пʼятниця, 3 лютого 2017 р.

Із минулого в сьогодення


Як поділили Мараморощину

Кількасот метрова бистрінь Тиси відділяє жителів населених пунктів Великий Бичків, Луг, Хмелево, Ділове на Рахівщині від поселень на другому боці ріки, де в частини з них залишилися родичі, знайомі й земельні ділянки з деякими будовами. Хто винен за цю несправедливість: Е. Бенеш, Й. Сталін, М. Хрущов, І. Туряниця? Чому незважаючи на волевиявлення селян Мараморош – Сигетського округу у лютому 1945 року, ця територія історичного Закарпаття, як це було до 1919 року, не увійшла в склад нашого краю?

У висвітлені цієї проблеми велика заслуга належить доктору історичних наук, професору УжНУ, Омеляну Івановичу Довганичу, нині вже покійному. У свій час, працюючи  обласному архіві, йому вдалося віднайти документи, які науковці ще не використовували в історичних дослідженнях  і результати своєї роботи опублікував у одному з номерів журналу «Карпатський край».

Зокрема мова йде про те, як населення українських сіл Мараморош-Сигетського округу ставилися до свого майбутнього, в тому числі й до возз’єднання з Україною, який окремі науковці у еміграції, вихідці із Закарпаття, зокрема доктори правничих наук Вікентій Шандор і о. Степан Пап у своїх працях називали Заліссям. Мова йде не про якісь претензії,-зауважував О.Довганич,- а про події, які відбулися тут у 1945 році. Для нас, жителів Рахівщини,  це важливо знати, ще й тому що м. Сигет до розпаду Австро-Угорщини був протягом багатьох років центром Марамороського комітату (жупи) і відігравав значну роль у житті всього нашого краю.

Як і в усьому Закарпатті після звільнення, включаючи і Рахівський округ, в селах Мараморощини, де переважало українське населення, щораз гучніше люди висловлювалися з возз’єднання з усім українським народом. Українці цієї території також вливалися в рух за вирішення своєї долі. І він міг привести до реалізації їх конкретних прагнень і мрій.

Ось яскраві приклади. Після вступу у ці села радянської армії у листопаді і грудні 1944 року юнаки активно записувалися добровольцями в її склад. З цього приводу можна вказати на конкретні факти. Так, колишня  студентка історичного факультету Ужгородського університету Любов Робу родом з Мараморщини (с.Русково) зібрала відомості про добровольців таких сіл як Поляна, Русково, Ремети, Вишівська Долина, Луг над Тисою, Бистрий, Верхня Рона, Кречунов, Кривий. Загальна цифра їх становить 701 чоловік. Зокрема, з Русково пішли в армію 130 добровольців, з яких 62 загинули у боях у складі військових частин 4-го Українського фронту.

У селах в цей період стихійно створювалися народні комітети, як це робилося і на Рахівщині та в інших округах Закарпаття. 27 січня 1945 року в Сигеті відбулися збори єдиного демократичного фронту, які висловилися, як записано в документі «за возз’єднання Мараморощини з Закарпатською Україною і Радянською Україною». 28 січня, на другий день, зібралися уже загальні збори громадян міста, на яких конкретно обговорили це питання і було запропоновано провести вибори окружного народного комітету.

І цей процес тривав, виливався у вищі рішення. Про це свідчить І з’їзд народних комітетів округу, який зібрався 4 лютого 1945 року також у Сигеті. Делегати з’їзду представляли такі населені пункти: м. Сигет, українські села Бистрий, Вишня Поляна, Вишня Долина, Вишня Руна, Вишова Рівна, Довге Поле, Красне, Криве, Коштіль, Крачуново, Руська Поляна, Русково, Ремети та деякі інші. Всіх делегатів було 426 з яких українці 339, крім них – 133 гості.

На з’їзді з доповіддю виступив відомий адвокат І.І. Одовічук, який висвітлив питання одвічного прагнення населення Мараморощини возз’єднатися з усім українським народом та повідомив про те, що понад тисяча юнаків з навколишніх сіл стали добровольцями радянської армії. На з’їзді виступило 10 делегатів і гостей, які підтримала возз’єднання українців Мараморощини з українським народом і розповіли про процеси румунізації та мадяризації їхніх земляків та про відсутність можливостей навчання дітей у школах українською мовою. Наприкінці був обраний окружний комітет у складі 34 чоловік.

Таким чином була поставлена на вирішення важлива проблема. У обласному державному архіві зберігається петиція І з’їзду народних комітетів Мараморош-Сигетського округу про возз’єднання з радянською Україною та 46 петицій українських сіл Мараморощини з цього питання, які підписали близько 40 тис. чоловік. Тут потрібно додати, що частина населення цієї території підписувалися і під Маніфестом, прийнятим у Мукачеві 26 листопада 1944 року.

Чи мали право жителі затисянської Мараморощини ставити таке питання? О. Довганич писав, що безумовно. Адже століттями вони були у складі історичного Закарпаття. І лише з подання колишнього офіцера Австро-Угорської імперії, тодішнього міністра закордонних справ Чехословаччини Е. Бенеша були відірвані від території краю, про що також писав у своїх роботах і доктор історичних наук з Ужгорода Поп Іван. Так у 1919-1920 рр. на основі Сен-Жерменського і Тріанонського мирних договорів ця територія була поділена між Чехословаччиною (3/5 тер.) і Румунією (2/5 тер.). Тут мабуть треба зауважити, що це вирішувалося на Парижській мирній конференції, яка підводила підсумки Першої світової війни. Тодішні чільники Франції, Великобританії, США та інших держав, учасників конференції, проводячи кордони між державами іноді повзали на колінах по великомасштабних мапах, розстелених на підлозі. При цьому ці межі не завжди вірно враховували території, де проживали ті чи інші народи й проводили їх здебільшого по гірських хребтах та річках, як це і сталося із нашими сусідами, які тепер проживають в Румунії. І в 1945 році вони прагнули виправити цю аномалію. Однією із причин таких дій було те, що її учасники були дуже погано поінформовані про це, а представники зацікавлених сторін замовчували справжній стан справ. Очевидно так і зробили тодішні уряди Чехословаччини й Румунії, зокрема Е. Бенеш, щоб мати добрі відносини з Румунією, очевидно в першу чергу економічні.

Ось така подія відбулася в лютому 1945 року. Здавалося б що вона буде поставлена на порядок денний часу. Але чому прагнення мешканців цих сіл не здійснилися, чому це рішення не розглядалося, поки що важко сказати. Бо не виявлено конкретних документів у наших архівах і не відомо чи є вони в Києві, Москві та Бухаресті,-про що теж писав О.Довганич.

Деяке світло проливає на цю подію лист на ім’я тодішнього керівника республіки М.С. Хрущова, який підписали І.І. Туряниця – голова Народної ради Закарпатської України та В. Т. Андрійко (Чеканюк). В ньому зокрема йдеться, що уповноважений контрольної комісії в Сигеті майор Захарченко не правильно інформував комісію в Бухаресті про обстановку в цьому районі. Більше того, 8 квітня 1945 року він намагався арештувати в Сигеті народну владу, примушував її представників передати владу румунам.

А мова йшла про 17 сіл, в яких проживало більше 40 тис. чоловік і які до Першої світової війни завжди жили з усіма закарпатцями. У листі говориться і про те, що І.І. Туряниця виїжджав сюди вести переговори з цього питання, але румунська сторона ухилилася від них. В кінці листа висловлено прохання перемістити з Сигета майора Захарченка і замінити його іншою особою. І щоб не сталося конфлікту, народний комітет Мараморош-Сігетського округу змушений був перебратися в Тячівський округ. І влада очевидно на цій території знову перейшла до румунів.

Є ще й деякі інші свідчення з цього питання. Але це досить сумбурна, однобічна і суперечлива інтерпретація цих подій від самого М.С. Хрущова. Зокрема з його мемуарів, які друкувалися в історичному журналі «Вопросы истории» (1991р.), ми дізнаємося про те, як до цих подій ставився і сам «вождь всіх часів і народів» Й.В. Сталін.

Вдумаймося в слова лише двох цитат: «Туряниця створив озброєні дружини і захопив деякі райони, які до війни належали Румунському королівству. Правда, мешканці цих районів, в основному селяни, самі приходили, щоб їх включили до складу радянської України. Я теж зустрічався з ними. Вони доказували, що вони українці. Але тут нічого конкретного нами не робилося ( про петицію І з’їзду народних комітетів Мараморош-Сигетського округу не згадано ні слова). Іван Іванович надіслав туди своїх уповноважених на власний страх і ризик. Румунським лідерам це було дуже неприємно. Ті райони розташовані далеко в горах, добратися туди не просто. Якщо говорити в жарт, то Іван Іванович почав вести загарбницькі дії…»

І далі: «Я, звичайно, доповідав про це Сталіну. Одного разу він подзвонив мені і говорить: «У вас там Туряниця?» Я «Ні, не у нас, він до нас не має ніякого відношення, це наш сусід» (Відомо, що наш край юридично з 1919 року до 29 червня 1945 року входив у склад Чехословаччини). – «Ось розповідають, що ви все-таки маєте на нього вплив. Передайте йому, хай він відкличе свої збройні загони з території Румунського королівства. Крім цього, він там якійсь райони зайняв на лівому березі Тиси. А та територія відійде до Угорщини». Я відразу передав усе Івану Івановичу. У нас з ним був налагоджений зв'язок. Звичайно я не міг йому наказувати, а міг лише радити».

Так виходить, що в усьому винен І.І. Туряниця – голова Народної ради Закарпатської України. Як кажуть, знайшли стрілочника, – писав з цього приводу О. Довганич. Як все просто на думку М. Хрущова. Але як можна було заперечити Й. Сталіну, тим більше, що Румунія у серпні 1944 року відкрила радянській армії свою частину лінії фронту і та незабаром опинилася на території Угорщини. Їй, як уже дружній країні Радянському Союзу, було обіцяно віддати від Угорщини й Трансільванію, з приводу чого і по сьогоднішній день час-від-часу виникають між ними словесні суперечки, а тут якийсь Іван Туряниця хоче забрати (чит. повернути) якійсь території  Закарпаттю без погодження з радянським керівництвом, зокрема з Й. Сталіним, та й ще в присутності радянських військ у нашому краї? Очевидно вже тоді в задумі закладалися основи майбутнього «соціалістичного табору». О.І.Довганич пропонував далі не коментувати ці два уривки М. Хрущова без аналізу інших документів з цієї проблеми, бо вони ще не віднайдені. Але і без того зрозуміло чому петиції населення українських сіл Мараморош-Сигетського округу залишилися без уваги, без розгляду і відповідної реакції на них

Микола Ткач – історик, краєзнавець

Січень 2017 року

Немає коментарів:

Дописати коментар