Михайло Мокану – співець Мараморощини

         Такий вже то був чоловік – Михайло Васильович Мокану, така вже в нього була сила таланту й вдача. Де б він не працював на ниві культури, скрізь полишав за собою помітні сліди: чи то ансамбль пісні і танцю, чи звичайний хоровий колектив, чи оркестр народних музичних інструментів, чи просто засіював у дитячі довірливі душі любов до пісні, танцю й в цілому до музики. Він завжди був щедрий,толерантний, неспокійний, залюблений у вічні мелодії Карпат, талановитих гуцулів, знавець фольклору, майстер-музика, в чому й відображалася його харизма. Поетична душа маестро завжди була сповнена неспокою за долю духовності земляків.  А родом він був з тих країв, де гори Карпати починають верхами небо підпирати, де й тепер звуки трембіт легенди тчуть, де високі смереки оповиті старовірськими легендами, де живуть спогади про ті часи, коли по Тисі славні і мужні керманичі сплавляли бокори, а  леґіні, дівчата і молодиці з вуйками, нанашками та своїми судженими у вишиванках, веселкових кептарях, закосичених крисанях, взутих у вицифровані постоли з капчурами, виспівували, витанцьовували, вигравали на дримбах, сопілках, цимбалах, гуслях, галіґонках.  Заполонив, зачарував гуцульський світ тоді ще молодого Михайла на все життя.

            Почалося все це 22.09 1920 р. в с. Солотвино на  той час Рахівської округи Підкарпатської Русі за Чехословаччини,  де він народився у звичайній селянській румунській родині. Батько – Васіле Мокану з ранку до  ночі працював, адже потрібно було якось забезпечити сім`ю для проживання, особливо дбав про шістьох діточок, що вижили із 14 народжених. Мати – Марія (в дівоцтві Фанта) була співачка – неперевершена виконавця народних балад, ладкань, голосінь. І коли вона співала, то сльози виступала на очах в слухачів, в т. ч.  і їх дітей. Бабуся по матері Улляна Грін теж чудово співала та грала на флоярі, сопілці і навіть на листку, зірвано з куща. Тож було звідки, з генетичної скарбниці роду, взяти нахили у найстаршого Михайла (Міхая) та і у його двох братів і сестри Уляни.Ще малим,граючись на вулиці з дітьми різних національностей,освоював розмовні чеську й угорську мови та українську(русинську),яку потім вивчив досконало. Перший вчитель музики – чех Шадіни, колишній диригент військового оркестру. Він порадив батькам віддати його до музичної науки, адже любу почуту мелодію хлопчик відтворював без помилки на скрипці з першого разу, що свідчило про неабиякий хист. Навчався у місцевій державній народній школі,у м. Сігет закінчив «Skola normala», а з середини 1930 –х років долав науку у вчительських семінаріях Клужа та Тімішоара і певний період побічно відвідував уроки з скрипки у Клужській консерваторії. Це допомогло йому проникнути у сутність румунського етносу, його історію, культуру і, особливо, фольклору, а пізніше і його син Ярослав – Олег  пройнявся цим.

    У 1944 р., після звільнення краю, повернувся в Солотвино. З 1946 р. вчителює у сусідніх селах, а з 1946 р. разом з дружиною Ольгою Іванівною, із відомого адвокатського роду Одовічуків, відкриває у Солотвині дитячу музичну школу. Екстерном з дружиною здають іспити до Ужгородського музичного училища, яке відкрилося у 1946 р., де продовжують навчання, а у 1961 р. він уже закінчує Львівську консерваторію ім.. М.В.Лисенка по фаху диригент-хормейстер. З 1951 р. сім`я переїжджає до Великого Бичкова, де спочатку відкрилася філія Солотвинської, а згодом і музична школа. Тут , крім навчання дітей, він керуючи ансамблем пісні і танцю «Лісоруб», написав пісню «Працьовиті ми», яка у виконанні Закарпатського народного хору під керівництвом М. Попенка, записана на платівці  всесоюзною фірмою «Мелодія». У кінці 1960- х- на початку 1970 - х років був директором музичної школи у Волівці, де організував і підняв на високий рівень майстерності ансамбль пісні і танцю «Верховина».

    У 1972 р. переїздить з сім`єю до Рахова. Тут найбільш повно розкривається його творча натура, акумульована в стихії гуцульської народної музики і успіх насамперед був зумовлених органічним відчуттям регіональних особливостей музичної культури всієї Мараморощини та рідної йому румунської народної музики, яка багато в чому близька до гуцульської. Ця спорідненість проявляється у специфіці інструментальної музики гуцулів і румунів з характерними інтонаційними зворотами, мелізматикою, імпровізаційністю. У 1972 -1987рр. керує оркестром народних інструментів Рахівського лісокомбінату у складі до 30 чоловік, який за роки його роботи досягає найбільшого визнання не тільки на Рахівщині чи Закарпатті, але і далеко за їх межами. Тоді цей колектив був популярним на рівні Закарпатського народного хору і представляв наш край на різних форумах, фестивалях у Рахові, Ужгороді, Києві, Москві та в Чехословаччнині, Угорщині й Румунії, ставши своєрідним «брендом» Закарпаття. За це його у 1973 р. було удостоєно звання «народного», а у 1974 р. митцеві присуджено, одному із перших у області, почесне звання «Заслужений працівник культури УРСР».  Незважаючи на певні труднощі, пік найбільшого успіху Михайла Васильовича припав на кінець 1970-х-початок1980-х рр.,коли культивувалося самодіяльне мистецтво, яке, попри ідеологічний підтекст, справді було представлене на достойному рівні, виявляло творчий потенціал музик-аматорів. У цей же період виступи оркестру супроводжувалися величезним успіхом. Сценічний вигляд оркестрантів був просто вражаючим. Автентична звукова феєрія просто «дихала» духом Карпат, просторами високогірних полонин, шумом смерек, дзюрчанням дзвінких потічків. Якось після його виступу один із глядачів вигукнув: «Цей чоловік і мертвого змусить устати». З ним згодилися й інші присутні. У часи майже тотальної ідеологізації всіх  видів мистецтва таке дорого вартувало. Цьому оркестру майже завжди, де б він не виступав, аплодували стоячи. А скільки чарівних мелодій, пісень та їх обробок ще створив маестро. Прислухаймося, згадаймо, і залунають «У вінку зеленім», «Я заграю, заспіваю», «Колискова», «Рекрутська пісня», «Гуцулів – рідна земля» та ін.. До то ж записав безліч фольклорних матеріалів , сотні пісень, тисячі коломийок. Зібрані щедрівки і колядки ввійшли до збірки «Нова радість стала», а румунські народні пісні Закарпаття  - до збірочки «Весняний букет…».  Не можна не згадати створені ним такі інструментальні композиції, як: «Світанок у Карпатах, «Ішли вівці в полонину», «Гуцульські візерунки», «В`язанка гуцулів» над належним виконанням яких з оркестрантами він працював місяцями, а то й роками, адже більшість із них сприймали музику «на слух». Сюди слід додати ще й його організаторську роботу по відкриттю і функціонуванню музичних шкіл , методичну роботу з питань народної музики та успішне керівництво районним вчительським хоровим колективом.    Михайло Васильович мав дуже багато шанувальників. Серед них були видатні особистості такі як композитори Є. Станкович, Д. Задор,  І. Мартон, хорові диригенти М. Кречко , М. Попенко та й вся мистецька еліта нашого краю.    У останні роки свого життя він з сім`єю переїздить до Ужгорода. Тут 26 вересня 2000р. у обласній філармонії відбулося урочисте ювілейне свято з нагоди його 80-річчя, де, серед інших, прозвучала пісня дитинства, пісня його матері, його «лебедина» пісня. 20 жовтня він підвів риску під земним життям і похований у с. Доманинці. Весь час чесно і самовіддано служив «Музиці», з любов`ю до якої пройшов через усе своє життя. Його життєвий і творчий шлях описано в збірочці «Закарпатська Гуцульщина»,  але значно повніше і з великою любов`ю це зробила в мережі Інтернет викладач Ужгородського музучилища Людмила Мокану, дочка Михайла  Васильовича Мокану.                                                                                     М.Ткач