина — «показати себе». Пригадуєте? Плюс усе гуцульське, i це факт, дуже добре пристосовується до сучасностi, залишаючись собою. Навiть у Америцi можна побачити речi з Карпат, пiдпасованi за останнiми велiннями моди. Та й у Верховинi милують око дiвчата — «сорочечка до колiна, запаска по п’яти», а коли йде, то запаска розходиться… Дуже еротично й екзотично. Пишаються, що вони в центрi Європи (поблизу мiста Рахова), вiльнi, гарнi й зовсiм не дикi. Ну, хiба що трiшки… Для чужих.

                                                                             Автор: Євген Будько