пʼятниця, 24 квітня 2020 р.

Літературні дива


Дмитро Білоус  (24 квітня 1920 -12 жовтня 2004) унікальне та цікаве явище в українській літературі. Це був непересічний поет, сатирик-гуморист, блискучий перекладач, публіцист, науковець і педагог, його творчість – різноманітна і багатогранна здобула широке визнання не лише в Україні, а й за її межами. Розкрити світ поета, виховувати у читачів естетичний смак, красу і оригінальність поетики, яскравість картин і образів допоможе книжка, яку можна почитати в бібліотеці або вибрати додому.
                                                                                                                                                
«ДИВО КАЛИНОВЕ»


НАЙДОРОЖЧЕ
Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони
і на подив багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею:
— Яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: — Ту, що нею
співала рідна мати колискову.
 



ВОГНИЩЕ РОДИННЕ
На світі білому єдине,
як і дніпрова течія,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша і сім'я.
Ми відтоді початки лічим,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь,
вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними від тертя;
пожитки різні, причандали,
що перейшли з первобуття.
Й слова житейські необхідні,
що проростали, як зерня,
вогнем освячені і рідні:
горнутись, горниця, горня.
Хоч їх походження  і  різне —
немає в цьому дивини.
Та дух вітчизни, материзни
несуть І досі нам вони.
Слова, що доти їх не знали,
первісні трепетні слова,
що зігрівали і єднали,—
і мова врунилась жива.
В щасливі і в тяжкі години —
куди б нам не стелився шлях —
не гасне вогнище родинне,
в людських запалене серцях.

З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА
Де вам, друзі, траплялось,
щоб од міста, села
три ріки розливалось
з одного джерела?
Що не річка, то мова
прагне, рине у світ
од безсмертного Слова,
що про княжий похід.
Що не річка, то мова
з-понад волзьких степів:
це російська чудова —
гусел радісний спів.
Що не річка, то мова
з-над Славути-Дніпра:
українська чудова —
кобзи сонячна гра.
Що не річка, то мова,
де шипшини корал:
білоруська чудова —
ніжний видзвін цимбал.
Від Русі розливалось
три могутніх ріки.
І тепер побратались
на віки, на віки.
  

ВІЧНО ЖИВА
А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.
Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.
Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел  впивався  в  душу,  тіло  рвав —
він  був  безмозкий,  хоч  і  двоголовий.
Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між: берегів плисти,
ходити сонцю по своїй орбіті?
Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб  приректи  народ  на  безголосся?
О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик, мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує,—
воскресли,  піднеслися  духом  люди.
Бо є в народу мудрість*, сила* є,
І рідна мова є і вічно буде!
  


ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ
Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі.
Корови й коні поблизу осель.
Горшки і хомути. Мішки картоплі.
І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі:
хто звідкіля прибув до Курманів.
Вусатий дядько — з Ракової Січі,
той — з  Білої  Берези,  той — з  Тернів.
Хтось приміряє теплі рукавиці,
когось приваблює садовина.
— А  ви  звідкіль?
— З  Погожої  Криниці
ті — з Білопілля,
ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали,
як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали,
кудись манили, кликали мене...
Хто так назвав ті селища навколо?
Хто оспівав діброви і лани?
У небі місяць — як млинове коло,
а на землі — Климєнтові Млини...
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
куди не кинь — барвистих слів розмай:
Ромен, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, "Зелений Гай...
Так зберігає мова калинова
на гронах дивних свіжості росу,
щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу.
 


З КОСИ БУЗЬКО ЛЕТІВ НА БАЛКУ
Каламбур
З коси бузько летів на балку
(косар косу там брав на брус),
і сів бузько в дворі на балку,
на довгий дерев'яний брус.
 
ДУХМЯНИЙ ДИВОСВІТ
У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрІнь?
Лист голий із росинками,
холодний, а на споді —
покритий волосинками
і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха
ЦІ квіти називати:
 холодний верх — то «мачуха»,
а теплий спід — то «мати».
Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки,—
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.
Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки —
І ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.
 


РІДНЕ СЛОВО
Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!
Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.
Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.
 



КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК
Тарасик набігавсь,
примчав із двора.
Уже й за уроки
сідати пора.
Ось віршика вивчив,
задачі зробив.
В щоденник заглянув —
тривогу забив.
Гласить неодмінний
шкільний записник:
«Принести до школи
клумачний словник».
Завдання у класі
він сам записав.
А що за словник то —
і досі не взнав.
Прибіг до бабусі,
що прала рушник:
— А що таке,— каже, —  
клумачний словник?
— Клумачний? — бабуся
на те хлопчаку.—
Та, мабуть, що носять
його в клумаку!
Сестричка сміється,
швидка на язик:
 — Сам,— каже,— доклумай,
який це словник!
Та це вам не шахи,
це вам не лото:
кого не спитає —
не знає ніхто.
Спитав у сусіда —
вже дещо нове:
 — В нас,— каже,— в будинку
письменник живе.
По радіо мову
веде про слова.
Слова — це перлини,
це дивні дива!
Піди ти до нього —
у нього книжки.
Він знає й розкаже
про всі словники.
Ну що ж, як розради
немає ніде,
в квартиру поета
Тарасик іде.
Ось дзвонить, заходить:
 — Будь ласка,— гука, —
клумачного дайте
мені словника!
Поет усміхнувся:
 — Ти просиш дарма:
клумачного, — каже, —  
в природі нема.
Клумачний... То, мабуть,
почулось... Пробач,
бо той, хто тлумачить,
той зветься — тлумач.
Буває, що слово
відоме давно,
а знає не кожен,
що значить воно.
І тут у пригоді
стає визначник
скарбів наших мовних —
тлумачний словник.
Тарасику, світла
твоя голова,
Ану, зустрічав ти,
наприклад, слова:
красуля, красоля?
Словник розгорни —
і зразу побачиш,
що значать вони:
красуля —красуня,
красоля — цвіток.
І тут же: краснуха —
хвороба діток.


Оце ж і тлумачний
словник! Зрозумів?
А є словники ще —
походження слів.
Любити життя —
звідси йде життєлюб.
А шлюб — від влюбитися
слюб — отже й шлюб!
Вивчатимеш мову:
слова — в голові,
любов до них — в серці,
в самому єстві.
— Слова в голові? —
розсміявся хлопчак.—
То, значить, для слів
не потрібний клумак!
Радіє письменник
з тямкого дружка:
— Як любиш, наука
тобі не важка.
ЦІннюща в людини
до знань ненасить.
І їх за плечима,
тих знань, не носить.
— Спасибі! — Тарасик
додому побіг.
І ледве, зраділий,
ступив за поріг:
— Доклумав! — гукає
сестричці своїй.
А потім біжить
до бабусі мерщій.
Примчавши на кухню,
червоний, як мак:
— Бабусю,— кричить,—
не підходить клумак!
Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І знань за плечима,—
гука,— не носить!





Немає коментарів:

Дописати коментар