Із минулого - в сьогодення. Генетичний код Гуцульщини розшифровано.

У Івано-Франківському видавництві «Лілея-НВ» в 2011 році вийшла в світ у перекладі з польської мови книга Станислава Вінценза «На високій полонині», яка насправді є розшифрованим генетичним кодом Гуцулії. Цього досить, щоби знати, якою вона була, є, буде, могла і може бути.

Її перекладач Тарас Прохаська, згадуючи про свою роботу над перекладом під час презентації в 2012 році у с. Криворівня Верховинського району на Івано-Франківщині у виступі сказав, що «кожен переклад не може бути те саме, тобто, не можна зробити те саме, що й автор, бо є різна мова, і,не все там однаково. Треба викомбінувати з можливостей своєї мови те, що є в можливостях іншої мови. Але був вибір – чи зробити її максимально гуцульською, чи легшою, читанішою, з точки зору літературної мови». І. Т. Прохаська вибрав другий варіант, залишивши якомога більше слів, на яких тримається гуцульський лексикон, але написав все ж українською, як це у свійй час зробив великий український письменник М. Коцюбинський у творі «Тіні забутих предків». Ця книжка, до якої час від часу, можна повертатися и нагадувати, де ми є і що ми є, тобто так як гласить надпис під пам’ятником гуцулові в Рахові «Знаймо – хтосмо».  Цей спосіб викликати любов до себе є теж правильний. «Хай той, хто не знає Гуцульщину, теж її полюбить».

На початку трилогії перекладач пише «Те, що написав Вінценз, настільки точне і самодостатнє водночас, що його неможливо переповісти.

Воно цілком не надається до запам’ятовування.

Хоча тоді, коли читаєш Вінценза, здається, що все навколо стає таким, як він пише».

Перший том праці, виданий польською мовою у 1936 році, називався «Правда старовіку». «Всяке могло бути вчора, нині, не знати, що буде завтра, але є такий важливий орієнтир, як правда старовіку», і Вінценз ту правду старовіку зловив. Трилогія «На високій полонині», складовими частинами якої є книги: «За голосом трембіти», «Лісові люди» та «Історія свободи або кінець опришкам» – не просто етнографічний, фольклорний матеріал про Гуцульщину. Вона «оживлена словом» автора, «щоби то тривання не обривалося, щоби ті оповідження були тією самою мелодією, тими самими ритмами переповіджені. Хоча часи міняються, але якісь головні речі, якщо на них дивитися прозоро і чисто, ці головні речі не міняються і вони є базовими. Якщо їх пам’ятати, звертати на них увагу, то стає якось просто, зрозуміло, і радісно. Тому, що є речі, на яких тримаються люди, світ». Вони, напевно, тобто ті речі, і є тими складовими частинами генетичного коду Гуцулії.

Якщо взяти якусь річ, котра би могла бути девізом цього краю, то за Вінцезом – це «маємо чєс». Тут ідеться про те, що час – це єдине, що ми отримали від Бога і час, то єдине, чим ми можемо розпоряджатися, що ми маємо, в чому ми можемо жити. Там також цікаві речі про самотність, як важно бути самому коли ти десь на полонині, на роботі в лісі, чи десь у зимарці, коли ти сам з собою і як важливо пережити оту самотність, навчитися побачити, хто ти є, і самому собі дати раду.

Писати «Правду старовіку» він почав після сороківки, чомусь це здається важливим, бо вже набув певного життєвого досвіду і міг зробити тільки те, що справді хотів.

Між іншим, Вінценз – єдиний народжений на Гуцульщині, хто після науки в Коломиї, Стрию, Львові та Відні, після докторантури, після Першої світовою війни, війни з національно-визвольних змагань 1918-1920 рр., коли у складі українського війська побував у Києві, вернувся жити в Гуцулію, а це щось та і значить.

Не дивно, що лише від нього так детально про Гуцульщину знають у світах.

Він світ привів на свою батьківщину, а батьківщину поставив на вічній, а не одній з воєнних і мінливих, карті світу.

Книжка, видана у 1936 році, збагатила світ світлом.

Відтоді вона для когось є такою ж реальністю, як і видатний грецький творець «Іліади» та «Одіссеї» Гомер, якого Вінценз читав щодня.

Як і Гомер, ця книжка з часом стає тільки чим раз точнішою, бо вона розповідає про часи, коли про час не йшлося, і розповідає так, що він знов тече туди, звідки виплив.

Читати «На високій полонині», пише у кінці вступного слова до книжки перекладач і письменник Т. Прохаська – це «дотримуватися тієї підсумкової Божої заповіді, в якій говориться, що не бійся».

Для тих котрим не є близьке те, що написане в книжці, читання буди нелегким сходженням. Але книга написана з любов’ю, без жодної ностальгії за минулим. Вінценз постійно наголошує на гідності. Й про те, що гуцул і гуцули були готові бути отими світовими людьми.

У вересні 1939 року, з приходом радянський військ на територію Східної Галичини, С. Вінценза арештовують і 1940-го він перебував у в’язниці НКВС у Станіславові, звідки його звільнили завдяки старанням чільних радянських письменників.

У травні 1940 року емігрував на Рахівську Гуцульщину, де були угорські війська, нелегально перейшовши через Чорногору. Тут він певний період і перебував. Його шлях напевно пролягав через Богданську долину, а далі були Рахів, Требушани, Луг, Великий Бичків та інші населені пункти Карпатської України.

До кінця війни жив в Угорщині, допомагаючи рятуватися євреям і за це його удостоїли звання Праведника Світу. Потім до своєї смерті проживав у Франції, звідки родом був його дідусь.

Слово про С. Вінценза і про його книгу «На високій полонині»

-         «… лише від нього так детально про Гуцульщину знають у світах».

Тарас Прохаська – письменник, перекладач.

-         «Вінценз був колосальною особистістю і, відповідно, книжка є колосальною правдою».

Галина Петросаняк – редактор книги.

-         «… я хотів видати книгу потужного українця».

-         В. Іванчо – видавець книги.

-         «… «Правда старовіку» - вічна. Доки існуватиме світ, доти й            триватиме вона».

Галина Шатрук – автор статті про презентацію книги.

-         «Мені ще не доводилося читати книгу, в якій так глибоко і всесторонньо описано гуцульський світ. І тільки дочитавши її я остаточно зрозумів генетичний код Гуцульщини».

 

                                                             Микола Ткач – історик.