вівторок, 24 вересня 2019 р.

Із минулого в сьогодення


     Дакський шлях пролягав через Рахівщину.
     Про піший перехід людьми із нашого краю до Галичини вже йдеться в історичній літературі досить давно. Перший хто про це згадав був закарпатський історик Михайло Лучкай.  У своїй шеститомній праці «Історія  Карпатських русинів», яку написав в кінці другої половини  XVIII – в першій половині XIX сторіччях, він, пишучи про це, називає перевал головного Карпатського хребта у межах Ясіня «Галицькими воротами», шлях через який пролягав давно. Як не дивно. Але й англійський письменник Майкл Вінч у роботі «Одноденна держава: …», присвячені Карпатській Україні, згадує що через перевал у межах Ясіня у  XIVсторіччі проходили монголо-татари, йдучи на Мадярщину. Більш детально це висвітлено у роботі чеського історика Франтішека Лессика «Правек  Подкарпатской Руси», яки й на основі археологічних знахідок на території Рахівщини робить висновок, що цей перехід, від Солотвино до перевалу у межах Ясіня і далі, уже діяв на початку І тисячоліття до н.е., тобто понад  3 тисячі років тому у період мідно-бронзового віку. Про цей же перехід також йдеться у роботах « Історія міст і сіл УРСР Закарпатська область» та «Велика боротьба» словацького історика  о.  Степана Папа.

     Але ніхто до нашого часу з істориків чи краєзнавців у якійсь роботі чи хоча б дописі до газети не згадував ще про один про шлях – Дакський, який теж пролягав через  Рахівщину в давні часи і який місцеві люди називали «Дакським плаєм». Про нього співається навіть у наших піснях-коломийках. Ось одна із них:
Вандрівники, вандрівники                      Та йдуть вони із Сеготу
То моцні є люди.                                       І аж до Близниці.
Бо вандрують Дакським плаєм                Та як зійдут-си там усі-
І так гишефтують                                       Далі плай до Польщі.
                                А свій крам несуть на плечих
                                 У великих торбах.
                                 Та так пройдут через гори
                                 Й Галицькі ворота.
       Але коли діяв цей плай і де конкретно пролягав, ніхто так й по сьогодні  не може вже сказати. Здавалося, , що ці відомості, як і багато іншого із життя людей у нашій місцевості, кануло у вічність. Перший хто розповів про Дакський шлях автору цього дослідження це  колишній голова Закарпатської обласної ради професійних спілок,  виходець із с. Кваси, Юрій Іванович Станчук, який у 1982 році приїхав до своєї рідної сестри Корманської Василини Іванівної (в дівоцтві Стенчук), яка тоді очолювала профспілку працівників освіти на науки Рахівщини де відбулася ця зустріч). Зокрема він пригадав, як їх молодих людей після війни у 1947 році із зброєю в руках відправили охороняти вчених істориків, які приїхали шукати хоча б якісь сліди цього шляху. Всі гори Рахівщини обійшли, але так  нічого не знайшли. Він також згадав, що вся їх група була голодна. Але ця розповідь тоді забулася. Однак , під час фестивалю весною 2019 року «Карпатський ліжник», який проходив у с. Кваси, окремі жителі цього села та Розтік і деяких інших населених пунктів Рахівщини нагадали про це. І нам більш повніше стало відомо про цей шлях, а також з пісень-коломийок, стало зрозуміло що цей шлях починався у Сеготі і учасники переходу збиралися десь біля однієї із трьох вершин г. Близниця. І тут відомості вичерпувалися. Нам, очевидно, залишалося лише провести реконструкцію про його функціювання, щоб хоч трохи відтворити  діяльність.
     Так, у коломийці згадується Сегіт,  але місто яке десь із XV сторіччя до  1920 року, на зміну Вишковському , а потім Хустському замках, ставало головним адміністративним центром Марамороського комітату. Очевидно звідси і починався цей перехід. Далі у співанках співається про г. Близниця, а вона складається із трьох вершин і старожили Квасів кажуть, що подорожуючі збиралися у підніжжі Малої Близниці. Мабуть вони вирушали у цей перехід із різних місць невеликими групками, щоб не привертати до себе уваги, а потім сходилися у визначеному місці. Очевидно із своїм крамом, який несли на плечах, до Квасів ішли давно прокладеним шляхом, вздовж річки Тиса. Але за Квасами починали підніматися у гору потоком під назвою Тростянець і так аж до гори Близниць. Про те виникає питання, а чому вони не йшли далі второваною дорогою до перевалу! Очевидно  тому що десь із XVXVI сторіч із обох боків схилів Карпат, тобто з боку Польщі і Угорщини, а потім й Австрії та Австро-Угорщини, почали діяти митниці, сторожа яких збирала мито за товари, які подорожні несли на продаж. А це їм було не вигідно. Тому вони збиралися у своєрідні ватаги під Малою Близницею і далі гірським полонинським плаєм, можливо спочатку протоптані і прорубані ними,проносили свої товари у Польщу контрабандою, адже кордони тоді охоронялися не дуже пильно. Пізніше  із переселенням людей на Рахівщину із Галичини, мандрівники, як вважає колишній директор Чорнотисянської ЗОШ-І-ІІІ ступенів Андрій Степанович Вербещук, могли подорожувати від Малої Близниці плаєм, у супроводі місцевих жителів із Тростянця, поблизу полонин Кречуняска, Ворожиська, Левкович, Абшиняска, Ріпта і далі через перевал Околи, полонину Плоску та уже через Галицьку полонину Братківська й до першого села Рафальїв (тепер с. Бистрий). Але цей шлях досить довгий більш короткий продягає через полонину Погарський , гору Чорна Клива (у народі г. Недея), полонину Братківська. Напевно одним із цих шляхів вони і йшли. Очевидно в зв`язку з цим М. Лучкай і називає перехід через кордон у межах Ясіня воротами бо у Галичину ( туди й назад) можна було пройти не тільки Татарським перевалом на території  Ясіня, ай у інших місцях, яких було чимало.
  Про це свідчать переходи і у межах територій сьогоднішніх сіл Чорна Тиса, Лазещина, Богдан, Луги переселенцями із Галичини, починаючи із середини XIV сторіччя, та захисниками Карпатської України (1938-1939рр.) і втікачами від угорської окупації нашого краю (1939-1941 рр.). Ці переходи могли здійснюватися з пізньої весни по ранню осінь, поки в горах не було снігу, а тоді сніги взимку були  чималі і люті морози теж. Про сходження снігу з гір, тобто про можливі гірські переходи людьми, повідомляли їх учасників великими ватрами (вогнищами) у межах гірського хребта між  Раховом та Косівською Поляною. Їх розпалювали на високих купах каміння викладені визначеними місцевими людьми в межах урочищ Рахівський Діл, Млачин, Явірьи, що знаходилися над Вільховатим, які можна було спостерігати й із Сеготу. Так тривало аж до Першої світової війни і можливо  частково ще за період Чехословаччини по  Велику  економічну світову депресію 1929-1933рр. Із товарів, якими вони торгували могли бути шовкові тканини, які у свій час завозилися у Південну Європу Шовковим шляхом із Китаю. Різнокольорові нитки для вишивання, вироби із золота, срібла і металу та деякі інші.  Але тут  знову виникає запитання, а хто ж були ці люди?Відповідь дає сама назва шляху, Дакський, тобто даки. Та хто ж вони такі?
    Даки – це одне із словяно-фракійських племен, яке в давнину проживало у межах Дунаю і Тиси й на півночі Балканського півострова. У 106-107 роках н.е. воно було розгромлено римлянами, які боролися за його зміцнення і на тій території ними була утворена провінція Дакія. Тоді значна частина даків почала перекочовувати в сторону Карпат і окремі з них дійшли аж до Мараморощини і  Сеготу. Можливо їх нащадки проживають і у нашому краї. Зокрема у населених пунктах Біла Церква, Середнє Водяне, Добрік, Плаюць, Солотвино, Нижня Апша (Діброва) Глибокий Потік та деяких інших. І найбільш активна частина з них тоді зайнялася торгівлею, в тому числі і контрабандною.
    Тепер нащадки цього племені, разом із жителями колишньої могутньої держави Волощини та частини Молдавії, складають основну частину населення Румунії, якій вже скоро, як державі виповниться 150 років.
                                                      Микола Ткач – історик, краєзнавець

Немає коментарів:

Дописати коментар