четвер, 6 липня 2017 р.

Відомі люди краю

 

 Іван Одовічук – син свого  народу.

            Іван Ількович Одовічук – відомий український громадський, політичний , правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини в 30-50 –ті роки  ХХ століття (головно на Рахівщині, Сігетщині та Затисся в міжвоєнний та ранній повоєнний періоди). Один з лідерів націоналістичного руху, відомий правник, публіцист та літератор Д.Квітковський у 1934 році в резонансному часописі «Самостійність» писав про нього так: «В кождім селі його знають, від діда до дитини, і всі підчиняються  безуслівно його приказам. А він приказує добре, мудро й щиро. Йому лише треба до помічі кількох працьовитих і свідомих людей, тоді праця піде повною парою вперед». Очевидно, що таку характеристику заслужити окремими, навіть дуже добрими, вчинками неможливо. Для цього необхідно бути вірним, щирим та самовідданим сином свого народу.


            Народився Іван Одовічук 14.07.1895 року в українському селі Балківці Середського повіту Герцогства Буковина Австо-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава). Батько, Ілько, був сільським старостою, а мати, Анастасія (в дівоцтві Чабанюк), займалася домашнім господарством. Але волею долі все своє свідоме життя, а також творчу діяльність пов’язав з Рахівщиною та Мараморащиною загалом, адже змушений був переїхати у м.Сігет із-за переслідування румунських властей вдома. Попри кордони, офіційні й формальні, він не ділив людей на своїх та чужих, чим єднав обидва береги Тиси.

            Життєвий шлях І. І.Одовічука не був пересічний. Він прожив дуже насичене життя, зокрема,переніс всі страхіття та біди двох світових воєн, адже зазнав бойових поразок, поранень, голод, холод, хвороб, зрад, оточень, полону, інтернувань, арешту, депортації, репресій та залякувань, позбавлення батьківщини, розриву з родиною, втрати рідних та товаришів, невдач у справах тощо. Мінімум 6 разів житті Івана Ільковича, як кажуть, «висіло на волосині, але Всевишній зберіг його для майбутніх справ. Проте завжди був високодуховною людиною, сином свого народу, патріотом та націоналістом у найкращому розумінні цього слова.

            З Рахівщиною,де прожив 33 роки , Івана Ільковича пов’язує чимало обставин. Згадаймо тільки найвагоміші:

-         у 1915 – 1918 роках воював офіцером на Східному фронті Першої світової війни у складі полку, який захищав карпатські перевали від вторгнення в наш регіон російських військ, де здобув сім бойових нагород;

-         у 1918 – 1919 роках брав участь у боротьбі за державність України в лавах військових формувань ЗУНР та УНР,чим захищав один із флангів «Української(Гуцульської) Народної Ради в Ясіню»;

-          у міжвоєнний період(1922-1939рр.),здобувши освіту в Сігетській правничій академії,очолював культурно-освітню діяльність українців Затисся. А ситуація була критичною. Проте,завдяки його зусиллям вдавалося розповсюджувати українську періодику та книги,зберегти або відновити школи з українською мовою навчання, запобігати румунізації церковного життя й захистити їхні прадідівські звичаї та традиції. Згодом,у своїх спогадах,він визнав цю діяльність «справою всього його життя» та найвищим досягненням. Також активно спряв розвитку багатьох,якщо не всіх можливих,напрямків суспільного життя-політики,культури,освіти,економіки,соціального забезпечення тощо;

-         у 1939 році брав активну участь в організації допомоги патріотам з Карпатської України,що сприяло уникненню їх катувань та неминучої смерті. Активна громадсько-політична і культурно-освітня діяльність Івана Ільковича в період безпрецедентної та агресивної румунізації національних меншин,особливо після перевороту короля Кароля ІІ у 1938 році та встановлення невдовзі профашистської диктатури Антонеску, не минулося для нього безкарно. Так,вночі з 13 на 14.07.1940 року,разом з іншими активістами,його арештовують за «антидержавну діяльність». Згідно опублікованими у 1960 році фрагментів  його спогадів,формулювання вироку було наступним: «намагався збудити національну свідомість українців (рутенів-авт.) з Мараморошу». Під час перевезення з однієї в’язниці до іншої було заплановано підло його ліквідувати «при втечі». І лише завдяки попередженню зі сторони своїх симпатиків з охорони вдалося зірвати це підступне вбивство. Як не дивно,але з анексією Затисянської Мараморощини угорцями восени 1940 року, йому вдалося вирватись на волю ;

-         з 1934 по 1945 рік провадив на Мараморощині усім українським життям та був зв’язковим Організації Українських Націоналістів. За часів тотальних репресій легальною інституцією цього руху свідомих українців був спеціально заснований у 1934 році в Сігеті Марамороський комітет Культурного фонду ім. Ю. Федьковича;

-         в 1943-1945 роках очолював рух корінного населення щодо возз’єднання Мараморош-Сігетської округи Румунії  із Закарпатською Україною, щоб запобігти дальшому розділу краю та кількох населених пунктів на дві частини. Зокрема в листопаді 1944 року його призначено префектом міста Сігет. 26.11.1944 року він очолював представництво округи на Першому з’їзді Народних Комітетів Закарпатської України в Мукачеві та виступив на цьому доленосному для краю форумі. На з’їзді делегація Мараморощина просила приєднати цю територію до Закарпатської України, що знайшло палку підтримку  делегатів. Кульмінаційною подією став Перший з’їзд Народних Комітетів Мараморошської округи в Сігеті 4 лютого 1945 року, в якому взяло участь 426 делегатів з 17 українських сіл та міста. На ньому Іван Ількович одностайно обраний головою Окружного Народного Комітету Мараморощини, сформованого з’їздом. У ті дні він разом зі своєю командою не знав відпочинку, працював натхненно і самовіддано, заохочуючи до цього інших. Плани були грандіозні по багатьом напрямкам суспільного життя. За браком часу та під впливом інших обставин вдалося не все, але окремі досягнення були. Зокрема запрацювали школи, засновано ліцей та педагогічне училище в  Сігеті. Але лінія Москви різко змінилася. На І. Одовічука почали «впливати» через М. Хрущова та І. Туряницю, але без успішно. І ось 7 – 8 квітня 1945 року внаслідок змови та перевороту владу в місті захопили румунські військові. Він до останньої можливості намагався не допустити передачу Мараморош-Сігетської округи Румунії. Робився навіть збройний спротив міліцією округу, але сили були не рівними. Цей період Іван Ількович проявив себе справжнім лідером українців Мараморощини. Лише 9 квітня за наказом голови Народної Ради Закарпатської України І. Туряниці із-за безпосередньої загрози життю, він спішно залишив місто, а ОНК Мараморощини був евакуйований в Тячів, де функціонував до кінця 1945 року. Так історичні землі Закарпаття залишилися і далі в складі іншої держави. До речі, кордон у 1946 році закрили без попередження за одну ніч, тому там залишилися землі з будовами жителів ряду сіл, а також окремі сім’ї, які потім тяжко з’єднувались та й то не всі. Тогочасні власті Румунії не пробачили Івану Ільковичу такої діяльності і об’явили його «небажаною особою, ворогом країни». Збереглися свідчення про неодноразові намагання його знищити, зокрема навіть у Солотвині, коли  працював на солеруднику;

-         з травня 1945 року по березень 1947 року він очолював Солотвинський солерудник (тоді ще Рахівщина). До речі, звільнився з посади Іван Ількович протестуючи проти крупних крадіжок солі, які покривалися вищим керівництвом ;

-         з квітня 1947 року до вересня 1955 року (практично до виходу на пенсію) він очолював юридичну консультацію у селищі Великий Бичків (тоді тут діяв народний суд та народна адвокатура). Хвороба та смерть дружини Марії значно погіршило стан здоров’я Івана Ільковича, тому він у травні 1957 року припинив трудову діяльність по віку. Ніяких нагород та привілеїв від тодішньої влади не отримав, що було закономірним з огляду на його «незручні» погляди та «несанкціоновану» діяльність. На пенсії не припиняв участі в суспільному житті. Вів активне приватне листування, звертався в різні урядові та неурядові установи й організації Радянського Союзу та інших країн з приводу конкретних питань. Продовжував публікуватися в місцевій та центральній періодиці на актуальні теми. Дописував і до часопису українці в Румунії «Новий вік» (зараз «Вільне слово»). Неодноразово демонстративно «ставив на місце» чиновників, бездар, грубіянів, хапуг. Саме він припинив свавільне захоплення території «старого» кладовища в Тячеві, яке комсомольці захотіли перетворити в парк. Іван Ількович послідовно боровся з проявами русифікації  в побуті, освіті, культурі. Сприяв патріотичним культурно-освітнім заходам. Зокрема, завдяки його ініціативі та наполегливості в 1959 році в Тячеві був установлений монумент Тарасові Шевченку, який, за байдужості влади, аж 5 років лежав в розібраному вигляді під відкритим небом на подвір’ї міської лазні.

Помер І. І. Одовічук 10.12.1971 внаслідок ускладнень важкої та тривалої хвороби – стомлене й хворе серце раптово зупинилося на 76-му році життя. Похований в Тячеві, де мешкав остання роки. Родина зібралася в повному складі. Багато з колег не посміли порушити атеїстичні забобони, але по-своєму вшанували покійного. В місцевій газеті був опублікований лише стандартний некролог від юристів народу. Проте з позиції вічності, розбудови державності, визвольних змагань минулого та боротьби за незалежність і національну гідність сьогодення його ім’я безумовно увійшло до Золотої книги українського народу.

Згадки про Івана Ільковича знаходимо в десятках літературних, архівних, та історичних джерелах. Впродовж свого життєвого шляху І.Одовічук безпосередньо пересікався з багатьма загальновідомими особистостями. Серед них (порядок довільний): австрійський архікнязь (ерцгерцог) Вільгельм Франц Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), майбутній імператор архікнязь Карл Габсбург, Андрей Шептицький, Теодор Ромжа, Симон Петлюра, Олег Ольжич, Августин Волошин, Дмитро Вітовський, Іван Огієнко, Мирон Тарнавський, Ольга Кобилянська, Михайло Грушевський, Микита Хрущов, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Роман Шухевич, Євген Коновалець, Євген Петрушевич, Андрій Мельник, Петро Франко, Елізер Візель, Іван Туряниця, Леонід Брежнєв, Василь Гренджа-Донський, Юлій Бращайко, Михайло Бращайко, Августин Штефан, Василь Маркусь, Степан Клочурак, Платон Майборода, Андрій Патрус-Карпатський, мабутній король Румунії Міхай І, Василь Пачовський та ряд інших.

Раніше науковцям СРСР, Польщі, Румунії та Угорщини «не рекомендувалося» вивчати життя та діяльність І. І. Одоовічука та його побратимів й колег. Ця тема тоді була заполітизованою. Але час змінився і зараз об’єктивним сумлінним науковцям доступний значний масив інформації у різних мовних сегментах щодо його життя та діяльності. Проте багато матеріалів ще залишаються не вивченими або й взагалі не відомими. Неоціненно і його діяльність з точки зору євроінтеграційних процесів взагалі та євроінтеграційних прагнень України зокрема.

Дуже символічно, що перед вікнами квартири в Тячеві, в якій Іван Ількович Одовічук мешкав 15 років, на місці, де стояв «вождь світового пролетаріату», зараз постав один з перших в країні високохудожній монумент «Небесній сотні». А поруч три пам’ятники загиблим у різних війнах ХХ століття, в двох з яких Івану Ільковичу довелося брати участь.

P.S. Долі дітей Івана Одовічука теж пов’язані з Рахівщиною. Донька Ольга присвятила себе музиці і працювала викладачем музичних шкіл Солотвини, Великого Бичкова та Рахова. Її мати, Людмила Бідула-Сосницька була дворянського роду із Немирівщини Подільської губернії (тепер Вінницька область), яка з сім’єю емігрувала від російської революції в с. Балківці. Син Володимир  став  інженером-конструктором і працював у тресті «Закарпатліс».

Зять Михайло – музикант, диригент та фольклорист, походив з відомої і зараз далеко за межами краю родини Мокану з Солотвини, яка й по нині славиться рядом музикантів. Невістка Марія – викладач математики, походила з багаточисленної родини Кушнірів з Великого Бичкова, батько якої працював на місцевому лісохімкомбінаті і у вільний час активно допомагав у ремонті селищної школи(тепер це ЗОШ І-ІІІ ступенів), за що користувався повагою у односельців.

Микола Ткач

Немає коментарів:

Дописати коментар