Відомі люди

Марко Бараболя

У наш час усе більше імен призабутих митців повертаються у стрій, їхня творчість приносить свіжий струмінь у духовний набуток нашого краю. Серед них - й ім`я нашого односельчанина Марка Бараболі.

Марко Бараболя - одна з найбільш своєрідних постатей у літературному процесі Закарпаття. Без нього годі уявити в усій повноті розвиток письменства на західноукраїнських землях , сутність рис культурного і суспільного життя краю 20-х - першої половини 40-х років ХХ ст. Ім`я гумориста - сатирика було на той час справді популярним. Правда, поколінням післявоєнних читачів художній набуток письменника був майже недоступний. Лише старші віком захоплено згадували (а то й цитували з пам`яті) його дотепні твори, розгублені на сторінках дорадянської преси. А збірочки Марка Бараболі, видані за кордоном - "З - під їдкого пера" (Прага, 1941) і "Тутешняцька губернія" (Братислава - Пряшів, 1970), - до наших співвітчизників майже не доходили. Опубліковані добірки творів сатирика - в антології "На Верховині" (Ужгород,1984) та "Проект автономії" (Ужгород, 1991), - хоч і були скупими, будили інтерес до призабутого письменника.

Доля доробку Марка Бараболі драматична: твори розгублені на сторінках періодичних видань, а частина безповоротно зникла. Тяжкою була й особиста доля талановитого письменника.

Марко Бараболя - псевдонім, під яким увійшов у літературу І. Ф. Рознійчук. Вибір цього національно - колоритного літературного імені зумовлений гумористичною установкою: Марко - від казкової української стихії , а Бараболя - від найпоширенішого овочу в Карпатах, у тому числі й на Гуцульщині, що вважається майже основним хлібом (певно, і похідне за аналогією з гоголівським Бульбою, про що сатирик згадує в одному із творів.

Народився Марко Бараболя 30 квітня 1910 року в гірському селі Трибушани (нині Ділове) Рахівського району. Батько - лісоруб, мати ж поралася по господарстві, на розкиданих схилами смужками землі. У багатодітній трудовій родині (шестеро дітей, із них найстарший був Іван) хлопець ріс жвавим, допитливим, охочим до науки. Тому після закінчення чотирьох класів народної школи його віддали на навчання в Ясінянську горожанську(неповно середню) школу (1920 - 1924). Як згадувала тодішня його однокласниця Василина Божук: Іван був ростом найменший із учнів, виявляв особливі нахили до вивчення шкільних дисциплін, кохався у літературі, любив декламації, був найздібнішим математиком класу.Всіх дивувало: скромний, завжди серйозний хлопець, любив фіглі-жарти".

Пізніше Іван продовжує навчання в торговій академії (училищі) в Ужгороді (1924-1926) та Мукачеві (1926-1928).

П"ять років вітак працював у книгарнях Ужгороду (1928-1931) та Хусту (1931-1932), два роки - у страховій касі робітників у Хусті (1932-1934). Та усе дужче вабила його педагогічна робота. Із квітня 1934 року І. Рознійчук учителює в селах Закарпаття. Спочатку в Шандорові (нині Олександрівка Хустського району); потім- на Рахівщині: в присілках Ясіня: Плитоватому, Зимірі, Лазещині, а закріпивши улюблений фах складанням у 1936р. екзамену на вчительську зрілість - у с. Вишня Апша (нині Верхнє Водяне). Працює він і діловодом шкільного інспекторату в м. Рахові (1936-1937), а там знову коловорот переміщень: Лазещина (1937-1938), Богдан-Луги (1938-1939), шкільний інспекторат у Рахові, Лазещині та с. Лисичеве на Іршавщині (1941-943).

  На завершальному етапі війни -13 червня 1943 р. І. Рознійчука забрали до угорської армії, у складі якої з піхотним полком був відправлений на східний фронт. На території Румунії патріотично настроєний учитель переходить на бік червоної армії, де працює перекладачем (справжньою знахідкою для командування було те, що Іван Федорович знав російську, чеську, словацьку, угорську та німецьку мови).

Побутували різні версії щодо останніх днів життя І. Рознійчука. Досить активно і тривалий час ширилися чутки, ніби він живе в Югославії і під чужим прізвищем друкує свої твори. Називали й дальші місця, приголомшуючи політиканів, які заважали повернутися до життя творам письменника.

Майже цілих 50 літ дальша доля Марка Бараболі залишалася невідомою. У наш час із наглухо замкнутих раніше архівних фондів роздобуто матеріали військовополоненого Івана Рознійчука. Вони уточнюють обставини і місце його подальшого перебування: табір військовополонених у Новоросійську, звідки він, захворівши ще в угорській армії на мокрий плеврит, гостру форму малярії та анемію, що розвинулося в туберкульоз легенів, потрапляє у військовий евакогоспіталь, розміщений у станиці Пашковській Краснодарського краю, де і помер 27 липня 1945 року. Йому було лише 35 літ...

Іван Рознійчук учителював у с. Лазещина Рахівського району

Тематика творів Марка Бараболі не така й широка, та життєво й естетично значима. Вона, як і проблематика, зумовлена суспільно - громадськими, культурними та політичними питаннями тодішнього життя. Зате в полі зору Марка Бараболі різні соціальні та професійні сфери - літератори, журналісти, чиновники, політикани, вчені. Широка й амплітуда жанрових рис творів: гумореска, фейлетон, особливо актуальними є сатиричні елементи - іронії, сарказму, пародії; автор успішно залучає форми драматично - комедійної сатири, послання, листів, що засвідчує зв"язок письменника з літературними традиціями. Усе це загострює соціально - викривальний потенціал творів, заряд їх полонізму.

Наскрізним у творчості марка Бараболі є соціальне насичення, Так, крім фейлетонів, у яких основними є соціально-політичні проблеми тодішнього життя на Закарпатті(соціальна і політична безправність, зубожіння, колоніальне становище, національне поневолення, удушення натиском денаціоналізації тощо), в багатьох гуморесках і фейлетонах "розсіяні", наче між іншим, інтонації, деталі соціального змісту, що посилює їх викривальну гостроту, історизм.

Крім тяжкого матеріального становища селян, твори письменника передають затурканість, заляканість, темноту, внутрішню спустошеність особи, культурологічні проблеми.

Найзначимішими в художньому синтезі дійсності є твори Марка Бараболі "Продукція язиков", "Гальо! Гальо! Радіо Кошіце!", "Проект автономії". Кожна з цих сатир за формою різна, хоч пафос і стиль ріднить їх: це не просто осуд, а гнівна нвектива проти людської і суспільної несправедвивості, черствості, деспотизму, тьми. Характеризуючи основний ідейний сенс літературного набутку Марка Бараболі, лауреат Шевченківської премії О. Мишанич слушно підкреслює, що сатирик "висміяв вади суспільного життя на Закарпатті часів панування Чехословаччнини і критикував ренегатство місцевої інтелігенції, антинародну діяльність партій, колоніальну політику уряду тощо". Згадаймо твір "Продукція язиков"- нищівну сатиру на вирішення верховодами мовного питання для закарпатоукраїнського населення.

Насаджуючи політику денаціоналізації і заохочуючи мовну гризню у краї, уряд всіляко зволікав із розв`язанням мовної проблеми. За здійсненими акціями (офіційні ухвали високих інстанцій 1925-1932 років, рішення Академії наук Чехословаччини 1921 року про те, що на Закарпатті проживає більше українців, знов і знов ревізується), все ж не визнавалося, що тут живуть справжні українці і що потребам духовного розвитку відповідає їх рідна українська мова.

В основі твору - засідання комісії Міністерства шкіл, де дебатували питання, якою мовою навчати дітей у школах Закарпаття. Після її відкриття ідеологом чеських правителів, що закликав визначити, "які язік мусі міт" Підкарпатський край виступило з півтора десятка представників політичних партій, напрямів, угрупувань. Уже за майстерно індивідуалізованою мовою делегатів і з тону їх виступів відчулося, що всі вони неприязно ставляться до закарпатоукраїнців, їх історії, проблем, і кожен, виходячи зі своїх позицій нав`язує мову. Автор дотепно висміяв і чехізаторів, і місцевих русофілів, і "автохтонів", і угорців.

У фейлетоні зачеплено й питання автономії Закарпаття. Іронічно у сатирі "Проект автономії" (1935), оповідач від імені, так би мовити, "Партії вдоволених автохтонів" пропонує свій проект автономії.

Підкарпатська Русь (така тоді офіційно назва Закарпаття) іменує "Тетушняцькою губернією". Вона "має бути - обгороджена зі всіх боків дерев`яним плотом, висоту якого встановить автономна управа краю. З однієї сторони - вхід (брама), а на брамі напис на семи мовах: "Вітаємо вас!", а під ним в дужках: "Шановних гостей проситься собі пригадати, чи не забули чого вдома". Іронією над долею закарпатців звучать обов`язки і права: "Громадяни мають право: а) курити і плювати на землю; б) думати про страшний суд, пекельні муки; в) брати участь у публічному житті на весіллях, хрестинах і похоронах".

Сатира "Проект автономії", які і "Гальо! Гальо! Радіо Кошіце!", а також гуморески пізнішого періоду "Весна"(1943) та "Свиня африканська"(1943) засвідчують, що творчість Марка Бараболі розвивалася за висхідною як в ідейній націленості, так і в художній винахідливості.

 Твори Марка Бараболі органічно вписані в контекст свого часу. Вони допомагають краще зрозуміти складну історичну долю тієї гілки українського народу, яка на Захід від Карпат упродовж тисячоліття перебувала під іноземним владарюванням, зазнаючи всю силу соціального, національногоі духовного гніту, зокрема дозволяють глибше усвідомити суспільно-психологічні та моральні тенденції останніх десятиліть, що передували возз`єднанню з матір`ю - Україною.

Своєрідне художнє слово закарпатського письменника - сатирика, відкриваючись новим поколінням читачів, заслужено повертається до життя, до повнокровного громадянства.

                                                                                                                   Микола Ткач

Поет - Микола Фаб`як.

Доля багатьох людей, що народилися в першій половині 20 ст. подібна. Напів голодне дитиство, тяжка юність на фоні страхіть війни, стрімка зміна суспільного устрою в перші повоєнні роки, здобуття професії та поступовий перехід до мирного спокійного життя. Таку дорогу пройшов і Микола Михайлович Фаб’як .

Він народився 14 грудня 1928 року у галицькому селі Болехівці біля Дрогобича у селянській родині Михайла та Ганни Фаб’яків. Батько був столярем, мати домогосподарка. Тоді, в тридцятих роках Польща, до якої входили Західно-Українські землі, знаходилася у стані глибокої економічної кризи і більшість сільських чоловіків дрогобиччини, які раніше працювали на шахтах Стебника, на нафтовидобувних промислах Борислава і Дрогобича втратили роботу, а родини виживали за рахунок дрібних підзаробітків чоловіків, і того, що родила земля. Більшість селян жила бідно. Не була винятком і родина Фабяків. З його спогадів, записаних дочкою, довідуємось, що жили вони у хаті без підлоги, під соломяною стріхою. Як і більшість сільських дітлахів, він мав просту роботу- пасти худобу та допомагати батьками на господарстві. Він пригадував як восени, коли перші морози покривали інієм землю, а худоба ще паслася в полі, босонога дітвора гріла ноги в свіжих коровяках. Чоботи взували лише на свята, та взимку. Також пригадував кумедну історію про те, як його дід, шукаючи хоч якийсь підзаробіток, ловив і продавав пявки. Пявки тоді непогано коштували тому, що були лікарським засобом від багатьох недуг. Дід брав його малого з собою до озерця, роздягав з штанів та опускав в воду, як приманку для пявок, а потім витягає з води і знімав п`явок.

 

В селі Болехівцях на той час була чотирирічна школа і діти, яким виповнилося 7 років, мали йти до школи, але до школи ходили не всі. В родинах не вистачало робочих рук і тому діти часто пропускали науку. Навчання вели на польській мові. Польща тоді вела політику полонізації населення. Українського культурного життя в селі не було тому, що все українське в було під тиском. Навіть вишивана сорочка була заборонена як ознака українського націоналізму. В 1939 році після укладання договору між ССР і Німеччиною та з початком Другої світової війни частину Польщі займає Радянський Союз. В село Болехівці теж приходить Радянська влада.

Як розказує дочка, батько пригадував, що нова влада заставила селян повивішувати червоні прапори. А де їх було взяти. От, каже, його мама взяла червоні шаровари в яких ходили на гурток в Просвіту та й вивісила під стріху, бо інакше покарають.
 

У червні 1941 року на територію Західної Україну вступає гітларівська Німеччина. Радянська влада в терміновому порядку проводить евакуацію і покидає Західну Україну. В Болехівці входять німецькі солдати - вони зачитують права і обовязки селян і для „порядку” страчують одну людину – колишнього сільського міліціонера, щоб люди розуміли- пощади не буде. Селянам обіцяють повернути землю. В селах наймають людей для роботи на відбудову шахт у Стебнику, на лісопилки на ремонт доріг і нафтопроводів. Чоловіки після років нестатків отримують роботу. Німці робили все для того, щоб загітувати селян за нову німецьку владу. Навіть надавали хворим медичну допомогу, якої до того в селі майже не надавали, а смертність, особливо серед дітей, була дуже висока. Діти, ослаблені недоїданням, масово хворіли інфекційними захворюваннями. Як пригадує Микола Фаб’як, якому тоді було13 років, він разом з молодшим братом захворів на дезинтерію і находився практично присмерті, коли до хати привели німецького лікаря. Той оглянув його і приказав везти до шпиталю. Його забрали на віз та й повезли в Дрогобич. Там його вилікували антибіотиками. Як людина з медичною освітою, він часто казав, що якби не той німець, він би помер.

Люди думали, що за німців життя налагодиться, але чим гіршими були справи на фронті тим гірше було відношення до людей. В селах все більше чоловіків вступає в бандерівські загони ОУН, або як називали їх місцеві Лісові хлопці, для боротьби проти окупантів. В селі панують патріотичні настрої. Люди, памятають про розкуркулення селян та всі інші страшні події 1939-41 років, при попередньому приході Радянської влади, тому підтримують грошима і продуктами бандерівців, які готові воювати як з німцями так із ”совітами”.
 

І от наступає драматичний для Західної України вересень 1944 року. Фашистські війська відступають під натиском Червоної Армії. На Галичину знову повертається радянська влада. Молодих хлопців набирають з заградзагони (так звані „яструбки”) для боротьби з бандерівцями. Перед Миколою Фаб’яком (тоді йому ще не було 16-ти) стояв непростий, однаково смертельний вибір. Іти в ліс до бандерівців і тоді сім`ю репресує або вб`є нова влада, або іти у „стрибки” і тоді його як зрадника можуть вбити бандерівці. Він іде з села працювати на вагоноремонтний завод, де було відносно безпечно. Щодня доводилося долати 10 км туди і назад. Робота там була затяжка для малолітнього юнака, необхідно було знімати з осей і переставляти залізні колеса вагонів. Пропрацювавши декілька місяців на фізично виснажливій роботі, він поступає в медучилище в Бориславі. Після закінчення медучилища у 1948 році працює медиком в райцентрі Мединичі. Згодом його мобілізовують на службу в армію санітаром. Після звільнення з армії працює в санаторних закладах дрогобиччини санітаром. Повоєнне медичне училище не давало повної середньої освіти і тому Микола Фаб’як, як і багато інших однолітків, продовжував навчання в вечірній школі. Там, в сільській школі, він познайомився з майбутньою дружиною, Фіріщак Ганно Миколаївною, яка після закінчення Дрогобицького педінститу була направлена в село Болехівців вчителем математики.
 

У 1955 році вони одружилися. Тут народилася і померла їх перша дитина.
 

У 1957 році Анна Миколаївна переїжджає додому в Ділове доглядати за важкохворою мамою, а Микола Михайлович залишається в Болехівцях доглядати за своєю важкохворою мамою. В 1958 році після смерті матері він переїжджає в Ділове, де влаштовується на роботу завідуючого клубом. В Діловому на той час при клубі працює драматичний гурток під керівництвом директора школи Гараксима І.І., до участі в якому залучені молоді вчителі. Іде активне культурне жтиття. На жаль, так і не вдалося знайти жодних світлин з роботи цього гуртка, але без сумнівно, Микола Михайлович, як творча натура, не залишився байдужим до його роботи, та заприятелював з Гараксимом. В обох сини одного віку тай звуться однаково Богданами.
 

Як пригадує дочка, коли вона була геть зовсім мала, десь в кінці 60-х на початку 70-х, то запамятала яскраві театральні постановки та чудові концерти в ущерть заповненому сільському клубі Ділового. В батька був хороший голос і він часто на пару із вчителькою музики Клавдією Василівною Томенюк виконував оперні партії. На жаль, пізніше все це культурне середовище в селі зникло.
 

У 1959 році Микола Фаб`як влаштовується працювати на Діловецьку метоостанцію, що знаходилася в Сауляку, пізніше працює в сільській лікарні В село Ділове приїжджає на роботу вчителем фізкультури його брат Василь з сім`єю. У 1963 році Микола Фаб`як іде працювати фельдшером в медпункт хімзаводу у Великий Бичків. Із 1976 року і аж до виходу на пенсію працював фельдшером в сільській амбулаторії Ділового. 
  

Дочка не пригадує коли батько почав писати свої перші вірші, та і на сьогодні в родини не залишилося тих перших рукописів. Найімовірніше, десь в кінці 60-тих років. Поезію Микола Михайлович любив завжди. Біля нього завжди був блокнот, в який він старанно вклеював вірші українських поетів. На полицях домашньої бібліотеки величезне зібрання української поезії. Він часто декламував поезію гостям і друзям, що збиралися в хаті. Молоді вчителі -колеги дружини, часто збиралися на веселі сімейні посиденьки одне в одного.

Микола Михайлович часто закривається в кімнаті, читає книги, нотує десь на полях блокнотів віршовані думки. Не маючи вищої освіти, радився з мовниками, читав друзям та в домашньому колі, писав і переписував свої вірші, але не наважувався публікувати. Одні з перших його віршів були присв`ячені його дітям.

Миколі Миколайовичу добре вдавалися коротенькі і добре запам`ятовувані дитячі вірші, як от: „Понад річку стежечками йдуть до школи з книжечками...”

Він також пробує себе в жанрі сатири. Пише сатиричні вірші та афоризми, а ще мріє про те, про що мріяв кожен український патріот- про вільну Україну. Пише патріотичні вірші і читає лише вузькому колу людей. Серед таких був і журналіст районної газети Парубочий, дружина якого, вчителька мови та літератури, здавна приятелювала з дружиною Миколи Михайловича.

Можливо, саме Парубочий запропонував Миколі Фаб`яку надрукувати свої вірші в районній газеті та познайомив з Василем Піпашем, що створив та вів літературну рубрику газети. Василь Піпаш, познайомившись з поетичним доробком, запропонував Миколі Фаб`яку вступити в літературне об’єднання „Світанок”, що діяло при районній газеті і друкувати в газеті свою поезію. Районний літературний осередок тоді зібрав багато цікавих поетів початківців. Це літературне об`єднання вже пізніше, в часи творення нової Української держави стало патріотичною трибуною району. Саме тут на сторінках, районки найчастіше друкував свої вірші Микола Михайлович.
 

За життя Миколи Михайловича так і не було видано жодної збірки його поезій. Діти самвидавом до 70-и річного ювілею випустили декілька екзеплярів рукотворних брошур. Вірші Миколи Михайловича в тій книжечці були проілюстровані дитячими малюнками його онуків.
 

 

 Микола Михайлович, як людина яка все життя мріяла про вільну Україну, з радістю прийняв незалежність України і першим в районі вивісив жовто-блакитний прапор на своїй хаті. Пізніше журився з кожного наступу комуністів на незалежну державу, засмучувався з кожного натиску на все українське. Тяжко переживав події 2004 року, а після складних політичних подій 2005 року, переживаючи за майбутнє України, тяжко захворів.

Помер Микола Михайлович 7 червня 2006 року в селі Діловому. Похований на сільському цвинтарі на лівобережжі біля церкви Св. Петра. На плиті написано уривок з його вірша: „Я син землі, що зветься Україна” та поряд з хрестом вибито тризуб.