Площа закарпатської
частини Гуцульщини у складі України становить близько 1,9 тис. км² і охоплює
більшу частину території Рахівщини. Тут гуцули проживають у 27 населених
пунктах та їх присілках. До них слід віднести ще й 16 українських та ряд
етнічно змішаних сіл долини річок Рускови, Вишови і лівобережжя Тиси в Румунії.
Найбільшим із сіл румунської частини Гуцульщини є Поляни (Русь Поляни), Кривий,
Красна, Вишивська Долина, Бистрий, Луг, Великий Бичків, Русково. Вся ця
територія у ІХ-Х ст. входила у склад історичного Закарпаття.
Закарпатська Гуцульщина з ХІV ст. перебувала у складі
Марамороського комітату Угорського королівства, з 1711 р. – у складі Австрії, з
1867 р. – у складі Австро-Угорщини, з 1919 р. – у складі Чехо-Словаччини, по
закінченню Другої світової війни – у складі Закарпатської області Радянського
Союзу, а з 1991 р. – у складі Закарпатської області України.
Гуцули є нащадками
частини давньоруського населення, яке сформувалося на основі тіверців-уличів і
білих хорваті з включенням елементів інших східнослов’янських племен Київської
Русі та Галицько-Волинської держави. Вивчаючи їх традиційну культуру,
дослідники зійшлися на тому, що визначальним для них є культурно-побутова,
мовна і духовна спільність з усім українським народом. Але при цьому вони
наголошують, що традиційну культуру гуцулів характеризують: своєрідний
господарський уклад і виробничий побут, в якому провідним було відгінне
полонинське скотарство, зокрема, вівчарство; особливий тип поселень з
розпорошеним розташуванням садиб по верхах і схилах гір, тобто ближче до
випасів і запасів кормів; другорядне значення землеробства з невеликими площами
ораниць і переважно ручними знаряддями праці; поширення допоміжних занять
(збиральництва, лісорубства, лісосплаву, бджільництва, мисливства) та ремесел
(ткацтва, гончарства, дерев’яного будівництва, обробки вовни і шкір та дерева);
добра пристосованість гуцульського одягу до умов високогір’я; міцні
патріархальні устрої в сімейно-побутовому житті; архаїчні риси у
святково-обрядовій культурі й духовному житті.
Тим дивнішим видається внутрішній
самоподіл закарпатських гуцулів на богданських, ясінянських, рахівських і
великобичківських, протиставлення себе на основі такого поділу.
У 1968 і 1986 рр. доктор
історичних наук, професор тоді ще Ужгородського державного університету Михайло
Тиводар із студентами, всесторонньо вивчаючи умови життя і побуту гуцулів у
селах долин р.Біла Тиса (Розтоки, Видричка, Богдан, Бребоя, Луги, Говерла),
доволі легко встановили кількість родин з одним прізвищем. Тоді у названих
селах нараховувалося 25 родин Щербів, 38 – Костанів, 44 – Шорбанів, 50 –
Бочкорів, 55 – Шемотів. Саме ці 212 родин склали основу тієї шлюбної
замкнутості, навколо якої сформувались певні культурно-побутові відмінності й
смаки богданських гуцулів. Наприклад, для їх одягу характерні кептарі
однакового крою. Але богданські кептарі не оздоблювалися бляшками, а лише
вишивкою та аплікацією біло-зелено-вишневих кольорів, нашивними китичками та
сукняною смужкою вишнево-бордового та малинового кольору. Історичні перекази та
культурно-побутові традиції дають підстави припускати, що основу богданських
гуцулів здебільшого склали вихідці з села Верховина (Жаб’є) та його присілків.
Ясінянські гуцули проживають у
долині р.Чорна Тиса та її притоків у населених пунктах Ясіня, Чорна Тиса,
Лазещина, Стебний, Кваси, Сітний, Тростянець, Білин. Ясінянські та квасівські
кептарі, – згадує далі М.Тиводар, – вишивались хрестиком і характеризувались
домінуванням світлих кольорів. Вони виділяються з інших гуцульських кептарів
пишними червоними підвісними “китицями” на грудях і спині, їх оздоблювали
силянкою, сап’яновими зубцями. Спереду в верхній частині кептаря інколи
нашивали стрічку з пушнини лисиці. Нижню частину кептаря обрамляли великі
орнаментальні узори із закрученими вусиками. Кептар іноді застібали на гудзики
чи зав’язували шнурівкою (“повудами”). Вивчення процесів заселення ясінянської
долини свідчить, що предками місцевих гуцулів в основному були вихідці з
Косова, Яремчі, Коломиї та їх околиць.
Рахівські гуцули проживають у
долині р. Тиса та її приток у населених пунктах Рахів, Вільховатий, Костилівка,
Ділове, Хмелів, Косівська Поляна та Росішка. Місцеві особливості одягу
найповніше проявились у кептарях з Рахова і Косівської Поляни. Вони
характеризувались переважанням темно-вишневих стрічок із сукна, силянкою,
“косицями”, “кучерями”, нашитими зірочками та напівкруглими суконними кишенями,
їх темновишнева кольорова гама приєднувалась з чорним смушком обшивів. Вивчення
етнічних та історичних процесів засвідчує, що Рахів та його околиці заселялись
як з Галичини, так з долинянських сіл Закарпаття.
Великобичківські гуцули
проживають у Великому Бичкові, Лузі, Верхньому Водяному, Кобилецькій Поляні,
Стримбі і Водиці. Вони сформувались, – описує далі професор М.Тиводар, – з
мішаного долинянсько-гуцульського населення при вирішальному впливі гуцульських
традицій. Ясінянці, богданці, рахів’яни не вважали їх за справжніх гуцулів,
називали “гайналями”, підкреслюючи їх слова: вун, кунь, вул, вуз і т.д. Вони
великобичківцям твердили: “Ви не справжні гуцули, ви погуцулились”. Друга
половина ХІХ-початок ХХ ст. для них характеризується пануванням у місцевого
населення комплексу гуцульських культурно-побутових традицій. Все це
позначалось на місцевих відмінностях господарства, життя, їжі, свят і обрядів.
Але в одязі тут незаперечно домінував гуцульський комплекс. Він
характеризувався рядом місцевих особливостей. Так, місцеві чоловічі і жіночі
кептарі виділялись прямим строгим кроєм і лаконічним орнаментом. По швах вони
оздоблювались червоним і зеленим сап’яном, груди – широкою “силянкою”, а спина
– вишитими квітами (“туліпанами”).
Значення
локально-територіальних груп гуцулів Закарпаття з їх незначними місцевими
господарськими і культурно-побутовими відмінностями не слід перебільшувати, бо
вони мають зовнішній характер, – підсумовує професор М.Тиводар. Це
підтверджується дивовижною єдністю господарських, культурних, побутових і
святково-обрядових традицій буковинських, галицьких і закарпатських гуцулів,
хоча вони ніколи не були об’єднані у одному територіально-адміністративному
районі.
Місцева група закарпатських
гуцулів почала складатися з ХІІ-ХІІІ ст., а сформувалась впродовж ХІV- ХVІІІ ст. Ще на ранніх етапах у поясі карпатського міжкордоння існувало
чимало постійних поселень у долинах гірських річок та значна кількість сезонних
скотарсько-пастівницьких поселень навіть у поясі полонинського високогір’я, на
місці яких з часом появилися такі населені пункти, як Ясіня, Богдан та інші.
Характеризуючи закарпатських гуцулів, один із дослідників нашого краю О.Бонкало
свого часу відзначив, що вони мають сильну будову тіла, міцні, широкоплечі і
статні. А далі він писав: “У них під густими бровами виблискують вогнисто очі.
Волося і очі темні: 83,3% чоловіків і 67,7% жінок смугляві і тільки 23% серед
них біляві... Цікаво, що вони (чоловіки) не лисіють. Дуже багато гуцулів
просило мене прозрадити, чим мастять пани собі голови, щоб бути лисими.., їх
жінки насправді належать до гарної статі. Обличча у них біле, статна фігурка.
Вони завжди посміхаються, як такі, хто знає свою красу”. А відома українська
письменниця Ольга Кобилянська у своєму художньому творі “Некультурна”, пишучи
про жінку-гуцулку наголосила, що вона “чиста дитина природи”.
Микола ТКАЧ
історик, краєзнавець.
Примітка. При
написанні роботи автор використав матеріал з колективної праці ряду авторів CARPATICA-КАРПАТИКА.
Немає коментарів:
Дописати коментар