Відомі люди Гуцульщини

Анна Кабаль-Говерлянка  і її родина

Вже майже  40 років вона живе в чеській Празі зі своєю дочкою Сніжаною і двома онучками Олеською і Світланкою-Сніжанкою, яких любить великою любов’ю доброї матері-гуцулки. Ніколи не згасає в її серці й любов до отчого краю, до рідної їй Рахівщини. У своїх віршах поетеса по-народному просто і сердечно відтворює красу буття гуцулів з їх гірською чесністю, правдою і волелюбністю. І відданість матері й батькові, людям, Батьківщині і Господу Богу.

Народилася Анна Кабаль 9 серпня 1938 р. за Чехословаччини в хатинці лісоруба с. Видрички, що біля рахівських Богдана, Лугів й Усть-Говерли, неподалік і сама красуня Говерла. Батько,Василь Кабаль, що був родом із Станіславщини, за спогадами його доньок Анни і Марії, в період Чехословаччи та Угорщини працював лісорубом й найбільше бокорашем. І в зв"язку з тривалим перебуванням у холодній воді в нього загострилася хвороба астми, набута в юності, яка не полишала до кінця його земного життя і спричинила ранню смерть на 62 - му році життя. Із визволенням Богдана 14 жовтня 1944 року, що відбулося в ході Другої світової війни , працював на полонинах старшим вівчарем. Невдовзі люди його обирають депутатом всіх полонин й тут проявляється талант вмілої співпраці з людьми і біля нього почали гуртуватися бідняки, яким, по мірі можливості, допомагає влаштовуватися на роботу, адже його авторитет в селі зростає. З організацією в Богданській долині колгоспу ім. "8-го березня" колгоспники Богдана, Лугів, Видрички, Бребої, Вовчого одноголосно обирають його головою. Перебуваючи на цій посаді, активно, поряд з іншими ділянками роботи, розбудовує полонинське господарство. Так, на полонинах Рогньиска і Гармоньиска та деяких інших з допомогою  богданських майстрів будівельників, були побудовані ферми для корів й коней та стаї для овець з приміщеннями для тваринників, а його старші доньки Олена і Гафія стали доярками. 

                                    Батьки А.Кабаль

 Про його успішну роботу навіть йшлося у нарисі під назвою «Червоні маки»  на шпальтах газети «Закарпатська правда». Мати, Фрозіна (в дівоцтві         Шорбан, яка була рідною тіткою (Герою соціалістичної праці Василю Юрійовичу Шорбану), займалася домашнім господарством й вихованням дітей.

 Дитячі літа Аннички пройшли в рідному селі, як і її сестричок й братів, а всіх їх, діток, у їхній родині  було десятеро,  які дожили до зрілого віку (чотири з яких, а це Анна, Олексій, Григорій,  Микола, здобули вищу, а Марія,Паша, Михайло та Петро - середню спеціальну освіти, про що подбали батьки). Серцем сприймала материні пісні-коломийки та легенди-бувальщини про гуцулів-борців за волю, честь і злагоду на рідній землі. Неодноразово побувала вона і на обрядово-мистецькому святі Іван-день, яке гуцули проводять щороку своєрідно й урочисто 7 липня на самій вершині Говерли.

                                    

Сестри Анна та  Паша  з чоловіком Володимиром  з дочкою племінниці  Світлани - Ренатою..                                                                                                                                                          Але весною, можливо це був 1947 рік ( тоді в нашім краї була велика повінь), із сім’єю Василя Кабаля сталася величезна  біда. Десь  у  середині  березня  майже  тиждень  падав  без зупинку великий дощ, іноді ще й з снігом і, як наслідок, річка Біла Тиса і її потоки-притоки вийшли з берегів. Тоді над їхнім будинком, дещо на віддалі, височіла гора Маґура вкрита снігом з-під якої тік маленький потічок,який тоді не мов би перетворився на "справжнього звіра",так гудів і клекотів. Велике щастя ,що цей гул почули батьки, які проснулися від нього. І в ту ж мить хата спочатку почала дрижати, а потім похитуватись. Як потім вияснилося, цей бурхливий і каламутний потік води, який ніс собою  дерева з корінням та качав велике каміння, загатився на лісопилці з її відходами та пиломатеріалами, яка розміщувалася над їхнім обійстям. А коли це прорвалося, то все хлинуло на їх господарство: на будинок з прибудовами, хлів з худобою, собаку з його будкою й на город. Батьки тільки й встигли вивести з приміщення дітей у безпечне місце з допомогою людей, які надбігли допомогти. Тут в останню мить згадали, що у колисці  в хаті  є ще маленька дитина, яка спокійно спала.  Один із сміливців по перекинутих дошках ( в хаті було повно води) кинувся до колиски та вхопив немовля разом з подушкою, в яку воно було заповите й   коли будинок вже хилився під натиском стихії, викинув її  на руки людей через вікно, що чатували, і в останню мить й сам встиг вискочити через нього. Трагедія могла статися, але дякуючи батькам і добрим людям її вдалося уникнути. Щоб допомогти своїй рідній дочці Фрозіні й зятеві Василю та внукам вийти з біди, дід,Петро Шорбан та бабуся Олена (в дівоцтві Горбач), виділили із свого огорода земельну ділянку, де сім’я Кабалів з часом побудувала свій новий будинок, а до тих пір майже всі з них ( крім маленьких дітей,яких тимчасово взяли родичі) проживали у пастирці на горі Діл, збудовану у свій час дідусем, звідки діти ходили до школи. Будуючи власну хату, Василь Кабаль допомагав чим міг й іншим людям, яким стихія теж завдала шкоди.   

Основи знань за середню освіту Анна Кабаль здобула спочатку у Видричанській семирічній,а потім у Богданській середній школах,  далі навчалася на філологічному факультеті Ужгородського державного університету, який закінчила в 1966 році. Університетські ж лекції і практичні заняття з українського фольклору, а й історії збирання та вивчення художньо-своєрідної творчості нашого народу і спонукали її до складання віршів. Одним за одним почали вони виникати з її серця у вигляді віршів-коломийок, а потім, як ліричні, ліроепічні та баладні вірші і гуморески.

Після закінчення університету А. Кабаль протягом 12 років працювала на Закарпатті в різних школах Тячівщини і Рахівщини – в гірських селах Тарасівка, Дулово, Видричка, а найдовше в Діловому разом зі своєю сестричкою Марією та братом Петром. Якийсь час була й завідувачка районним методичним кабінетом у Рахові. Сільські дітки, особливо Діловецької середньої школи, шанували її як «сонячно-усміхнену й милу вчительку».

У 1978 році якось неждано-негадано сталися великі зміни в її житті – це доля так веліла. Вона полишає рідні Карпати з Гуцульщиною – землю їй так милу, й відлітає далеко від матері, до чехів, до Праги. Із судженим чехом стає до шлюбу. Тому з часом під віршами вже з’явився дещо оновлений підпис-псевдонім: Анна Кабаль-Говерлянка, аби ще й так засвідчити свою не згаслу любов до отчого краю, до рідних Карпат.

Роки перебування у златій Празі, яку наша поет-педагог сприйняла любов’ю, стали для неї і роками нелегких випробувань. Аби і тут знайти себе і гідно, достойно йти своїм життєвим шляхом, вона невтомно працює, наполегливо і самотужки вивчає чеську мову та літературу, традиції і звичаї чехів. Навчається в школі вчителів-професіоналів, де успішно складає іспити з чеської мови та літератури, здобуває загальне визнання, титул кваліфікованого «класного педагога». Їй було довірено вести уроки у лінгвістичній школі ім. Франти Кріжка, згодом і в школі шанованого першого президента Чехословаччини Томаша Гаріґа Масарика.

                             Анна Кабаль з  дочкою Сніжанкою.

Навчала чеських діток російської і української мов, доносила до їх розуміння і красу віршів поетів України, мистецьку своєрідність народних пісень Закарпаття. Її шанують як знаючого і люблячого педагога діти і батьки, колеги по роботі, педагогічно-освітня еліта. Про неї пишуть газети, воздають їй належне, підносять до вершин «Кращого вчителя міста Праги». А журнал «Світ…» вміщує статтю відомої чеської письменниці Дагмар Щетінової під назвою «Друга мати».  Це для чеських школярів і школярок наша рахівчанка-гуцулка, вчителька-поетеса стала другою матір’ю.

Найперші віршові рядочки почали пробиватися з серця Анночки ще в роки дитинства. Інколи вона зачитувала їх дітям, що сиділи за шкільними партами. Бувало, й знатні співачки сіл Богданської долини переймали їх і на весіллях, хрестинах, вечірках співали як народні співаночки. Але друком перший вірш поетеси під досить запримітною назвою «Ми – за мир! Ми – за любов!» з’явився лише в грудні 1960 р. А далі її поезії, а їх є уже понад 200, не раз друкувалися на шпальтах районної, обласних і республіканських газет: «Зоря Рахівщини», «Молодь Закарпаття», «Радянська освіта» тощо. Друкувалися і в журналі «Дукля» (Словаччина). Посіли своє місце і в літературній Рахівщині – в альманасі під назвою «Гуцуліє – рідна земле», в ілюстрованій книжці «Закарпатська Гуцульщина», збірочці «Сніжинки мої світанкові» та інших. А вірші – ліричні одкровення педагога-поетеси, голосочки її дбайливого серця. Вони щирі, безпосередні, повчальні, часом і настановчі. Возвеличують людську розсудливість, мудрість, а головне порядність і любов – любов до матері і діток, до рідного краю та  України.   

                 «Говерлянський буркут найсмачніший в світі».

                                                     Микола Ткач – історик, краєзнавець