Рахівщина у Другій світовій війні

            У 20-х числах березня 1939 року на захопленій Угорщиною території Карпатської України, для якої війна почалася 15 березня того ж року, була організована «тимчасова адміністрація Карпатської території» на чолі з генералом Белою Новаковічем. Тоді у нашому краї було оголошено військовий стан. Мадярські вояки і жандарми без суду і слідства розстрілювали спійманих січовиків, деяких представників української інтелігенції із рядів галицьких емігрантів і навіть депутатів підкарпатського Сойму (парламенту), бо вважали їх бандитами, а наш край – своєю територією. Такі злочини мали місце і на Рахівщині, зокрема у Великому Бичкові, в урочищі Кузій (Кізій) с. Луг, на подвір’ї тюрми в Рахові, в урочищах Сітний і Кокирчева Поляна й на полонині Менчул с. Кваси, на полонині Татарівка с. Ясіня та Яблуницькому перевалі.

 Вбивствами займалися також місцеві терористи. Ця бійня була зупинена лише десь у кінці березня, коли А. Волошин і С. Клочурак, підготовили наказ №1 по війську Карпатської України «Карпатська Січ», що перетворював його у регулярну армію. Цей документ ними було представлено керівництву нацистської Німеччини, звідки було надіслано телефонограму в м. Будапешт про те, що за Віденською угодою військовополонених вояків було заборонено розстрілювати.

            22 червня 1939 року угорський парламент прийняв закон №4,6/1939 про об’єднання «Карпатської території» з Угорщиною і ліквідацію в краї військової адміністрації окупаційної системи. На території Карпатської України, приєднаній до Угорщини відповідно Віденському арбітражу-2 у листопаді 1939 року, була утворена особлива жупа на чолі з регентським комісаром в Ужгороді. На території краю було утворено три адміністративні одиниці – експозитури: Ужгородська, Бережська і Марамороська, в останню з яких увійшла і Рахівщина. Центрами жуп стали Ужгород, Мукачево і Хуст. Державними мовами «Карпатські території оголошені угорська і «угроруська». За другою Віденською угодою Північна Трансільванія, яка в складі Румунії перебувала з 1920 року відповідно рішення Паризької мирної конференції, у 1940 році теж була повернута Угорщині, що стосувалося і м. Сиготу та притисянських лівобережних сіл поблизу нього.

            Після окупації Німеччиною Польщі і її поділу у вересні 1939 року «Карпатська територія» стала безпосереднім сусідом з СРСР. На головному хребті Карпат появився кордон з Радянським Союзом. З того часу почалася хвиля втеч карпатоукраїнської молоді до СРСР, яка не бажала миритися з аристократично-авторитарним режимом Міклуша Горті і вибрала, в основному, під впливом комуністичної пропаганди, шлях пасивного спротиву й еміграції. Однак, замість волі, їх в Радянському Союзі чекали тюрми, допити і етапи в табори ГУЛАГу за полярним колом. Із кількості приблизно понад одну тисячу чоловік  із Рахівщини (точні відомості відсутні) в живих і здорових на 1943 рік залишилось десь майже половина на момент їх звільнення дякуючи набору в ряди чехословацької військової частини в СРСР. А ту невелику кількість молоді, яка могла піднімати український рух у краї угорцям вдалося нейтралізувати, про що свідчить судовий процес 123-х активістів у дворі мукачівської тюрми «Ковнер».

У січні 1941 року в Ужгороді було засновано «Подкарпатскоє Общество Наук», яке розгорнуло велику видавничу роботу. З метою пропаганди в нашім краї під час війни виходило 16 газет, щорічно друкувалися масивні календарі, видавалися шкільні підручники і все це на так званій «русинській» мові, але для переважної частини жителів Рахівщини та інших горян вона була не їхньою, адже рідна мова для них була українська. Це «Общество Наук» також видавало періодичний науковий журнал під назвою «Зоря – Hajnal» (правда його члени забули пояснити читачам, що слово «гайналь» походить від погонича худоби, який поганяючи її, вигукував «гайде» чи щось фонетично подібне).

З нападом Німеччини на СРСР, Угорщина як її союзниця, повинна була разом з нею напасти на Радянський Союз, але цього не сталося. Її керівництво вирішило поступити більш «цивілізовано», тобто оголосити війну і шукало привід для цього. І ось 26 червня 1941 року, угорські військові літаки бомбардували міста Кошіце, Мукачеве та містечко Рахів, видаючи їх за радянські, під час чого немовби загинуло 30 осіб і 285 отримали поранення. Як після війни місцеві старожили розповідали, що в Рахові тоді загинула корова і двоє чи троє ягнят ( на щастя отари людських овець були вже на полонинах ) й декілька чоловік було поранено, адже бомби впали десь на околиці. А деякі очевидці цієї події казали, що над Раховом тоді кружляв лише один літак. На відламках авіаційних бомб угорська урядова комісія немовби віднайшла тавро Путиловського заводу з м.Ленінград й на підставі чого було зроблено нею висновок, що вони радянського виробництва. Цього ж дня на засіданні Ради міністрів Угорщини було прийнято рішення про оголошення війни Радянському Союзу. 27 червня того ж року тодішній угорський прем’єр Л.Бартоші повідомив про це рішення уряду депутатів на засіданні Національних зборів (парламенту Угорщини ), як би обминаючи регента королівського престолу адмірала Хорті, хоча, очевидно, що без його згоди таке рішення прийняти було неможливо. За це він потім поплатився, адже на війні загинув його син, після державного перевороту т. зв. «чорних мадярів», який очолив міністр внутрішніх справ Угорщини Салаші, був заарештований, а його дружини теж не стало. Вже вранці того ж 27 червня (на 6-й день війни проти СРСР) 8-й та 9-й авіаційні полки, немовби у відповідь, завдали удару по Лавочному, Коломиї та Надвірній (там німецьких військових не було, бо їх мали окупувати війська Угорщини). У той же день підрозділи 8-ї угорської прикордонної бригади атакували радянські військові частини, що продовжували охороняти кордон (наказу про їх відступ не було ) у межах Татарського, Яблуницького та Зиміро-Воронєнківського перевалів, які  знаходилися на північ від тодішнього с.Ясіня. 28 червня 1941 року розпочалося  масштабне сухопутне вторгнення з боями від Ужоцького до Яблуницького перевалів, тобто було охоплено весь головний Карпатськой хребет у межах угорсько-радянського кордону, включаючи й Чорногірський масив, яке здійснювали уже згадана 8-ма прикордонна бригада та 1-ша угорська гірсько-стрілецька бригада в напрямку на Коломию і Станіславів, включаючи й інші населені пункти в їх межах. !-го липня 1941-го до них приєднався мобільний корпус в складі двох механізованих бригад та однієї кавалерійської. Потім прибула сформована окрема армійська «Карпатська група» загальною чисельністю 93 тис. вояків і офіцерів[4,с.3], більшість з яких проїхали або пройшли через територію Рахівщини, яка тоді не мала статусу округу бо входила в склад Марамороської адміністративної – експозитури з головним центром в м. Хуст. З часом на німецько-радянський фронт було відправлено багаточисленні угорські армії, які теж досить активно проходили протягом цілого 1942 року, як залізницею так і шосейною дорогами, через нашу гірську місцевість. Чи чинило місцеве населення опір угорцям з їх приходом? Українське населення, яких угорці називали «русинами» або «угрорусами», було не в захваті від цього. Вони ще добре пам’ятали про ті страти їх представників, за рішеннями угорських військових трибуналів, на шибеницях в Ясіню, Великому Бичкові та Вишньому Водяному (тепер Верхнє Водяне ) і відправку в тюрми сотні людей під час Першої світової війни за спілкування з російськими солдатами українського походження восени 1914 року, які прорвались сюди. Але якихсь конкретних відомостей про це немає, але в деякій історичній літературі згадується група людей під орудою місцевого жителя з Рахова Ворохти, яка цим займалася до кінця осені 1939 року, учасники якої потім емігрували до Радянського Союзу.

З початком нападу Угорщини на Радянський Союз почалася насильницька мобілізація жителів Карпатської України, в тому числі з населених пунктів нашого краю, яких після деякої підготовки відправляли на східний фронт. Їх загальна кількість, за спогадами старожилів, приблизно дорівнювала кількості наявних хат в тому чи іншому селі, а це приблизно становило декілька тисяч чоловік, адже інших даних немає. Це значно погіршувало становище місцевого населення, бо із сімей забиралася найактивніша, найбільш працездатна їх частина, окремі з яких потім загинули, що значно утруднювало ведення домашніх господарств і зменшувало прибутки від їхніх заробітків на різноманітних роботах. А ті мізерні подачки угорських властей у вигляді кукурудзяної муки і деяких інших продуктів харчування, які видавалися по талонах на сім’ї перебуваючих у їхній армії та  працюючим на лісових й інших роботах до літа 1944 року, аж ніяк не могли компенсувати справжніх збитків, не рахуючи психологічних та моральних чинників.

В липні 1941 року угорська влада депортувала з нашої території за різними даними від 15 до 20 тис. євреїв, які не змогли підтвердити громадянство Угорщини, що стосувалося і Рахівщини, де їх кількість майже подвоїлася з початком війни з  СРСР із-за їх еміграції з Галичини і Польщі. Ця група була передана німецькій окупаційній владі й вивезена на окуповану Україну і майже вся розстріляна німецькими загонами СС в Кам’янець-Подільському.

У 1942 році, про що в свій час розповідали місцеві старожили, якихось особливих збільшень угорських військових на Рахівщині не спостерігалося. Як окремі їх частини з 1939 року розташувалися в Рахові ( на базі колишнього чехословацького військового містечка ), в Ясіню(в чехословацьких казармах ), у Великому Бичкові та деяких інших населених пунктах, так вони і розміщувалися. Правда, час від часу відбувалися їх ротація у зв’язку з відправкою на східний фронт. Але з перемогами радянських військ під Сталінградом і на річці Дон, де німецькі війська, разом з угорськими, румунськими, італійськими та деякими іншими, зазнали поразки, і, особливо, на Курській дузі влітку 1943 році, кількість угорських військових досить швидко почала зростати. Їхні нові військові частини, а після окупації Угорщини 19 березня 1944 року  нацистськими військами й німецькі, почали розміщуватись як у населених пунктах Рахівщини і поблизу них, так і далеко від них у горах, здебільшого поблизу колишнього угорсько-радянського кордону. Гори буквально почали рясніти «гонведами», тобто угорськими вояками, нарядами військових і жандармів. Знову було відновлено воєнний стан. Для місцевого населення в обов’язковому порядку були введені паспорти (по угор. «уголзолвани») і всі дорослі їх мали носити з собою, де б не перебували й щоб не робили. За сприяння дезертирам з угорської армії, а таких було чимало, що особливо стосувалося вихідців із Рахівщини, людей відправляли в концентраційні табори, за допомогу партизанам і радянським розвідникам та підпільникам могли засудити на багаторічне ув’язнення, а то й до розстрілу.

З кінця 1943 року угорське військове відомство значно активізувало роботу  на Рахівщині по укріпленню головної оборонної так званої «лінії Арпада» (межах с.Ясіня), поряд з іншими такими як: «лінія Гуняді» (на Прикарпатті), «лінія Ласло» (на Татарському, Яблуницькому і Зиміро-Воронєнківському, тобто на головному Карпатському хребті) та «лінія Святого Іштвана» (вона охоплювала оборонний вузол в межах Рахова, який закінчувався у географічному суходільному центрі Європи у межах с.Требушани ( тепер с. Ділове ). Глибина оборонних споруд вздовж р. Тиса від головного Карпатського хребта сягала до 50 км. Для виконання цих робіт угорці насильно залучали місцеве чоловіче населення, особливо румунського й циганського походження, бо абсолютна більшість українців були, як уже згадувалося, теж насильно мобілізоване  на війну затіяну ними. Забрані цивільні, які переважно проживали у так званих «трудових таборах» розташованих на перевалі Околи, що відділяє складові частини Карпат Горгани від Свидовецького хребта в межах Ясінянської заглибини, зрубували і транспортували деревину, копали окопи й траншеї, бетонували ДОТи і ДЗОТи та бункери, бліндажі і спостережні пункти. По суті вся околиця с. Ясіня була перетворена в довготривалий укріплений район (УР) з 12 кілометровою дротяною огорожею через долину під назвою Криворівня, по якій було пропущено високовольтний електричний струм.  Не гребували мадяри і працею жінок та підлітків. Все це робилося під пильним контролем їхніх вояків, а всією роботою керували військові інженери. Для них і для офіцерів військових частин, які дислокувалися у межах Ясіня, ще у 1942 році на базі сьогоднішньої турбази «Едельвейс», приміщення якої добудувалося за Чехословаччини восени 1938 року, було відкрито готель під назвою «Будапешт». Тут же знаходився їхній штаб до початку бойових дій із наступаючим радянським військом.

Радянське військове командування дуже цікавилося будівництвом оборонних споруд у межах Карпат, особливо «лінією Арпада» та дислокуванням угорських військ. З цією метою у серпні 1943 року радянською контррозвідкою була вислана в Карпатську Україну розвідувальна група Ф. Потокі, в яку потім було втягнуто велику кількість помічників. У січні 1944 року угорській контррозвідці, поліції та жандармерії вдалося захопити всіх її членів і біля 300 інформаторів, 33-х з яких, після суду в м. Сиготі, було розстріляно, а інші були засуджені на різні строки ув’язнення. Чи були інформатори  з Рахівщини? Таких відомостей немає. Але радянські розвідники 138-ї стрілецької девізії проникали на нашу територію як перед початком їх наступу у межах Ясіня так і в його ході, зокрема через Чорногірський і Марамороський масиви з виходом на населені пункти Богдан, Рахів, Берлибаш (Костилівку), Требушани (Ділове) та на окремі села Вишовської долини (на території Румунії), про що в свій час розповідали старожили. Були спроби проникнення двох розвідувальних груп 8-ї стрілецької дивізії через Свидовецький масив, але це їм не вдалося, бо всі їх учасники загинули від рук угорських вояків. Однак, із місцевих людей окремі теж займалися розвідувальною діяльністю, зокрема Юра Кандуш (очевидно ім’я і прізвище надумане, бо в Ясіню ніхто про нього нічого не пам’ятає), яких наступаючим показав на місцевості майже всі опорні пункти укріпленого району «Keresmeze» (з угор. Ясіня) та місце знаходження німецьких пересувних електростанцій, які забезпечували електроенергію на дротяні загородження. А німа розвідниця із циганської народності під іменем Марія (можливо це була її кодова кличка) за достовірні дані про украплення «лінії Святого Іштвана» у межах Рахова, отримала найвищу нагороду Радянського Союзу орден Леніна. Такою ж нагороди удостоївся і Юра Кандуш.

У березні 1944 року у Будапешті був організований штаб по підготовці депортації євреїв. «Карпатська територія», тобто Карпатська Україна в цих планах була визначена як «Депортаційна зона №1». У квітні того ж року всіх євреїв краю було забрано й заміщено в тимчасових гето, заснованих здебільшого у приміщеннях цегляних фабрик в Мукачеві, Ужгороді, Хусті, Виноградові (Севлюші) і в Берегові. Протягом трьох тижнів (15 травня – 7 червня 1944), по суті, все єврейське населення з усіх гето було вивезене табір смерті Освенцім і відразу знищено в газових камерах. Загальна кількість жертв холокосту на території Карпатської України склала 104 177 чоловік, в тому числі з Рахівщини близько 12 тисяч.

Після прориву радянськими військовими частинами IV-го Українського фронту угорської оборонної «лінії Гуняді» на Прикарпатті, 17-ий стрілецький корпус в кінці вересня 1944 року підійшов у межах с. Ясіня до головного Карпатського хребта. Починалися бої за звільнення Рахівщини, як і цілого Закарпаття, від угорсько-німецьких військ.

Микола Ткач – історик, краєзнавець

Література

1.Могочій Павло Роберт. Євреї на Закарпатті. Ужгород, 2005.

2.Мушинка Микола. Лицар волі. Ужгород, 2005.

3.Поп І., Поп Д. Підкарпатська Русь в часи Другої світової війни (1939-1945 рр.). Інтер видання.

4.Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. Ужгород, 2006.