вівторок, 29 січня 2019 р.

Відомі люди нашого села

Селюх Віра Родіонівна – остарбайтер
Народилася Віра Родіонівна Селюх (в дівоцтві Лобас) 24 жовтня 1924 року в с. Котечок, що на Харківщині, у багатодітній селянській сім’ї. З семи років вчилася у сільській семирічці, після закінчення якої працювала, поряд з мамою, в колгоспі. Із нападом нацистської Німеччини на Радянський Союз під час Другої світової війни, батько і старший брат пішли боронити від гітлерівців Україну. У жовтні 1941 року Харківську область було окуповано німцями, які й далі примушували селян працювати в колгоспі, щоб легше і якомога більше забирати продуктів харчування.
У серпні 1942 року посеред однієї ночі, окупанти з допомогою місцевих поліцаїв в селі влаштували облаву і схопили 50 дівчат, в тому числі і Віру й десь до 10-12 неповнолітніх хлопців. Всіх бранців привели до сільської управи, а звідти до залізничної станції, де зразу їх загнали як худобу у товарні вагони. Матері плачучи добігали до потяга і передавали своїм дітям клуночки, в першу чергу з їжею. Як згадувала Віра Родіонівна:
            - Ніхто із рідних не знав для чого нас забрали, чи куди повезуть. А везли ешелоном, із наповненими вагонами молодими людьми, такими як і ми, без будь-яких санітарних умов і напівголодних, цілих два тижні. Тільки один раз зробили нам баню, якщо це можна так назвати, адже ми обливалися холодною водою із шланга, і поки ми милися, за нами спостерігали посміюючись вартові з автоматами.
Кінцева зупинка була у м. Дрезден. Там тоді на околиці знаходився дуже великий завод, але яку військову техніку там виготовляли, так ніхто із українців не дізнався до самого кінця їхнього перебування. На території з десяток гектарів на окраїні міста, крім заводських корпусів, тяглися довгі бараки, в яких вони проживали, де спали на 2-3-ярусних нарах. Накривалися клаптиками якихось ряднин, а під головами були подушки набиті соломою.
- Нас зразу переодягли у так звані роби, - далі пригадувала бранка, - дали номерок, який я вже не пам’ятаю і постригли.
Вся територія військового заводу була обнесена колючим дротом, через певні інтервали навколо стояли вишки з вартовими, конвої ходили з німецькими вівчарками. Наглядачками були молоді німкені, які також носили німецькі уніформи. Тут був медичний барак, де знаходилися окремі палати, в яких брали кров у молодих людей, в тому числі й від українців, як від донорів, адже із східного фронту у лікарні м. Дрезден привозили чим раз більше поранених й покалічених. Це був справжній концентраційний табір і ніхто звідти не міг втекти настільки їх охороняли.
- Декілька разів і від мене теж брали кров, - з болем у голосі продовжувала Віра Родіонівна. – Я пригадую, як у черговий раз після такої процедури втратила свідомість. Мене помістили у одній із палат медичного бараку. З часом мені покращало й тоді знову змушена була стати до станка, де виготовлялися деталі для військової техніки. На цьому заводі працювали люди з багатьох країн Європи різних національностей: австрійці, французи, поляки, росіяни, серби й ми, з України. Взуття носили на дерев’яних підошвах, німецької мови нас не примушували вивчати, але працюючі змушені були знати окремі слова (команди) їхньої мови, які пов’язані з виробництвом та їхнім порядком. В процесі роботи, особливо під час поломки деталі чи заготовки, дуже карали, найчастіше болюче били кийками по голові або садовили в карцер. Одного разу захворіла на пневмонію і була відправлена до Дрезденської міської лікарні й після одужання знову забрали до станка на той же завод. З тих пір я не могла чути гул працюючого токарного чи столярного верстата, адже це нагадувало про пережите за три роки в Німеччині.
З середини літа 1943 – по лютий 1945 рр. режим перебування на заводі-концтаборі, дещо пом’якшився, мабуть це було пов’язано з розгромом німців під Курськом. Працюючі уже мали змогу вийти на околиці Дрездена, зайти в кабак, щось там перекусити чи випити кухоль пива, адже в той період один раз на три місяці почали виплачувати від 3 до 5 німецьких марок.
Довго Вірі Родіонівні, очевидно, до кінця її днів снилися бомбардування літаками англо-американських союзників Дрездена. Особливо, з наближенням лінії фронту до кордонів Німеччини, воно було повальне, саме цього заводу в ніч з 13 на 14 лютого 1945 року. Люди вискакували з бараків та цехів, хто в чому був і розбігалися в різні боки подалі від заводу. Військовополонені утворювали загони самозахисту, а цивільні втікали хто куди, адже їхній примусовій праці на ворога наступив кінець. Віра Родіонівна ще з однією дівчиною десь три тижні переховувалися і харчувалися чим попало, а частіше нічим. На початку березня добрели до невеликого хутора, де проживала сім’я фермерів, які запропонували залишитися жити і працювати у них по господарству. Дівчина не згодилася, така вже в неї була велика ненависть до всього німецького і пішла далі, а Віра так охляла, що вирішила залишитися у німецькій родині, де працювала до 7 травня. Десь під вечір того дня побачила заквітчані вози з такими бранцями як і вона, які так же раніше працювали на німецьких заводах і фабриках, перебуваючи в таких самих таборах.
- Вони запропонували й мені приєднатися до них і я згодилася на це, - продовжувала Віра Родіонівна. – довго їхали. досить часто міняли коней на фермах, що зустрічалися по дорозі, де брали також для себе їжу та одяг, адже до того ж часу ми були все ще у «робах». Нарешті добралися до м. Хвабак, де був збірний пункт.
25 липня 1945 року повернулася в рідне село. Ще була жива моя мама, яка не зразу повірила, що я повернулася, адже пройшло цілих три важких і голодних років. Від неї дізналася, що один із братів на фронті пропав без вісті, а батько загинув в Угорщині, де і похований.
Після всього пережитого були допити, в тому числі й нічні, в радянських каральних органах та всілякі перевірки, але з тих, знову тривожних часів, ніяких документів в мене не збереглося. Із проголошенням незалежності України подала запит у Дрезденський архів, а відповідь отримала з міської Дрезденської лікарні, де у свій час лікувалася. На підставі тих документів отримала статус остарбайтера, а через довготривалий період і грошові виплати. Думала, що не доживу до цього, адже хвороби давали про себе знати чим раз сильніше, в тому числі набуті у рабстві. Тим більше, що перед тим помер мій чоловік. Багато вже забула, але інколи, якщо щось пригадаю із пережитого в німецькому полоні, то потім ті жахи й сняться. Такими словами закінчила свою оповідь Віра Родіонівна.
З часом вона поступила в лісотехнікум, де навчалася і виконувала обов’язки секретарки. Згодом познайомилася з майбутнім чоловіком, учасником Другої світової війни, з яким у 1951 році одружилася. Івана Семеновича направили працювати у Закарпатську область до Кобилецької Поляни, що на Рахівщині, помічником лісничого, куди згодом із десятимісячним сином прибула і молода дружина. У 1953 році вони переїхали до с. Ділове, де він працював уже лісничим Діловецького лісництва, і, згодом, за належне виконання поставлених завдань по охороні і відновленню лісу Селюху І.С. було присвоєно почесне звання «Заслужений лісовод України». Віра Родіонівна майже все своє трудове життя пропрацювала касиром на місцевій автостанції, звідки й пішла на пенсію. Вони виростили й виховали сина Олександра й дочку Людмилу. Вона була бабусею чотирьох внуків: Романа, Ігоря, Івана, Тетяни та прабабусею Соломії, Злати, Арсена.
Померла на 87 році життя, 02.01.2012 року. Похована в с. Ділове.


                                                  Юркуц Світлана – педагог-організатор Діловецької ЗОШ І-ІІ 
Ткач Микола - історик, краєзнавець

Немає коментарів:

Дописати коментар