Доля багатьох людей, що народилися в першій половині 20 ст. подібна. Напів голодне
дитиство, тяжка юність на фоні страхіть війни, стрімка зміна суспільного устрою
в перші повоєнні роки, здобуття професії та поступовий перехід до мирного
спокійного життя. Таку дорогу пройшов і Микола
Михайлович Фаб’як .
Він народився 14 грудня 1928 року у
галицькому селі Болехівці біля Дрогобича у селянській родині Михайла та Ганни
Фаб’яків. Батько був столярем, мати домогосподарка. Тоді, в тридцятих роках Польща,
до якої входили Західно-Українські землі, знаходилася у стані глибокої економічної
кризи і більшість сільських чоловіків дрогобиччини, які раніше працювали на
шахтах Стебника, на нафтовидобувних промислах Борислава і Дрогобича втратили
роботу, а родини виживали за рахунок дрібних підзаробітків чоловіків, і того,
що родила земля. Більшість селян жила бідно. Не була винятком і родина Фабяків.
З його спогадів, записаних дочкою, довідуємось, що жили вони у хаті без
підлоги, під соломяною стріхою. Як і більшість сільських дітлахів, він мав просту
роботу- пасти худобу та допомагати батьками на господарстві. Він пригадував як
восени, коли перші морози покривали інієм землю, а худоба ще паслася в полі,
босонога дітвора гріла ноги в свіжих коровяках. Чоботи взували лише на свята,
та взимку. Також пригадував кумедну історію про те, як його дід, шукаючи хоч
якийсь підзаробіток, ловив і продавав пявки. Пявки тоді непогано коштували тому,
що були лікарським засобом від багатьох недуг. Дід брав його малого з собою до озерця, роздягав з
штанів та опускав в воду, як приманку для пявок, а потім витягає з води і
знімав п`явок.
В
селі Болехівцях на той час була чотирирічна школа і діти, яким виповнилося 7
років, мали йти до школи, але до школи ходили не всі. В родинах не вистачало
робочих рук і тому діти часто пропускали науку. Навчання вели на польській
мові. Польща тоді вела політику полонізації населення. Українського культурного
життя в селі не було тому, що все українське в було під тиском. Навіть вишивана
сорочка була заборонена як ознака українського
націоналізму. В 1939 році після укладання договору між ССР і Німеччиною
та з початком Другої світової війни частину Польщі займає Радянський Союз. В
село Болехівці теж приходить Радянська влада.
Як розказує дочка, батько пригадував,
що нова влада заставила селян повивішувати червоні прапори. А де їх було взяти.
От, каже, його мама взяла червоні шаровари в яких ходили на гурток в Просвіту та й вивісила під стріху, бо
інакше покарають.
У
червні 1941 року на територію Західної Україну вступає гітларівська Німеччина.
Радянська влада в терміновому порядку проводить евакуацію і покидає Західну Україну. В Болехівці входять
німецькі солдати - вони зачитують права і обовязки селян і для „порядку” страчують
одну людину – колишнього сільського міліціонера, щоб люди розуміли- пощади не буде. Селянам обіцяють повернути землю. В селах
наймають людей для роботи на відбудову шахт у Стебнику, на лісопилки на ремонт
доріг і нафтопроводів. Чоловіки після років нестатків отримують роботу. Німці робили все для того,
щоб загітувати селян за нову німецьку владу. Навіть надавали хворим медичну
допомогу, якої до того в селі майже не
надавали, а смертність, особливо серед
дітей, була дуже висока. Діти, ослаблені недоїданням, масово хворіли
інфекційними захворюваннями. Як пригадує Микола Фаб’як, якому тоді було13 років,
він разом з молодшим братом захворів на дезинтерію і находився практично
присмерті, коли до хати привели німецького лікаря. Той оглянув його і приказав
везти до шпиталю. Його забрали на віз та
й повезли в Дрогобич. Там його вилікували антибіотиками. Як людина
з медичною освітою, він часто
казав, що якби не той німець, він би помер.
Люди
думали, що за німців життя налагодиться, але чим гіршими були справи на фронті
тим гірше було відношення до людей. В селах все
більше чоловіків вступає в бандерівські загони ОУН, або
як називали їх місцеві Лісові хлопці, для боротьби проти окупантів. В селі панують патріотичні настрої. Люди, памятають
про розкуркулення селян та всі інші страшні події 1939-41 років, при
попередньому приході Радянської влади, тому підтримують грошима і продуктами бандерівців, які
готові воювати як
з німцями так із ”совітами”.
І от наступає драматичний для Західної
України вересень 1944 року. Фашистські
війська відступають під натиском
Червоної Армії. На Галичину знову повертається радянська влада. Молодих хлопців набирають з
заградзагони (так звані „яструбки”) для боротьби з бандерівцями. Перед Миколою
Фаб’яком (тоді йому ще не було 16-ти) стояв непростий, однаково смертельний вибір. Іти в ліс до бандерівців
і тоді сім`ю репресує або вб`є нова влада, або іти у „стрибки” і тоді його як
зрадника можуть вбити бандерівці. Він іде з села працювати на вагоноремонтний
завод, де було відносно безпечно. Щодня доводилося долати 10 км туди і назад. Робота там була затяжка
для малолітнього юнака, необхідно було знімати з осей і переставляти залізні
колеса вагонів. Пропрацювавши декілька місяців на фізично виснажливій роботі,
він поступає в медучилище в Бориславі. Після закінчення медучилища у 1948 році працює
медиком в райцентрі Мединичі. Згодом
його мобілізовують на службу в армію санітаром. Після звільнення з армії працює
в санаторних закладах дрогобиччини
санітаром. Повоєнне медичне училище не давало повної середньої освіти і
тому Микола Фаб’як, як і багато інших
однолітків, продовжував навчання в вечірній школі. Там, в сільській школі, він познайомився з майбутньою дружиною,
Фіріщак Ганно Миколаївною, яка після закінчення Дрогобицького педінститу була
направлена в село Болехівців вчителем математики.
У
1955 році вони
одружилися. Тут народилася і померла їх перша дитина.
У 1957
році Анна Миколаївна переїжджає
додому в Ділове доглядати за важкохворою
мамою, а Микола Михайлович залишається в Болехівцях доглядати за своєю
важкохворою мамою. В 1958 році після смерті матері він переїжджає в Ділове, де
влаштовується на роботу завідуючого клубом. В Діловому на той час при клубі
працює драматичний гурток під керівництвом директора школи Гараксима І.І., до участі в якому залучені
молоді вчителі. Іде активне
культурне жтиття. На жаль, так і
не вдалося знайти жодних світлин з
роботи цього гуртка, але
без сумнівно, Микола Михайлович, як творча натура, не залишився байдужим до його роботи, та заприятелював з
Гараксимом. В обох сини одного віку тай звуться однаково Богданами.
Як
пригадує дочка, коли вона була геть зовсім мала, десь в кінці 60-х на
початку 70-х, то запамятала яскраві театральні постановки та чудові концерти в ущерть
заповненому сільському клубі Ділового. В
батька був хороший голос і він
часто на пару із вчителькою музики Клавдією Василівною Томенюк виконував
оперні партії. На жаль, пізніше все це
культурне середовище в селі
зникло.
У 1959 році Микола Фаб`як влаштовується працювати
на Діловецьку метоостанцію, що знаходилася в Сауляку, пізніше працює в сільській
лікарні В село Ділове приїжджає на роботу вчителем фізкультури його брат Василь з сім`єю. У 1963 році Микола Фаб`як іде працювати
фельдшером в медпункт хімзаводу у Великий Бичків. Із 1976 року і аж до виходу
на пенсію працював фельдшером
в сільській амбулаторії Ділового.
Дочка не пригадує коли батько почав
писати свої перші вірші, та і на
сьогодні в родини не залишилося тих перших рукописів. Найімовірніше, десь в
кінці 60-тих років. Поезію Микола Михайлович любив завжди. Біля нього завжди
був блокнот, в який він старанно вклеював
вірші українських поетів. На полицях
домашньої бібліотеки величезне зібрання української поезії. Він
часто декламував поезію гостям і
друзям, що збиралися в хаті. Молоді
вчителі -колеги дружини, часто
збиралися на веселі сімейні посиденьки одне в одного.
Микола Михайлович часто закривається в
кімнаті, читає книги, нотує десь на полях
блокнотів віршовані думки. Не
маючи вищої освіти, радився з мовниками, читав друзям
та в домашньому
колі, писав і переписував свої
вірші, але не наважувався публікувати. Одні з
перших його віршів
були присв`ячені його дітям.
Миколі
Миколайовичу добре вдавалися
коротенькі і добре запам`ятовувані дитячі
вірші, як от: „Понад річку стежечками йдуть до школи з книжечками...”
Він також пробує
себе в жанрі сатири.
Пише сатиричні вірші та афоризми,
а ще мріє про те, про що мріяв кожен український патріот- про вільну Україну. Пише
патріотичні вірші і читає лише вузькому
колу людей. Серед таких був і журналіст районної газети Парубочий, дружина
якого, вчителька мови та літератури, здавна приятелювала з дружиною Миколи
Михайловича.
Можливо, саме Парубочий запропонував Миколі
Фаб`яку надрукувати свої вірші в
районній газеті та познайомив з Василем Піпашем,
що створив та вів літературну рубрику газети. Василь Піпаш, познайомившись з
поетичним доробком, запропонував Миколі Фаб`яку вступити в літературне об’єднання
„Світанок”, що діяло при районній газеті і друкувати в газеті свою поезію.
Районний літературний осередок тоді зібрав багато цікавих поетів початківців.
Це літературне об`єднання вже пізніше, в часи творення нової Української держави
стало патріотичною трибуною району. Саме тут на
сторінках, районки
найчастіше друкував свої вірші
Микола Михайлович.
За життя Миколи Михайловича так і не було
видано жодної збірки його поезій. Діти самвидавом до 70-и річного ювілею
випустили декілька екзеплярів рукотворних брошур. Вірші Миколи Михайловича в
тій книжечці були проілюстровані дитячими малюнками його онуків.
Микола Михайлович, як людина яка все життя
мріяла про вільну Україну, з радістю прийняв незалежність України і першим в районі вивісив
жовто-блакитний прапор на
своїй хаті. Пізніше журився з кожного
наступу комуністів на незалежну державу, засмучувався з кожного натиску на все українське. Тяжко
переживав події 2004 року, а після складних
політичних подій 2005 року, переживаючи за
майбутнє України, тяжко захворів.
Помер
Микола Михайлович 7 червня 2006 року в селі Діловому. Похований на
сільському цвинтарі на
лівобережжі біля церкви Св. Петра. На плиті написано уривок з його вірша: „Я
син землі, що зветься
Україна” та поряд з
хрестом вибито тризуб.
Немає коментарів:
Дописати коментар