пʼятниця, 27 липня 2012 р.

Із минулого - в сьогодення. "Гаті - дараби".

Підготовка до сплаву і сплав лісу по р.Тисі та її притоках на закарпатській гуцульщині

Одним із своєрідних символів Закарпатської Гуцульщини у свій час були гаті (греблі). Відгомін їхніх бурхливих вод, при спуску в русло наших гірських швидкоплинних річок, течії ще прискорювалися до сплаву і підхоплювали уже готові, разом із мужніми бокорашами, дараби й бокори і несли їх далі до Великого Бичкова, а іноді й до самого Дунаю.
     Відомо, що з першої половини ХVІІІ до середини ХХ сторіч у верхів’ях Чорної та Білої Тиси та її притоках і потоках існували унікальні технічні споруди – дерев’яні гаті (греблі). Використовувалися вони при сплаві лісу. Спочатку це був чи не єдиний і найдешевший спосіб його траспортування. Оригінальне і водночас складне технічно-архітектурне вирішення гатей базувалося на традиціях народного будівництва, започаткованих ще в княжі часи, коли у придатних до цього місцях загачували течію потоків пустотілими зрубами-клітями, що заповнювалися каміннями.



    В урочищах у верхів’ях Чорної і Білої Тис, що мали свої назви – Апшинець, Довжьина, Станислав, Козмищик, Говерла, Квасний, Рогнєска, Стіг, Щаул, Балцатул, також у потоках-питоках Тиси Білий (Требушани-Ділове), Великий (Берлебаш-Костилівка) – діяли гаті. Найперша побудована у ясінянській долині в 1724 році. Це водоймище називалося “Стебне”. За спогадами старожилів, була ще одна гребля-гать на річці Кісва (притока Тиси), що тече через Косівську Поляну. Звідси пішла назва населеного пункту Грабля. Тут була ловачка, в якій люди виловлювали бутуки та дрова, котрі лісоруби скидали у повноводну тоді Кісву в її верхів’ях. Виловлені бутуки формували у невеликі плоти і сплавляли по Кісві до Тиси, де їх лаштували у великі бокори. Така ж гать-ловачка була й у Кобилецькій Поляні і в давнину по Шопурці пливли плоти до тих пір, поки не побудували там вузькоколійну залізницю. І зараз у селищі, влітку, діти кажуть: “Йду купатися в гать...”. Вода із цієї споруди крутила колесо млина і рухала механізми у ковальському цеху ливарної мануфактури арматурного заводу. Така гать-ловачка була і на річці Тьовшаґ (притоки Апшиці) у Верхньому Водяному та у Великому Бичкові на р.Шопурка. Була ще одна своєрідна гать, що діяла за кінця 50-х по середину 70-х років ХХ ст. у Великому потоці с.Костилівка. Тут довжиною майже 7 км були побудовані жолоби-лотьки, по яких щоденно сплавляи водою з гаті до 70 кбм деревини. Таким чином, загальна кіль­кість гатей (греблів) на Рахівщині – сімнадцять.
     Залежно від природніх умов довжина гатей коливалася від 25 (в урочищі Довжьина) до 85 метрів (в урочищі Балцатул), ширина – від 4,5 до 8 метрів. Фундамент гаті, викладений з колод і заповнений каміннями, мав висоту від 3 до 5 метрів, середню частину споруди зовні укріплювали двома потужними перпендикулярними до гаті опорами та ступінчастими клітями (гуцули називають їх кашицями), які теж набивалися камінням. Опори споруджували обабіч основних воріт, крізь які проходили плоти-дараби. Отож опори, крім того, що укріплювали гать, ще й спрямовували дараби у потрібному напрямку. На гатях невеликих розмірів, з об’­ємом води 150-200 тис. м3 (наприклад, в урочищах Щауль і Квасний), опори були відкритими. На більших гатях, з об’ємом води близько 500 тис. м3 (Говерла, Балцатул, Стіг), опори та й сама гать мали дахи, криті драницею. На дні річки перед гатею, ззаду за опорами, викладали своєрідні сходи з довгих колод. Дві-три та­кі “сходинки” прий­мали на себе основний напір води та пом’якшували силу удару дараб у дно річки. Поряд з основними воротами існували мен­ші, якими регулювали рівень води під час сплаву. Підйомним механізмом воріт слугувала своєрідна драбина, з’єднана з ними: щаблі драбини підважували довгими дерев’яними важелями і ворота піднімалися на потрібну висоту. Береги біля гаті укріплювали вузькими клітями-зрубами (уже меншими кашицями), теж набитими камінням, а на поворотах ріки ще й відбійними стінками з дерев’яних кругляків.
    Існувала чітка система сплаву лісу. У сезон сплаву, з квітня до листопада, ліс сплавляли двічі на тиждень – у середу та в суботу, з восьмої години ранку до другої пополудні. За один денний сплав на річку могли пускати бльзько 150 плотів.
    Перед сплавом деревину сортували і формували в плоти, тобто її зверчували і зв’язували гужвами. Їі тонші частини (вершьики) йшли на перед, грубіші (гузьирі) – на задню частину  плотів. Ширина передньої частини дараби становила 4-5 метрів, задня була майже вдвічі ширша, довжина могла досягати й 30 метрів, а бокор у 2-3 рази довший, в залежності від кількості у ньому дараб. Сформовані таким чином дараби або бокори випускали з кожної гаті у чітко визначений для неї час, з інтервалом 10-20 хвилин, залежно від величини плотів. Більші з них пливли повільніше, менші – швидше. За кожною гаттю був закріплений гатяр, який слідкував за порядком на довіреному йому об’єкті. По вівторках і п’ятницях гатярі визначали розміри дараб й бокорів та стежили за течіями води в потоках, а також звіряли час (по сонцю, а з часом – годинниками), щоб уникнути зіткнення плотів, які рухалися з різних гатей. За 40-60 хвилин до початку сплаву з них (з усіх разом) спускали певну кількість води, тому що швидкість плотів випереджувала швидкість течії. Ними керували мужні й спритні гуцульські бокораші, два або три з яких стояли спереду, з опачинами (кермом) в руках (в залежності від величини дараби чи бокора), а один бокораш на останній частині утримував ста­більність бокора на закрутах.

Для сповільнення плину дараб й бокорів до певного місця і потреби використовували своєрідне гальмо, зване “волоцюгою”, прив’язане до задньої частини плота велике гіллясте дерево (не обчімхане). В урочищі Довжьина спуск був настільки стрімкий, що керманичі-бокораші зіскакували з плотів на берег і пробігали небезпечний для їх життя відрізок шляху, після чого знов заскакували на пліт і вели його далі. У присілку Рахова Устьє-Ріки, де зливаються води Чорної і Білої Тис, знаходилася перша по течії Тиси пристань-ловачка. Тут плоти при необхідності зупиняли, щоб пропустити певну кількість води, яку випереджали або, щоб уникнути зіткнення дараб чи бокорів, які пливли з ясінянської й богданської долин. Наступні по течії пристані (портоші) були у м.Рахові, у присілку Красне Плесо та у Вільховатому, Костилівці (Берлебаш), у Лузі й Великому Бичкові. У Великому Бичкові бокораші сходили на берег і, після отримання платні від управи, яка керувала сплавом лісу, поверталися додому пішки з ночівлею у визначених для цього хатах, а пізніше іноді їхали залізницею. По дорозі додому, а ця віддаль дорівнювала 40-60 км, їм було потрібно їсти і вони відвідували для цього корчми, де залишали значну частину свого заробітку. Траплялося, що їх, напідпитку, оббирали та обкрадали злодії, нечемні молодиці та дівчата легкої поведінки і вони вертали до своїх сімей з пустими кишинями. А бокори рікою, що текла на низині, спокійно і рівно сплявлялися уже іншими бокорашами до Дунаю, в Угорщину, а іноді і до Сербії та деякі інші країни Центральної, Південної та навіть Західної Європи. Особливо дуже цінилася деревина тиса, з якої виготовляли у давнину мачти для кораблів-вітрильників, від чого, очевидно, і пішла назва річки Тиса.
    Щосереди і щосуботи дорослі, але особливо діти населених пунктів ясінянської і богданської долин, Рахова, Вільховатого, Берлебаша-Костилівки, Требушан-Ділового, Луга та інших з нетерпінням ждали повені з гатей, яка несла своїми водами дараби й бокори. Так тривало з першої половини ХVІІІ сторіччя аж по 1956 рік, коли востаннє пливли по Тисі плоти і востанній раз з берегів люди бажали щасливої дороги бокорашам.
    А бокорашами могли стати тільки сміливі, здорові й сильні чоловіки (одним із таких був Василь Шорбан із Видрички, який разом з Чусою з Міжгірщини стали Героями Соціалістичної праці в період Радянського Союзу за перемогу у Всесвітньому змаганні лісорубів у Канаді), адже на поворотах-закрутах треба було великої вправності, щоб перепровадити дараби на тихі й спокійні води. Часом плоти поперечилися і перегороджували русла рік, іноді розбивалися об каміння та береги, а на них натикалися наступні бокори. Тоді починався так званий “гайташ” і, як наслідок, були непоодинокі випадки загибелі бокорашів, особливо в Кутному біля Підклифи (поворот майже на 1800), між Вільховатим і Берлебашем-Костилівкою, де лише з 1945 по 1956 роки потонуло 7 чоловік. Для дітей та й для дорослих такі події були своєрідною життєвою школою, видовищем, із якого вони вчилися пізнавати нелегке життя рідних, вуйків, нанашків і всіх бокорашів, які ризикували життям, заробляючи кошти для утримання сімей.
     Говорячи про підготовку дараб і бокорів до сплаву та їх сплав по Тисі, а також по інших річках Закарпаття, на думку автора, потрібно більш конкретно зупинитися в першу чергу на тому, як це відбувалося, тобто згадати технологію цього процесу. Для того, щоб більш повніше про це розповісти, я ще раз у останній період пройшовся по долинах Чорної і Білої Тиси, а також інших річках та потоках Закарпатської Гуцульщини, побував там, де колись стояли повноводні гаті (греблі), яких у своїх працях доктор історичних наук, професор Ужгородського – тепер національного університету М.В.Тиводар, називає запрудами, поговорив з очевидцями і окремими учасниками подій, які пов’язані із сплавом лісу в минулому по річках і потоках (зворах) Закарпатської Гуцульщини.
     Так, дерева для сплаву по воді рубали на лісосіках від осені по лютий місяць, що, як тоді казали, “сок залишився у ньому і тоді воно міцніше буде”. Корували зрубані хвойні дерева навесні, а потім спускали ризами (жолобами з дерева) до низу, у ракаш (нижній склад). Звідци його тягали кіньми або волами до берега річки чи потоку і складали у великі купи (які називалися миглами), де воно підсихало. За початком сплаву, тобто навесні, самі бокораші ці дерева з куп вершаками до низу (тоншими частинами) скачували на мілку воду, на поперечні дві-три дерева, які називалися пільгами. Тут їх зверчували шахматним порядком за допомогою двох-трьох попруг (поперек) і чопів. Шахматним порядком тому, що коли під час “гайташа” дараби чи бокори вдаряли об інший пліт, або берег, то вони не розламувалися, ставали “косими”, або як тоді говорилося “пливли митузом” і коли випливали на велику воду, то дараба знову вирівнювалася. Задню частину плоту, тобто “гузирі”, у давнину зв’язували гужвами (підігріті у кип’ятку, або на вогні, скручені молоді деревця ясеня, ліски, берези тощо), а пізніше тоненькими тросами. На попруги, тобто попереду, уверчували так званий “стілець”, на якому, на чопах, ставили, у залежності від величини плоту і кількості бокорашів, дві-три опачини (щось подібне до стерна чи весла) – жердини, довжиною до 7-10 метрів, з прибитою метровою дошкою попереду. Така опочина могла бути і ззаду. Ними керманиці направляли під час сплаву плоти у потрібному напрямку, які щохвилини змінювалися на поворотах-закрутах, що могли вправно робити лише фізично сильні люди. Щодо чопів, то вони витісувалися з молодого ясеня, який ріс на березі річки чи потоку, але не в болотистій місцевості. Біля чистої води, що весь час пінилася, розбрискуючи краплі, або як на Гуцульщині і по сьогодні люди кажуть біля “фрішної” води, ця деревина зростала міцною і витримувала велике навантаження й так легко не ламалася. Досить часто на дараби чи бокори з сухого дерева качали ще дерева, тобто навантажували, як люди говорили, додаткових “терх”, адже важкий пліт, як відомо, плив повільніше, а сухий – випереджав воду, що призводило до його зупинки на мілині. Як правило, плоти зверчувалися у гатях, але траплялося, що бокораші це робили і нижче гатей. Тоді, щоб утримати їх на певний час на місці, при спуску води із згаданих споруд, плоти підперали підпорами (довгоми і міцними жердинами, верхній кінець яких уперався у пліт, а нижній – у коріння міцного дерева чи каменя). Коли наступав час спуску плоту, то ці підпори одноразово зрубувалися і вони починали пливти. На підготовку дараби бокорашам давалося два дні: понеділок, вівторок, четвер і п’ятницю, а в середу і суботу був сплав. Якщо бокор чи дараба потрапляли у аварію, тобто починався “гайташ”, то бороші, в першу чергу, знімали опачини, бо як вони поламаються, то далі нічим буде керувати плотами. Траплялися випадки, що плоти “сідали” на гряду і з наближенням великої води, при спуску її з гатей, бокораші готували так зване “крило”. Роль “крила” виконувало довге дерево, яке переднім кінцем трималося за допомогою чопа, тобто упиралося у передню частину дараби, а задній кінець, який був прив’язаний гужвою чи тросом до плота, відпускався на воду. Це крило мало таку велику силу пр напливі великої води, що могло майже із сухої гряди зняти дарабу, яка після вирівнювання, пливла собі далі аж до Великого Бичкова, де на одному із трьох портошах (у Лузі, Великому і Малому Бичкові) її ловили люди. Тут і була за різних держав (Австрії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Карпатської України, Угорщини і частоково Радянської України) так звана дирекція по сплаву лісу по Тисі. Тут, у Великому Бичкові, до 1956 року працювали сотні людей: бокорашів, приймальників, бухгалтерів та інших спеціальностей, які ловили і приймали плоти, кубікували й готували значно уже більші бокори, довжиною до 50-100 метрів. Вони сплавлялися далі по Тисі до Вілока, що на Виноградівщині, а потім ще довші ще далі. На них могли бути уже будиночки (мазанки) й місце для вогню, на якому бокораші варили собі їжу, бо цей сплав був значно тривалішим.
     У 2005 році, у селі Костелівка, з ініціативи місцевої влади, на правому березі р.Тиса, навпроти колишнього портоша (місця, де зверчували, зв’язували, а при потребі ловили дараби чи бокори) урочисто відкрили пам’ятник бокорашам – сміливим і мужнім людям, заняття яких, починаючи із середини 50-х років ХХ ст., кануло у вічність у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу. Це, мабуть, єдиний, у своєму роді, пам’ятник не лише на Рахівщині, але й, можливо, на Закарпатті, а той на всій Україні.

Микола ТКАЧ,

історик, краєзнавець.

Рахівський р-н.,  с.Ділове.

Примітка. При написанні матеріалу автором використано праці: Козурак Микола. Давні греблі Закарпатської Гуцульщини; Домашевський Микола. Історія Гуцульщини; Друляк Юрій. Луг над Тисою та спогади бокорашів, зокрема, Героя Соціалістичної Праці Василя Шорбана з Видрички (Рахівський район).








































Немає коментарів:

Дописати коментар