четвер, 20 лютого 2014 р.

"Із минулого - в сьогодення". До 75-річчя Карпатської України.


Павло Волощук – вчитель і комендант «Карпатської Січі»
у Бичкові

Вагомий вклад у справу розбудови Карпатської України внесли і вихідці із Закарпатської Гуцульщини – це Степан Клочурак, брати Дмитро и Василь Климпуші, Дмитро Німчук з Ясіня, Микола Мандзюк, Михайло Марущак і Михайло Тулик з Великого Бичкова та ряд інших. Серед них був також і Павло Волощук – вчитель, просвітянин, районний командант Організації Народної Оборони «Карпатська Січ», тобто регулярного війська Карпатської України у Бичкові й навколишніх селах.

Він народився 27 жовтня 1910 року в родині греко-католицького віросповідання у с. Великий Бичків. Йому, як найстаршому сину (а в сім’ї середнього достатку було дванадцятеро дітей), доводилось нелегко, адже уже з малку потрібно було працювати, зокрема, допомагати батькам у веденні домашнього господарства, у догляді за меншими братиками і сестричками. Незважаючи на це першим провідником у світ знань для нього став батько Микола - досить освічена людина на той час. Про це свідчить грамотність і зміст його письмової згоди від 8 вересня 1931 року про те, щоб його син працював на вчительській службі, яка збереглася в Павловій особовій справі у Державному архіві Закарпатської області. Як пригадував його брат Петро Волощук, колишній заступник директора по господарській частині Великобичківської ЗОШ І-ІІІ ст. №2, «малий Павло при першій же можливості розпитував батька про минуле села і краю, про Карпатські гори й природні явища та навколишній світ.»

У 1919-1923 роках навчався у народній школі, з 1923 р. по 1925 р. у Великобичківській горожанці, а далі – в Берегівський реальній гімназії, яку закінчив в 1931 році. Батько, щоб платити за навчання сина, змушений був продати земельну ділянку. Навчаючись у гімназії проявив здібність до вивчення Закону Божого, географії, краєзнавства, геології, гімнастики, філософії та співів. У свідоцтві зрілості, що  теж збереглося в особовій справі, з цих предметів – відмінні оцінки. Крім згаданих дисциплін вивчав ще французьку, англійську, німецьку, чеську, латинську, великоруську (руську) та підкарпаторуську (українську) мови, а також загальну історію, математику, зоологію і ботаніку, хімію і мінералогію, фізику й геометрію.

Здобувши освіту Павло 1 липня 1931 року звертається до референта міністерства шкільництва, культу і народної освіти Земського уряду в Ужгороді, в якого проситься на роботу до початкової вчительської служби у народних школах, по можливості у Тячівському окрузі. До неї додає такі документи як свідоцтво зрілості з гімназії, довідки про чехословацьке державне громадянство, про стан здоров’я від урядового лікаря, про моральність та життєпис (автобіографію). 10 серпня 1931 р. Земський уряд для Підкарпатської Русі дає таку згоду і направляє його в державну народну школу с. Буштино з 31 серпня на посаду помічника вчителя. 1 вересня у Тячеві в нього приймають учительську присягу.

З 15 серпня 1932 р. по 22 травня 1933 р. працював помічником вчителя у такій же школі у с. Кобилецька Поляна. 20 березня 1933 року пише заяву до керівництва Ужгородської учительської семінарії у якій просить дозволити йому здавати екстерном іспити на учительську зрілість у відділенні екзаменаційної комісії. Тут у червні здає такі предмети як: педагогіку  і спеціальну методику, практичне навчання, гігієну, сільське господарство, каліграфія, музику і співи та малювання. 26 червня 1933 року отримує свідоцтво зрілості для вчителів народних шкіл, яке підписали голова іспитової комісії Осип Трохта та секретар комісії Іван Панькевич. Інші дисципліни, які він вивчав у реальній гімназії, йому зараховують на підставі свідоцтва зрілості із названого навчального закладу. З 1 вересня 1934 року згідно виказу (наказу) Рахівського інспекторату за підписом інспектора А. Крина, отримує постійну роботу в народній школі с. Луг, а раніше працював на дочасних (тимчасових) наказах (виказах). Йому підвищують кваліфікацію з «задовільно» на «добре». Проти його переведення в Луг виступило товариство «Просвіта» Кобилецької Поляни, про що свідчить їхнє письмове звернення до крайового міністерства освіти і шкільництва в Ужгороді за підписами Івана Тимчака, Івана Глодяна, Івана Ватамана, Дмитра Кравчука та інших. Очевидно він добре допомагав їм у просвітницькій діяльності як вчитель, як скрипаль і знавець української пісенної творчості.

З 9 жовтня 1934 року по 2 червня 1937 року, з перервою, проходить військову службу у «Румунському» полку чехословацької армії в Хусті, де в кінці йому присвоюють офіцерське звання підпоручик («молодший лейтенант»). Після повернення з військової служби 7 липня 1937 року в Ужгороді здає іспити, які йому надають право вчителювати у горожанській школі. З 8 липня 1937 року П. Волощука направляють працювати у народну школу (центральну) с. Косівська Поляна, в якій 13 січня 1938 року став управителем (директором), а також одним із керівників місцевого осередку «Просвіти» і сільським фотографом, світлини якого збереглися і по сьогодні у сельчан. Однак, він просить перевести його у Великобичківську горожанську школу, але йому відмовляють по причині відсутності вільних місць. З приводу цього подав ракурс (скаргу) референту Ужгород. Тут почалася переписка між референтом Земського уряду та інспекторатом у Рахові. І як наслідок один з інспекторів перевіряє його роботу й вказує на недоліки та понижає йому кваліфікацію з «доброго» на «відповідний», що призвело до зменшення заробітної плати. У відповідь він знову пише скаргу (ракурс) референтові в Ужгороді на дії інспектора з Рахова та описує власну роботу з дітьми. Підкреслює, що в Косівській Поляні працює лише півроку, а до служби в армії у Лузі був режисером драматичного гуртка, керував учнівським хором, читав науково-популярні лекції на тему гігієни, публічно виступав як член «Просвіти» перед жителями села, вів при школі товариство «Пласт-Скаут». Все це свідчило, що він володіє організаторськими здібностями. Крайове міністерство освіти і народного шкільництва повернуло йому кваліфікацію «добрий» і 13 жовтня 1938 року перевело працювати у Великобичківську державну народну школу.

З 27 листопада того року міністерство освіти, культу і народного шкільництва, уже за Карпатської України, що знаходилося у Хусті, призначило його працювати у Великобичківський горожанській школі, де він, ведучи фізкультуру, душу вкладає у своїх вихованців, навчаючи їх любити рідну землю й Україну. Директором цього навчального закладу тоді був Микола Андрійович Грицак – один із найзаслуженіших трудівників на ниві української діалектології. Волощук домагається, щоб йому зарахували до учительського стажу його роботу на посаді помічника вчителя у Буштині та Кобилецькій Поляні, з приводу чого знову пише листа у міністерство освіти Карпатської України. Планує підвищити свою кваліфікацію для роботи в горожанській школі з IV рівня на ІІІ. Він також прагне допомогти батькам у виплаті їх боргів, пов’язаних з будівництвом нової хати. У листі далі писав, що з Косівської Поляни, за 14 км від Бичкова, він не міг доїжджати щоденно і всю свою платню витрачав на себе, а батькові, як інваліду війни, який не може вже працювати, потрібна допомога. Однак, на цьому документі його особова справа закінчуються, що велася з 23 лютого 1932 року по 27 лютого 1939 року. Її вдалося у Державному обласному архіві віднайти його племінникові Миколі Волощукові, який працює в управлінні освіти Рахівської райдержадміністрації. І дякуючи йому ми значно більше дізналися про одного з визначних борців за волю українців періоду Карпатської України.

За період роботи у Великому Бичкові пожвавлює там роботу сільського хору товариства «Просвіта» та стає очільником сільської Організації Народної Оборони «Карпатська Січ», а згодом призначається районним командантом її нижнього куща Рахівської округи. У кінці 1938-на початку 1939 років часто в селі відбувалися мітинги, на яких обговорювалися з односельчанами питання боротьби за вільну Україну. П. Волощук, будучи талановитим оратором, зажди виступав на них, уміло переконував присутніх у правдивості цієї ідеї. Як свідчили його сучасники, серед яких був і вчитель народної школи з Косівської Поляни Станіслав Сидор, він їздив на мотоциклі, або й на авто по селах, що розташовані навколо Бичкова, зокрема, в Луг, Росішку, Косівську Поляну, Вишню Апшу (Верхне Водяне), Кобилецьку Поляну і навіть потягом у Требушани (Ділове), Рахів та Ясіня, іноді у супроводі бичківського театрального колективу «Нова сцена». Як командант і офіцер інструктував січовиків та вчив їх маршувати під спів українських пісень, які перед тим вивчав з ними під супровід скрипки. Після цього жителі згаданих населених пунктів дивилися вистави на українську тематику.   

З нападом гортіївської Угорщини на Карпатську Україну бичківські січовики захищали її незалежність на Красному Полі під Хустом та у межах с. Торунь, що на Міжгірщині, де 18 з них загинуло, а частина готувала рубіж оборони по лінії між Бичковим, Білою Церквою (на Рипах) і верхом аж до присілка Апшиця (тепер с. Водиця). Коли окремі члени уряду Карпатської України і її президент А. Волошин 16 березня 1939 року прибули до Великого Бичкова, то після останньої Божої служби, яку провів президент на рідній землі, він мав розмову з П. Волощуком щодо доцільності ведення оборонних боїв на вказаному місці. Волошин, бажаючи уникнути ще більших людських втрат, наказав розпустити січовий відділ, що і зробив бичківський командант. Після цієї розмові А. Волошин переїхав легковою автомашиною через міст (навпроти теперішнього прикордонного відділу) в Румунію, а Павло Волощук залишився, щоб, за однією з версій, знищити документи сільської «Карпатської Січі». Через деякий час вирушив теж на автомашині вслід у супроводі особистого охоронця Павла Куриляка. Під час переходу через міст був застрелений місцевими угорськими терористами. За другою версією на мості в його груди вистрілив з карабіна місцевий прислужник Сейнеші (Лайош), що озвучив поет і фольклорист, громадський діяч В. Піпаш-Косівський.

За третьою версією, у нього була дівчина Анна Ткачук, теж вчителька, на якій мав одружитися. Просив її виїхати разом із ним. Вона сказала, що піде додому переодягнутися, зібратися в дорогу і зразу повернеться. За той час він чекав її з автівкою біля мосту. Однак тоді ж кілька місцевих терористів, переслідуючи, настигли його і розстріляли. Дівчина дуже тяжко переносила це горе і назавжди залишилася йому вірною, все життя прожила одинокою, гірко оплакуючи смерть свого коханого.

Четверта версія, яку описує інший письменник і очевидець цієї події Микола Сидор-Чорторийський у своїх спогадах «Мандри життя. В Карапатську Україну», є такою: «Ми… посідали в авто і від’їхали (від школи) прямо до мосту: спішили, бо мадяри на п’ятах… Ми добралися до мосту, виступили з авто, й саме як Волощук випрямився наперед і відійшов з пару кроків, а ми обидва з Юрієм (Горським) зараз за ним – під’їхало швидко вантажне авто з боку Рахова, з нього повискакували чоловіки у цивільному одязі й без слова почали стріляти крісами поміж масу людей, яка зібралася була в тому часі на мості. Куля поцілила Волощука в голову, й він відразу неначе скрутився на бік, щоб поглянути позад себе, зсунувся та впав нам перед ногами…».

Очевидцями цієї трагедії, крім дорослих, були також і діти, які гралися біля мосту з правобережної сторони та центральної вулиці, серед яких був тоді ще малий Микола Савчук. Вони бачили як угорські жандарми і військові оточили місце злочину і як тіло вбитого несли до сільської хати (сільської ради), розміщеної у приміщені теперішньої поліклініки. Так, очевидно, і загинув вчитель, командант «Карпатської Січі», активіст «Просвіти» Великобичківської долини. Бичків втратив борця за волю, знавця українських народних, зокрема козацьких і січовицьких пісень й вмілого скрипаля та фотографа.

Похорон відбувся 18 березня 1939 року. Повага більшості місцевих мешканців до загиблого односельця була великою, тому угорські військові не посміли перешкодити процесії, на яку прийшли люди як з Бичкова так й із навколишніх сіл та присілків, хоча така загроза була. А рідні боялись репресій. Навіть один із його братів, Микола, переховувався у лісі. Дещо пізніше дві сестри теж переїхали у прис. Лопушанка ясінянської долини, де повиходили заміж, одна з яких поріднилась з поважною родиною Гафіяків.

Після похорону відбулися обшуки, допити, в ході яких забрали друкарську машинку, деякі знайдені документи, значну частину літератури, зокрема, твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки та інші, які свого часу вплинули на формування стійкого прихильника незалежності України. Довго шукали мотоцикл, але його так і не знайшли, бо він був на ремонті у Василя Сидоряка, від якого брат Микола перед обшуком встиг однієї ночі вивести в ліс.

Про його загибель у післявоєнний час згадується у чехословацькій, польській, канадській, латино-американській історичній літературі й літературі США та сучасної України. Життя Павла Волощука обірвалось, коли йому виповнилося 29 років. Не встиг через навчання, вчительської праці та громадсько-культурної діяльності, створити сім’ю, бо жив для української справи і загинув у боротьбі за неї. Односельці увіковічнили пам’ять про нього, встановивши погруддя у місцевому парку відпочинку.

Микола Ткач – вчитель історії та муз. мистецтва Діловецької ЗОШ І-ІІІ ст.

Використана літервтура

1.Гори Гуцульщини. Путівник під редакцією Анджея Вєльохи. Краків, 2006.

2.Домашевський Микола. Історія Гуцульщини, Т. ІІ. Чикаго, 1985.

3.Карпатська Україна (1938-1939). Збірник архівних документальних матеріалів. Ужгород, 2009.

4.Кущинський Антін. Закарпаття в боротьбі. Буенос-Айрес, 1983.

5.Лукеча Ганна. Комендант бичківських січовиків. «Зоря Рахівщини» від 03.04. 1999 року.

6. «Минулося, та не забулось…». Карпатська Україна у піснях, легендах, переказах, бувальщинах та літературних творах під ред. Івана Хланти. Ужгород, 2009.

7. Сидор-Чорторийський Микола. «Мандри життя. В Карпатську Україну». Мюнхен, 1975.

8. Стерчо Петро. Карпато-Українська держава. Торонто-Львів, 1965.

9.Особова справа Павла Волощука (1932-1939 рр.)

10. Спогади брата Петра і племінника Миколи Волощуків та односельчан Миколи Савчука, Йосипа Коперльоса, Миколи Сидоряка.

           

         

Немає коментарів:

Дописати коментар