Визволення Рахівщини у ході Великої Вітчизняної війни, як складової Другої
світової
29 серпня 1944 року
закінчилась Львівсько-Сандомирська операція, яка проводилась силами 1-го
Українського фронту і радянські війська зупинившись у передгір’ях Карпат,
укріпились на рубежі північно-західніше Кросно, Сянок, Сколе, Красноїлів. Ще в
ході боїв згаданої операції, 30 липня 1944 року, враховуючи важливість
карпатського напрямку і особливість бойових дій у гірських умовах, на стику
1-го і 2-го Українських фронтів було відновлено 4-ий Український фронт на чолі
з людиною непростої долі, генерал-полковником І. Є. Петровим.
9 вересня 1944 року
1-ша гвардійська армія 4-го Українського фронту, за вказівкою Ставки Верховного
Головнокомандування, перейшла в наступ у рамках Східно-Карпатської операції.
Незабаром почала наступати також 18-та армія, а за нею і 17-ий гвардійський
корпус, який діяв на Ясінянському напрямку. Битва за Карпати почалася.
***
Перед наступом 17-го гвардійського стрілецького корпусу
(командир генерал-майор А. Й. Гастилович), у склад якого входили 8-ма (командир
полковник М. С. Угрюмов) і 138-ма (командир полковник В. С. Васильєв) дивізії,
на головний Карпатський хребет у напрямку на Ясіня (Керешмезе), Генеральний
штаб надіслав надзвичайне розвідувальне зведення про укріплення на колишньому
державному польсько-чехословацькому кордоні, яке містило карту й опис
укріпленого району з великою щільністю довгочасних укріплень і загороджень. Ці
відомості й чутки позначилися на настрої військ. Полки ніяк не хотіли підходити
до кордону й перетинати його, віддаючи перевагу діям на колишній польській
території. Поголоски пішли з низу – від бійців та місцевого населення. Але коли
прийшла схема з Генерального штабу, повірили в ті чутки й командири.
Уважно проаналізувавши отриману схему, начальник штабу
8-ї дивізії підполковник П. Григоренко зробив свої
висновки і доповів про них командирові А. Смирнову. «Якщо довгочасні укріплення
є на нашому напрямку (що сумнівно), то вони мають бути південно-західніше
Керешмезе (Ясіня). А на кордоні – я в цьому впевнений – жодної довгочасної точки.
Ніхто не стане розтягувати укріплений район на 130 км вздовж фронту, якщо ті
самі завдання можна виконати, створивши вузол завширшки в 3-5 км». Командир
дивізії погодився з Григоренком, але доповідь – аналіз схеми – для корпусу
підписати відмовився. Він порадив послати доповідь лише за підписом П.
Григоренка, як його особисту думку і командир корпусу погодився з висновками П.
Григоренка.
Напередодні переходу через головний Карпатський хребет у
межах Татарського (колишнього пішохідного), Яблуницького (шосейного) і
Зиміро-Вороненківського (залізничного) перевалів, командир 17-го гвардійського
стрілецького корпусу генерал-майор А. Й. Гастилович розіслав вказівки дивізіям:
«Припинити панічні чутки про міфічні укріплення і почати рішучий наступ». Це
було те, що треба, бо наступаючі військові частини вже дві доби тупцювали на
місці за 2-3 км від чехословацького кордону.
І так, після наказу А. Гастиловича військові частини
корпусу почали поступово просуватися вперед. 138-ма дивізія 27 вересня 1944
року перейшла головний хребет Карпат у межах Яблуницького і
Зиміро-Вороненківського перевалів. 28 вересня 1944 року 8-ма дивізія у межах
масиву Горгани подолала Татарський перевал і звільніла присілки Стебний,
Лазещину та північну частину с. Ясіня. У
Стебному розвідники цієї дивізії теж побували 27 вересня на передсвято Успіння
Пресвятої Богородиці. Таким чином полки обох дивізій 17-го корпусу вийшли на
територію Карпатської України, яка із визволенням стала називатися
Закарпатською Україною, а із 1946 року – Закарпаттям, Закарпатською областю.
Так ними було подолано першу лінію оборони ясінянської смуги угорських військ,
яка була польового типу і яку спішно готували уже безпосередньо в ході наступу
радянських військ на Карпати. І ось диво: - як писав П. Григоренко, - легенда
про укріплений район (УР) на кордоні починає ставати дійсністю. Із корпусу
повідомили штаб 8-ї дивізії, що їх лівий сусід – 138-ма дивізія – захопила 12
довгочасних вогневих точок. Із 8-ї 151-й полк повідомив ще про дві, по одній
«подарували» 129-й і 310-й полки. Потім донесення у 8-му дивізію про захоплення
дотів припиняється, а у полковника Васильєва (лівий сусід) кількість їх
зростає. Максимальна кількість їх у нього досягла 42. Але виявилося, що це
звичайні і давно покинуті стрілецькі блокгаузи. Товщина залізобетонних стінок
не перевищувала 15 см. В усіх чотирьох стінах були прорізи для стрільбі з
гвинтівок або автоматів. Кулеметні амбразури відсутні. Очевидно блокгаузи
ставили не для перебування в них гарнізонів, а як тимчасової позиції для
охоронців кордону на випадок ведення маневрового бою з невеликими загонами
противника. Мабуть, їх будівництво відбувалося від 1920-х до 1939-го років за
Чехословаччини, очевидно окремі з них ще до періоду Першої світової війни при
Австро-Угорщині або в її ході.
Повідомлення про захоплення великої кількості «дотів»
знову надихнули Гастиловича на передові загони. Він або до кінця не повірив
припущенням щодо укріпленого району, якого реально не існувало у межах
Карпатського хребта в напрямку наступу 17-го корпусу на Ясіня, або зміркував,
що йому є сенс заднім числом визнати правдивість генштабівської схеми, бо ж
тоді дії ввіреного йому військового з’єднання набувають дуже солідного значення
– прорив укріпленого району. Тож він, повіривши чи вдаючи, що вірить, пише
наказ, в якому зазначає, що війська корпусу прорвали глибокоешелонований
прикордонний укріплений район: захоплено майже 50 довгочасних залізобетонних
вогневих точок. Наступ продовжується. У зв’язку з цим командирові 8-ї
стрілецької дивізії наказано створити посилений передовий загін із завданням з
ходу знищити прикриття противника й стрімко наступати вздовж шосе Керешмезе
(Ясіня) – Рахів. Головним силам дивізій розвинути наступ у тому ж напрямку із
завданням: не пізніше кінця третього дня ввійти в контакт з наступаючими
військами сусіднього (2-го Українського) фронту в районі Сигета.
Стосунки між М. Угрюмовим і П. Григоренком спочатку були
сухі й напружені із-за наговорів на начальника штабу начальником політвідділу
полковником Паршиним, якого той змусив самого ходити за оперативною інформацією
в оперативний відділ штабу, відповідно до вимог штабної роботи. Очевидно, він
як старий політпрацівник більшовицької закваски, а ця «порода» вважала, що це
вони – найважливіший елемент, який «скріплює, цементує лави армії», вимагав
послуху від усіх, покори – не в чомусь суттєвому, бо у військових справах
нічого не міг наказати розумного. Все ж бо організовувалося навколо рішень
командирів. Саме в цей час і надійшов наказ про передовий загін. Одержавши необхідні
вказівки комдива, П. Григоренко заходився його формувати на базі 151-го полку.
І тут просто фізично відчув: за Керешмезе (Ясіня) – укріплений район. З цього
приводу він переговорив з командиром передового загону. На цю посаду призначили
командира батальйону капітана Зайця. Прізвище відповідало характеру цієї
людини. Він занадто обережний. Саме ця риса і стала головним аргументом при
призначенні його командиром передового загону. Наказ передовому загонові був
сформульованій так, як і наказ корпусу. Змінювати нічого не можна було.
Григоренко із Зайцем пішли на спостережній пункт полку, де начальник штабу йому
сказав: «По-моєму, одразу за Керешмезе ви напоретесь на укріплення. Он туди
погляньте: то, по-моєму, замасковані залізобетонні надовбні. Загалом я б на
вашому місці провів ретельну розвідку, перш ніж потикатися туди. До Керешмезе
можете йти сміло. Там уже була дивізійна розвідка. А звідти без доброї розвідки
не ходіть».
Розвідка боєм показала, що перед 8-ю девізією УР з
потужними залізобетонними надовбнями і електризованими перепонами перед
переднім краєм. Розвідку було зроблено ювелірно, вдалося розкрити весь передній
край вузла. Посприяв наступаючим і пан випадок. До передового загону майже на
самому початку розвідки боєм прийшов місцевий житель Юра Кандуш, який працював
на будівництві цього УРа. Його привезли в штаб дивізії, де він повідомив, що
знає місце з якого видно вогневі точки всього вузла опору. Доповіли про це
Угрюмову. Він вирішив особисто відвідати вказане Юрою місце. І дійсно звідти було
видно надовбні, спостерігали як вмикали електрозагородження, помітили чотири
вогневі точки, котрі відкривали вогонь по розвідці, було виявлено й інші
укріплення. Тут була друга оборонна лінія укріпленого району, яка проходила
півкільцем і опоясувала село із заходу та півдня й перекривала вихід із Ясіня
на південь. Згадана оборонна смуга була складовою частиною «лінії Арпада». Але
це були не просто такі собі укріплення, а оборонний вузол, напевно один із
найміцніших у Карпатах, який пролягав по лінії: полонина Головчиська – присілок
Лопушанка – висота Костирівка – присілок Свидовець (Новий Кевелів) – полонина
Драгобрат. До неї ще слід додати й опорні пункти, такі як присілок Буковина,
перевал Околи, який відмежовує Свидовецький масив від Горган, ряд полонин під гірськими вершинами Чорногори й Свидовця,
це зокрема, Петросом, Говерлою, Піп Іваном Чорногірським, Близницею, Стогом. В
угорській історичній літературі, де йдеться про «лінію Арпада», теж згадується,
що їхній оборонний вал у межах головного Карпатського хребта складався з
укріплених районів і опорних пунктів. І такими опорними пунктами Ясінянського
оборонного вузла були названі околиці села, які здебільшого з’єднувалися між
собою траншеями і окопами, тобто теж польовими укріпленнями. У цих пунктах були
в наявності майже всі види тогочасного озброєння із великим запасом
боєприпасів, які підводилися залізницею і шосейною дорогою у 1943, особливо
після Курської битви, першої половини 1944-го років і, головне, добре
підготовленими вояками, які належним чином володіли тією зброєю. Тому головні
бої відбувалися, як показав дальший розвиток подій, за названі опорні пункти. Тим більше, що ясінянський напрям був
укріплений на велику глибину, як показало дослідження ціеї проблеми, до 50-60
км, а в окремих місцях і більше. У його межах було побудовано 36 залізобетонних
сховищ, 32 дзоти і доти, 53 кулиметні майданчики, 1900 погонних метрів надовбів
на танконебеспечних напрямках, 8 тис. м. траншей 12 км колючого дроту, по якому
був пропушений струм в 3 тис. вольт. Були і мінні поля.
Як бачимо
Генеральний штаб, командування 4-го Українського фронту та 17-го корпусу перед
наступом на головний Карпатський хребет у напрямку на Ясіня не знали реальний
стан справ, адже вони вважали, що головні бої здебільшлго відбудуться на
головному хребті. Не допомогли ні відомості від місцевих жителів, ні від
окремих партизанських груп, адже їх угорські військові і близько не підпускали
до оборонних споруд. Щодо двох загонів, які посилалися з 8-ї дивізії у розвідку
в складі 16-ти і 26-ти чоловік, то вони всі загинули високо в горах.
Командир 8-ї
дивізії М. С. Угрюмов був радий вдало проведеній розвідці.
– Піду доповім комкорові! – сказав він.
П. Григоренко теж пішов. Йому треба було послати на
спостережний пункт з Юрою топографа,
офіцера-оператора та інженера, щоб зробити зйомку всього УРа.
Повернувшись у штаб, Угрюмов одразу вхопився за телефон.
Лице його просто палахкотіло натхненням. І ось він заговорив:
– Товаришу генерал-майор! Переді мною
довгочасний вузол оборони.
Ми…
Але більше він сказати нічого не зміг. Обличчя його витяглось, набрало здивованого і
розгубленого вигляду. Можна уявити собі, що вивергав із себе Гастилович, адже
він уже доповів фронтові про прорив укріпленої смуги і терпляче очікував вістей
про успішне просування передового загону. А тут на тобі: «Перед нами
довгочасний вузол». Є від чого матюками обрушитись. А тим часом командир 8-ї
дивізії з повними сліз очима обережно, ледве ворушачи рукою, поклав телефонну
трубку і повільно, запинаючись промимрив: «Я н… ніколи… не буду більше
розмовляти з ним по телефону».
І тут для кращого розуміння ситуації наведемо розмову між
командиром і начальником штабу 8-ї дивізії.
– І що тепер робитимемо? Адже він наказав
негайно кинути передовий загін на Рахів. Це ж вірна смерть, - заявив М.
Угрюмов.
– Чи можу я вам дати пораду, товаришу полковник?
– Так, саме цього я від вас чекаю.
– Нікого і нікуди кидати не треба.
– А що ж робити? – не виконувати наказу?
– Ні, чого ж? Наказ потрібно виконувати, бо
інакше до трибуналу потрапиш! Але робити це треба розумно. Подумаймо, що
станеться, коли ми накажемо Зайцеві просто так на машинах рухатися на
довгочасний вузол?
– Ясно що. На надовбнях і на електрозагородах усі
поляжуть.
– Очевидно, потрібно доповісти Гастиловичу, щоб
і він це зрозумів. А зрозуміє, то наказ скасує.
– Як ви йому доповісте, якщо він не слухає?
– Нічого, послухає, - запевнив П. Григоренко. –
Є, товаришу полковник, таке поняття – «телефонна війна». Давайте поміркуємо, що
станеться, якщо ми вчинимо з нерозважливим наказом. Потім дзвонимо й
доповідаємо, що ми вже діємо за наказом, і ось маємо такі наслідки. Дозвольте –
я вам зараз продемонструю, як наш загін піде на надовбні. Уявно, розуміється. А
ми ж певні, що УР є. Що станеться з нашими машинами внаслідок атаки, ми теж
знаємо. От і доповідаємо про це так, начебто ми вже діємо. У цьому неправди
немає. Це програвання на карті, що в дійсності станеться.
У присутності М. Урюмова П.
Григоренко по телефону доповідає начальнику штабу корпусу полковникові Шубі і
зміст діалогу, який продовжується, такий:
– Передовий загін ми сформували згідно з наказом
командира корпусу. Але ми трохи прорахувалися. Ми, розумієте, думали, що УР уже
позаду, прорваний – і без розвідки просто на машинах рушили із Керешмезе. А
тут, розумієте, надовбні. Даю вам орієнтири (і дав їх). Нанесли? По надовбнях
ідуть електризовані перепони. Запрацював напівканонір. Орієнтую (знову дає
орієнтир). Підсумок: дві машини розбито, горять; на електрозагородженнях
лишилося 12 чоловік. Решта відступила, спішилась, розгорнула артилерію.
Зібралися наступати, як належить, бойовим порядком, але тут з’явився командир
дивізії та наказує знову атакувати на машинах.
– Та що ж це він – ідіот той ваш командир чи що?
– Це вже був голос Гатиловича. А ви що собі думаєте? Генштабіст… - тут він
напевне хотів щось додати, але стримався. – І взагалі облиште будь-який наступ
в лоб. Не з вашими силами проривати довгочасні укріплення: ви мусите шукати
обхід, а не людей класти на електричних дротах.
Так непродуманий наказ командира корпусу про наступ
передового загону було відмінено, що зберегло життя багатьом бійцям. Від тоді
стосунки між командиром і начальником дивізій значно потеплішали, а згодом
встановилася міцна бойова дружба.
Маючи наказ наступати на Рахів і Мараморош-Сигет,
командир корпусу А. Гастилович організував наступ наявними військовими силами
як вздовж дороги так і гірськими стежками східніше і західніше шосе та
залізниці. 137-ма дивізія одним полком наступала вздовж східного берега річки
Чорна Тиса по гірсько-лісистій місцевості, другим – на вершини Чорногірського
масиву під загальною назвою Стіна, третім – вздовж річки Лазещинка на урочище
Козмещик і під східний бік гори Петрос з виходом через Чорногору у басейн річки
Біла Тиса на богданську долину. 8-ма дивізія одним полком наступала гористою
місцевістю вздовж західного берега Чорної Тиси, на присілок Свидовець, другим
по лінії – перевал Околи – присілок Буковинка – полонина Драгобрат, а третім на
висоти під Близницею, особливо на гору Стіг. Рівнинною місцевістю на південь
від села, яку ясінчани і по нині називають Криворівнею, із-за міцних укріплень
наступати було неможливо. Як дійсно показали події, найважчі і кровопролитніші
бої були за опорні пункти, які в основному були високо в горах і опоясували
село півколом, на які наступали 2-гі і 3-ті полки обох дивізій. Артилерія і
міномети переміщалися побатарейно, забезпечуючи вогневу підтримку наступаючих,
але далеко не завжди успішно із-за відсутності боєприпасів. Іншої реальної
підтримки не було, тому головною діючою силою тут був піхотинець.
Наведемо декілька конкретних прикладів бойових дій. Так,
нові документальні відомості свідчать про жорстокі бої за висоту 1707 у межах
г. Стіг під Близницею, що на Свидовецькому масиві. Тут, у ході неодноразових,
не завжди оправданих лобових атак, загинули 64 воїни-штрафники. Атаки
продовжувалися і після, звичайними військовими підрозділами, створюючи ілюзію,
що тут і відбуватиметься наступ, чим відволікали супротивника, скриваючи цим
підготовку до обхідного маневру основних сил. У радянській літературі
згадується про жорстокі наступальні бої цього періоду за присілок Буковинка,
під г. Петрос та в інших місцях ясінянської улоговини.
І довгочасний вузол оборони «Керешмезе» дійсно було взято
обходом. З допомогою Юри Кандуша його було нанесено на великомасштабну карту й
відіслано до корпусу. На 12-й день надійшло розвідувальне зведення Генштабу, в
якому була копія цієї карти з підписом: «Довгочасний вузол оборони «Керешмезе»
(за даними 8-ї сд)».
8-ма дивізія дуже довго готувалася до цього обхідного
маневру. Завдання ускладнювалися тим, що його лівий фланг прикривався польовими
військами, а над правим (обхідним) флангом дивізії з заходу нависало чимале
угруповання противника. Через нього було чимало неприємностей і полки дивізії
вимушені кілька разів віддавати зайняту територію, втрачати гармати та інші
матеріальні засоби. Отже, оперативного простору бракувало. Довелося іти в обхід
безпосередньо через фланг вузла, щоб сили дивізії не розпорошувались, щоб її
частини для обходу й наступу з фронту перебували в тісній взаємодії. Крім того,
завдання обходу треба було вирішувати одночасно з наступом проти гірських
стрілецьких військ угорців, які прикривали фланги вузла. Вкрай недостатньою були чисельність піхоти, доводилось чимось компенсувати
цю слабість. Вирішили затягти в гори не тільки міномети та станкові кулемети, а
й батальйонну та полкову артилерію. Дивізійні артилеристи вчилися вибирати
вогневі позиції в гірській місцевості, вести вогонь по ближніх цілях і на
далекій дистанції.
Відбувалися багатоденні, як бачимо, часом з перемінним
успіхом, бої, які з часу переходу військ через головний Карпатський хребет і до
остаточного та повного звільнення території Ясіня, тривали 17 діб. Відбувалися
атаки й контратаки, щоденно село та його присілки й околиці піддавалися
кількаразовим артилерійським і мінометним обстрілам, часто їх «прошивали»
перехресно кулеметні черги. Лобові атаки нічого не давали, хіба-що призводили
до великих людських втрат.
Жителі населеного пункту ховалися від цього всього у
домашніх пивницях, викопаних ямах. Вони втікали у гірські ущелини, урочища, або
на уже звільнену місцевість. Окремі з них заздалегідь виїхали до родичів та
знайомих у сусідні та віддалені села або зовсім, аби бути якомога далі від куль
і осколків, гучних розривів снарядів та мін, від зойків і криків помираючих,
від страшних ушкоджень та поранених на місцях боїв людей. Крім згаданого уже
Юри Кандуша, допомога якого прискорила звільнення ясінянської долини і всієї
округи та врятувала не одне людське життя, були й інші подібні йому, які,
подолавши страх, надавали наступаючим допомогу – проводили їх окремі підрозділи
крутими схилами гір у тил ворога, постачали продукти харчування, допомагали
пораненим. Однак, не завжди афішували у цих діях свою участь. Окремі гуцульські
хати перетворилися на штаби, командні, спостережні та перев’язувальні пункти.
Але А. Гастилович від командира 8-ї дивізії вимагав
швидких дій, ставив за приклад 138-му дивізію, два полки якої, пробравшись
гірською місцевістю, зайшли в тил противника. Командування 8-ї не дуже повірило
в це. Адже якщо ті полки й справді були там, то чому вони не спускалися на шосе
і не відтинали угрупування ворожих військ, перед яким сусіди танцюють. П.
Григоренко по телефону поставив це запитання начальникові штабу 138-ї дивізії.
Із його відповіді стала зрозумілою уся трагедія тих частин. Він сказав:
– Унизу самохідки, а у нас тільки протитанкові
гранати й батальйонні міномети… без мін
У 8-й дивізії бої точилися невпинно. Її полки помалу
тиснули противника, але скинути його з напрямку їхнього обходу поки що не
могли. А Гастилович нервував. Одного разу, коли начальник штабу корпусу Шуб
черговий раз вимотував у Григоренка нерви, з’ясовуючи й без того очевидну
істину – вагу обхідних маневрів у горах, він йому заявив:
– Ну знаєш, у горах потрібно ще й допомагати своїм
обходом іншому. Нас противник не пускає в обхід. А перед Васильєвим противника немає. Нехай
виходить на шосе і створює загрозу тилові того противника, що навпроти нас.
Тоді ми й «рвонемо» вперед. А ви тільки від нас і вимагаєте.
– Григоренко! Що ти таке говориш! - пролунав раптом у трубці голос Гастиловича,
який паралельним телефоном прослуховував цю розмову, що було прийнято так
робити в радянських військах. – Ти дуже добре розумієш, чому полки Васильєва не
виходять на шосе. Їм потрібна підмога: вони без боєприпасів, без провіанту,
виснажені важким гірським переходом. Якщо ви не вдарите їм на зустріч, все може
закінчитись трагедією; вперед їх противник не пукає, іти назад вони не можуть;
дорога дуже утруднена, а сил люди не мають, ще й голодні.
У ніч з 13 на 14 жовтня 1944 року 8-й дивізії вдалося
«проштовхнути» один батальйон підсилений батареєю 45-мм і батареєю 76-мм гармат
на західні гірські узбіччя долини річки Чорна Тиса. Як тільки гармати
батальйону вдарили зі схилів придорожніх височин по німецьких самохідках, котрі
патрулювали шосе у межах урочища Криворівня, ті негайно зникли. Противник, що
був попереду, почувши бій у районі шосе і побачивши відхід самохідок, взяв
праворуч – у гори. Гарнізони всіх опорних пунктів вузла опору («Керешмезе»)
також покинули свої вогневі споруди, навіть не знищивши зброї. Вони частково
утекли в гори, а частково потрапили в полон. Дивізія міцно оволоділа шосейною
дорогою. Командуванню 8-ї стало зрозуміло, що уже давно не требі було
просуватися головними силами, а перекинути в тил супротивника невеликий, але
сильний у вогневому відношенні загін. І тільки тепер настав час для
сформованого передового загону. І він рушив. Швидко. Невтомно. Так, 14 жовтня
1944 року було завершено звільнення всієї території Ясіня, а також визволено
Чорну Тису і Кваси.
Полки 137-ї дивізії, що вийшли з гір Чорногірського
масиву, мали жалюгідний вигляд. Майже 2
тижні вони пробули в умовах найневигіднішої гірської лісистої місцевості – без
доріг, без підвозу бойового й матеріального постачання. Набутий досвід показав,
що обхідні маневри в умовах тогочасної війни не можна робити лише піхотою. Але
незважаючи на всі негаразди, ними теж 14 жовтня у верхів’ї Білої Тиси було
зайнято населені пункти Говерла, Луги, Бребоя, Богдан і Видричка, адже німецькі
самохідки теж покинули цю місцевість. А їх розвідники цього ж дня побували на
окраїнах Рахова, Берлебаша (Костилівки) й Требушан (Ділового) відповідно через
Сільський, Великий і Білий потоки. Наступ передового загону 8-ї і полків 138-ї
дивізій продовжувався. Незважаючи на опір відступаючих, а вони відстрілювалися
з усіх проміжних оборонних пунктів, які були заздалегідь підготовлені вздовж
шосейних і залізничної доріг, на схилах гір і підриву ними мостів та тунелів,
наступаючими 15 жовтня 1944 року було звільнено села Білин і Ростоки. Але
північна околиця Рахова – Устьє-Ріки й західніша – Лиса гора та деякі інші
місця були перетворені в ще один оборонний вузол. Як заявляли угорські
військові, взяти Рахівський «горішок» було неможливо.
Успіх операції по звільненню центра Рахівської округи
став можливим завдяки майстерно підготовленому і здійсненому маневру
наступаючих військ, які зуміли по бездоріжжю, переходячи через схили гір та
провалля, лісовими хащами обійти цей вузол і вдарити з тилу. Першими зробили це
15 жовтня 1944 року бійці 768-го полку 138-ї дивізії, зокрема підрозділи
капітана С. С. Скакуна та лейтенанта І.
Д. Коробова, які здійснили перехід через
Рахівський Менчул і Сільський потік. 16 жовтня Рахів був повністю очищений від
угорських та німецьких військ полками 138-ї та передовим загоном 8-ї дивізій.
Серед тих, хто це здійснив був і старший сержант 768-го полку Гіренко Анатолій
Олександрович, який із завершенням війни вчив дітей географії у Миргородській
середній школі №1 ім. П. Мирного, що на Полтавщині. У своєму навчальному
кабінеті він з допомогою учнів організував музей, присвячений 138-й дивізії.
Крім списків особового складу, фотографій, фронтових трикутних листів рідним
бійців і командирів, яких було сотні, особливе місце було відведено спогадам
про жорстокі бої, в тому числі і за гірсько-лісисті Карпатські перевали й
хребти, вершини та полонини, про хід звільнення Лугів, Богдана, Рахова та інших
населених пунктів нашого краю, про жахливі наслідки боїв, які приводили до
багаточисленних людських втрат і каліцтв. Зокрема, ним було досить детально
описано про хід визволення с. Говерла, першого населеного пункту після
подолання Чорногори. Бійців його підрозділу, як й інших, дуже здивував надпис
на дерев’яному тесаному стовпі хімічним олівцем біля однієї із хат, де
кириличним шрифтом було виведено «Сільська баба», адже вони сподівалися бачити
надписи латинським шрифтом. Ще більше вони були здивовані, коли на їх запитання
з приводу надпису місцеві люди, які почали потроху з’являтися зі своїх сховів,
майже чистою українською мовою відповідали, що там проживала баба-повитуха,
тобто акушерка. Уже на початку XXI ст. пошуками було з’ясовано, що нею була Сас Анна Леопольдівна.
Після Рахова хід визволення інших населених пунктів
Рахівщини продовжувався. Того ж 16 жовтня 1944 року було звільнено Берлебаш (з
1946 р. Костилівка), Требушани (тепер Ділове), Хмелево, Косівську Поляну,
Росішку і Луг, 17 жовтня – Великий Бичків, Кобилецьку Поляну, Верхню Апшу
(тепер Верхне Водяне), 18 жовтня – Середню Апшу (тепер Середнє Водяне), Апшицю
(тепер Водиця), Плаюць, Добрік, Білу Церкву і Солотвино, що тоді теж входило у
Рахівський округ. Більшість із згаданих сіл визволяли військові частини 8-ї
дивізії. Частково 138-ма дивізія, після богданської долини, Рахова й Требушан
(Ділового), перейшла кордон з Румунією у межах річки Тиса та г. Поп Івана
Марамороського. І незважаючи на те, що ця територія не була у смузі наступу
17-го корпусу, а сусіднього, 2-го Українського фронту, який відставав, її
бійцями там було звільнено села Вишово, Лонку, Великий Бичків (правобережний) і
Миково. Спільними силами 8-ї і 138-ї дивізій 18 жовтня 1944 року було звільнено
румунське місто Мараморош-Сигет, де ворог залишив багаті трофеї. Після цього
війська корпусу наступали на захід через Солотвино на Тячів.
Вже йшлося про те, що танкові частини у боях за територію
Ясіня і Рахівщину не приймали участь. Майже не допомагала наступаючій піхоті й
авіація, хіба-що ще до переходу нею головного Карпатського хребта,
бомбардувальники бомбували ясінянський залізничний вузол, розбомбивши
двоповерхове вокзальне приміщення та інші залізничні станції й заводські
приміщення у Великому Бичкові, Кобелецькій Поляні, Требушанах (Діловому). Але,
незважаючи на це, літаки тут падали. Так, один військовий, очевидно підбитий,
радянський літак впав у ясінянській долині в межах потоку Боркан. Літаки, як
радянські так і німецькі, також падали у межех полонин Недея і Татул
Свидовецького масиву. Падали й угорські літаки, але уже в межах Чорногірського
масиву. Один з них був бомбардувальником і впав біля високогірного озера
Бребенескульське, під час чого один з пілотів загинув. Інший, поштовий,
загорівся у повітрі й при знижуванні вдарився об земля під полониною Томнатик.
Тоді обидва пілоти загинули. На місці їхньої загибелі рідні встановили
пам’ятний знак з хрестом, але за радянський час його було зруйновано.
Щоб закінчити про справи керешмезькі (ясінянські)
потрібно згадати про одне з чудес війни. Коли для передового загону відкрився
шлях по шосе Керешмезе (Ясіня) – Рахів, угруповування противника, що висіло над
правим флангом і тилом 8-ї дивізії, лишилося на місці. Постало питання: що
робити? Вирішили залишити для догляду за ним один стрілецький батальйон на чолі
із згадуваним уже капітаном Зайцем. Завдання йому було поставлене складне: 1)
постійно пильнувати угруповання противника і щоденно інформувати дивізію, в
невідкладних справах – сигналізувати негайно; 2) не опинитися в оточенні й не
стати жертвою розгрому; 3) не допускати порушення зв’язку з дивізією. Це при наявності такої техніки радіозв’язку,
як «РБ». Та ще в горах, діючи відірвано від головних сил дивізії до 100, а
часом і більше кілометрів.
Ніяких інших військ крім того батальйону, для згаданого
угруповання противника не виділялося. Хоча воно могло своїми силами знищити
батальйон Зайця, раптово обрушитися абсолютно нічим не прикритий тил дивізії.
Потрощити його, завдати поразки дивізії й позбавити її підвозу. Могло також,
використовуючи паралельні дороги, які місцеві люди називали «воєнними», швидко
спуститися на південь і перекрити шлях наступу 8-ї дивізії. Це угруповання не зробило ні першого, ні
другого. Воно два чи три дні нерухомо стояло на місці. Потім поволі рушило на
південь, час від часу зупиняючись і пробуючи «впіймати Зайця», який слідував зі
своїм батальйоном за ним. Капітанові чотири рази доводилося утікати – одного
разу кілометрів на 12. Мабуть із гірської місцевості над присілком Кевелів аж
до їхньої попередньої лінії оборони, де був заслон, залишений обережним
командиром батальйону. Але як тільки «полювання» на нього закінчувалося, він
наздоганяв противника і знову тримався від нього дуже близько. З дивізією він
підтримував постійний зв’язок (не було його лише два дні). Очевидно, що ці
події відбувалися тоді, коли основні сили корпусу уже досягли Великого Бичкова,
Білої Церкви, Солотвини, Мараморош-Сигету та інших населений пунктів як
Рахівського так уже і Тячівського
округів. Отже, командування як 8-ї дивізії так і 17-го корпусу та їх штаби, що
рухались вслід за авангардом наступаючих військових частин, точно знали місце
знаходження ворогів, і зустріли його, коли виходили з гір. Це відбувалося як
малими підрозділами так і цілими військовими частинами у різних місцях, зокрема
в межах Ясіня, Квасів, Білина, Рахова, Вільховатого, Требушан (Ділового),
Косівської Поляни, Кобелецької Поляни, Верхньої Апші (Верхнього Водяного),
Апшиці (Водиці), Середнього Водяного (Середньої Апші), Солотвини, Нижньої Апші
та інших. Бою фактично не було. «Приперті» між дивізією з фронту і батальйоном
Зайця – з тилу, залишки угорських дивізії та гірсько-стрілецької бригади із
приданими до них частинами здалися в полон.
Вцілому наступаючими було взято до 10 тисяч чоловік.
На ці події, очевидно, не могло не вплинути і те, що в ці
дні регент королівського престолу Угорщини Міклуш Хорті хотів вивести з війни
на боці гітлерівської Німеччини країну, яку він очолював. Так, у середині
жовтня 1944 року командувач 1-ї угорської армії Б. Міклош з начальником штабу,
перейшли на бік наступаючих. Але мета не була досягнута. Німецьке командування
швидко зорієнтувалося і призначило нового командувача й угорські війська
воювали ще до 4-го квітня 1945 року, привівши до загибелі й каліцтва сотні
тисяч своїх вояків, мирного населення і бійців Червоної армії. Полоненням цих
двох військових з’єднань угорців було завершено розгром східнокарпатського
угруповання ворога.
Зворотна сторона бойових дій за Рахівщину, особливо за
Ясіня – людські втрати, про які в
історичній літературі, і, навіть, у спогадах П. Г. Григоренка, як начальника
штабу 8-ї дивізії, майже не згадується, хіба, що десь поверхово. Складається
враження, що ніхто особливо не хотів і не хоче глибоко торкотися цього питання,
а воно є, воно існує, воно, зрештою, кричить і, є чи не найголовнішим, адже
мова йде про життя людей, які народилися, щоб жити, працювати, творити,
утворювати сім’ї, народжувати дітей для продовження роду людського…
За 22 дні боїв на Рахівщині, тут, за неповними даними,
загинуло щонайменше одна тисяча солдатів радянської армії. Це в свій час
говорили, під час перебування в смт. Ясіня з нагоди відзначення Дня Перемоги
десь внаприкінці 70-х років ХХ ст. учасники боїв за Ясіня, Рахівщину і краю
колишні старший лейтенант Олександр Стародубцев та підполковник, Герой
Радянського Союзу Микола Яблочкін. Однак, якщо втрати на цій землі досягли
такої великої кількості людей, то поранених було набагато більше. Серед них
була і значна частина важкопоранених, яких тілесні ушкодження були такими, про
які медики кажуть: «несумісні з життям». Тому вони часто помирали від ран уже в
тилових військових медичних установах або по дорозі до них, а не в межах
Рахівщини і їх не ховали тут. І, судячи з усього цього, кількість загиблих тут
значно зростає й сягає далеко за тисячу.
У смт. Ясіня є Меморіальний комплекс, де поховані
радянські бійці, як поіменно встановлені так і невідомі. Але коли він був
організований? За оповідями старожилів, що ще у 60-х роках ХХ ст. біля єдиної
тоді середньої школи була лише одна могила, яку доглядали учні під керівництвом
вчителів. Однак, ніхто вже не пам’ятає чи це було одиночне, чи групове
поховання. Можна лише припустити, що там тоді була братська могила воїнів, які
загинули в боях безпосередньо за село, або 9-х солдатів 165-ї окремої штрафної
роти, які за документами періоду боїв за Ясіня, були поховані десь у центрі.
Але вже у 70-х роках минулого сторіччя з ініціативи тодішнього вчителя історії,
права та початкової військової підготовки капітана запасу В. С. Молдавчука,
почалося перепоховання бійців, могили яких тоді рясніли навколо Ясіня. Це
продовжується і в наш час. Тут йдеться про перепоховання 16-х
воїнів-розвідників 8-ї дивізії 13 листопада 2012 року, залишки яких знайшли на
висоті 1405 м н. р. м. учні 10-го класу Юрій Дячук та Юрій Сухарюк Ясінянської
ЗОШ І-ІІІ ст. №2. Документально
підтверджено, згідно акту від 10 жовтня 1944 року, складений похоронною
командою 229-го полка 8-ї дивізії, що на висоті 1707 поховано ще одну групу
бійців в кількості 26 чоловік, прізвища котрих встановити не вдалося у зв’язку
з відсутністю у них документів. Мова тут може йти лише про розвідників, адже
перед виходом на завдання командири тільки у них забирали особисті документи і
нагороди. Очевидно, їх прах та прах 55-х воїнів 165-ї окремої штрафної роти,
місця поховання яких показані на відповідних схемах документів, що в
електронному варіанті надіслані з архіву Міністерства оборони Росії із м.
Подольськ за участі Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз «Народна
Пам’ять» та інших об’єднань, які активно займаються пошуками залишків загиблих
періоду війни і їх перепохованням, в тому числі і «Пошук-Захід», ще і нині
знаходиться там. Встановлено, що кількість похованих, перепохованих і
неперепохованих радянських воїнів у Ясінях нараховується 608 чоловік, 501 з
яких відомі, а 107 – невідомі. Над цими документами дуже старанно попрацював
вчитель історії та предмету «Захист Вітчизни» Ясінянянської ЗОШ І-ІІІ ступенів
№2, член пошукової організації «Пошук – Захід» Б.Б. Меркло. Він продовжує справу розпочату Молдавчуком В.С. і
детально на 76 сторінках (за буквами і датами) опрацював фрагменти 3-х списків
по 800 загиблих з початку наступу на Карпати 17-го корпусу до звільнення
території Ясіня, місця їх поховань та донесення з приводу цього командирів і
начальників штабів, які завізовані їхніми підписами й печатками та штампами військових
частин з вихідними номерами та повною назвою. Були вибрані лише ті, чия
загибель співпадала з датами боїв за ясінянську долину і чиї місця поховань
позначені на картах-схемах. Вивчивши згадані документи, згідно вимог методу
аналізу історичних джерел, було звернуто увагу на те, звідки ці загиблі були
родом. Географія територій виявилася надзвичайно широкою. Крім вихідців із
багатонаціональних Російської Федерації та Середньої Азії, там були також
вихідці із Закавказзя та Білорусії. Але найбільше серед полеглих – з України,
зокрема, з Кіровоградщини, Київщини, Вінничини, Полтавщини, Харківщини,
Львівщини та деяких інших областей. Середній їхній вік на період загибелі – у
межах 30 років. Наймолодшому, із Львівщини, щойно виповнилося 18, який в армії
був всього місяць і, очевидно, його без всякої підготовки кинули на фронт.
Тільки один дожив до 57-ми, що уже не підлягав призову, напевно із ополченців.
Слід більше сказати і про 165-ту окрему штрафну роту,
бійців якої пильно охороняв спеціальний загін НКВС, і під час чергової атаки,
готовий був до їхнього розстрілу, якщо вони відступали без наказу. Згадана рота
була у підпорядкуванні 18-ї армії 4-го
Українського фронту, що у ясінянській долині воювала у складі 8-ї дивізії. Воїнів
цієї роти називали «смертниками», бо їх посилали в атаки на найтяжчі місця боїв
й іноді мало хто з них повертався звідти живим. Щасливі ті з них, котрі в бою
були поранені, особливо не дуже тяжко, бо це означало, що свою «провину» вони
змили кров’ю. Після одужання таких відправляли на фронт у звичайні військові
частини. Смерть теж призводила до реабілітації, яка, на жаль була дуже частою.
Над виясненням долі солдатів згаданої роти давно через
мережу Інтернет працює вчитель предмету «Захист Вітчизни» Видричанської
ЗОШ І-ІІІ ступенів Ярослав Баранюк. Він,
зокрема, встановив імена досі невідомих 63-х бійців, котрі поклали голови на
полях боїв з часу її організації, в тому числі й у Ясінях. Йому електронною
поштою родичі загиблих, з якими зв’язується, надсилають щирі слова подяки за
благородну справу, чим підтримують і заохочують його.
Подібний Меморіал є і у м. Рахів. Поховання загиблих
бійців тут відбувалися зразу після визволення населеного пункту, а також по
мірі їх звезення із навколишніх територій, в тому числі з Косівської Поляни та
інших сіл. Проходили такі поховання і перепоховання і у 1945 році. Це мабуть
були бійці-залізничники, які померли від отриманих травм під час
відновлювальних робіт на залізничній вітці, а також окремі із них могли
загинути і в сутичках із вояками супротивниками, поодинокі з яких ще тоді
блукали по наших горах. Загальна кількість бійців, що тут лежать становить 92,
серед яких 40 відомі і 52 – невідомі, родичі яких так і не дізналися, де вони
поховані. Можливо частина з них були розвідниками. Вони також могли бути із
військових частин, які були у прямому підпорядкуванні 17-му корпусу, або навіть
командуванню фронту. Як по Рахівському так і по Ясінянському Меморіалах таких
відносили до «пропалих безвісти», а їхні родичі по тогочасних радянських
законах і наказах ставали «ворогами народу», що тягло за собою різноманітні
репресивні заходи тодішніх каральних органів до їх сімей та рідних. Пізніше у
Рахові перепоховано прах відомого вихідця із Ясіня Олекси Борканюка, якого було
повішено як партизана 3 жовтня 1942 року в Будапешті і якому уже після війни,
посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Такі, але нечисленні та
одинокі поховання є у селах Чорна Тиса, Кваси, під полониною Апецка у межах с.
Косівська Поляна, на ряду інших полонин та у їх підніжжях Свидовецького і
Чорногірського масивів, про що тоді свідчили тесані дерев’яні кілки на могилах
із п’ятикутними зірками, але їх точна кількість невідома. Гинули радянські
солдати не тільки у боях за Рахів, Косівську Поляну та в межах полонин і
гірських лісистих масивів, але і у сутичках з ворогами за інші населені пункти,
що документально підтверджено. Це, зокрема, за Берлебаш (Костилівку), Великий
Бичків, Білу Церкву, Середню Апшу (Середнє Водяне) та ряд інших. На щастя, із
богданської долини не було жодного, очевидно ворог вивів свої війська звідти до
14 жовтня 1944 року.
Аналіз донесень командирів і начальників штабів
батальйонів, полків і дивізій про безповоротні втрати 17-го корпусу у боях за
Рахівщину дав можливість встановити прізвища, імена та по-батькові й місця
первинного поховання також і офіцерів радянської армії. Ними були: майор
Баландін Висиль Петрович, капітани Головкін Іван Максимович, Єлізаров Олександр
Матвійович, Керімов Мамед Ахмед Огли, старші лейтенанти Плеханов Аркадій
Іванович, Шайтанов Павло Павлович, лейтенанти Боднар Петро Абрамович, Привалов
Олексій Сергійович,Сіохін Андрій Єфимович, молодші лейтенанти Гусєв Олексій
Іванович, Кадуштан Василь Семенович, Леонов Давид Михайлович, Масталигін
Олексій Тимофійович, технік-лейтенант 2-го рангу Силін Філіп Семенович та
старшина Панасенко Петро Ананьєвич.
***
Наступ 18-ї та 1-ї
армій 4-го Українського фронту, які з боями перейшли через головний Карпатський
хребет західніше та 17-го корпусу продовжувався. В його ході було звільнено
Тячів, Хуст, Севолюш (тепер Виноградово), Іршаву, Волівець (тепер Міжгір’я),
Сваляву, Великий Березний, Перечин, Мукачево, Ужгород та населені пункти
навколо їх. Наступаючі 28 жовтня 1944 року звільнили м. Чоп, яким завершилося
визволення України.
Література
1. Баранюк Я. Ю. Невідомі факти війни. // «Зоря
Рахівщини» №15-16 від 23 лютого 2013 року.
2. Григоренко П. Г. Спогади. – К., 2007.
3. Великая Отечественная война, 1941-1945. Энциклопедия. – М., 1985.
4. Документи Центрального Архіву Міністерства оборони
Російської Федерації (гіперпосилання через Інтернет).
5. Історія міст і сіл Закарпатська область. – К., 1969.
6. Меркло Бийло, Ткач Микола. Залишиться в пам’яті
вічній… // «Зоря Рахівщини» №37-38 від 9 травня 2013 року
7. Меркло Бийло, Ткач Микола. Відлуння далекої війни. //
«Зоря Рахівщини» №92-93 від 3 листопада 2012 року.
8. Ткач Микола. Нариси історії сіл Луги та Говерла. 2012
(не опубліковано).
9. Микуляк Іванна. Дорога на небо для загиблих героїв //
«Зоря Рахівщини» №96-97 від 17 листопада 2012 року.
10. Нариси Історії Закарпаття, Т. ІІ. – Ужгород, 1995.
11. Журальов Д. В. Визначні битви та полководці
української історії. – Харків, 2013.
Микола Ткач, історик
Немає коментарів:
Дописати коментар