понеділок, 14 квітня 2014 р.

"Із минулого - в сьогодення" Іван Рахівський побратим Олекси Довбуша.


Абсолютна більшість жителів Карпат знають, що найпершим побратимом Олекси Довбуша був Іван з Рахова. Навіть про це переказ-легенду записав від людей у свій час український письменник Гнат Хоткевич. У той час на Гуцульщині, а це була половина XVIII ст., далеко не всі люди мали прізвища. І досить часто їх давали прибульцям за назвою тієї місцини чи населеного пункту звідки вони прийшли. Очевидно так Іван за населеного пункту Рахів і став Рахівським. Але ж як сталося, що він опинився серед опришків О. Довбуша?

Очевидно нужда, бідність, які межували із жебратством та безпросвітність змусили Івана з Рахова через Чорногору перейти по той бік Карпат. Там ще володарювала Річ Посполита, яка вже була ослаблена у результаті національно-визвольної боротьби українського народу проти неї. Ось і в Галичині відбулася його зустріч з Олексою. У своєму художньо-документальному творі "На високій полонині" Станіслав Вінценз досить детально описує про дружбу цих двох чоловіків.

А почалося це із того, що О. Довбуш, отримавши звістку про смерть свого двоюрідного брата у війську, куди його силою віддав барон, швидко спускався із полонини Кізьої, щоб помститися за це панові. А дорогою, вже на долах, зустрів почорнілого від бруду бідака, обдертого, напівголого, убраного у латане дрантя. Був то молодий Іванчик Рахівський, який і став першим і найвірнішим товаришем Довбуша. Довбуш наказав бабам його вимити, одягнути, і разом з ним та іншими побратимами напали на двір пана барона.

Після Довбуш вернувся на полонину Кізю, де була його садиба, і там збирав загони. Більш за все це відбувалося влітку 1738 року. А в низу, на другому березі, за однойменною назвою з полониною, річкою Кізьої, під шум водоспадів, Іван Рахівський приймав юнаків-охотників, які хотіли пристати до Довбушевого товариства. Таємною стежкою, прокладеною через камені, мохи, вирви, повалених пнів, під кедровим корінням, серединою малого струмка він проводив леґінів до кам’яного Довбушевого крісла. Коли юнаки під проводом Рахівського виходили на полонину, Довбуш дивився на них з гори, посміхаючись лагідно і приязно.

І тоді вони мусили проходити різні випробування. Була там слизька кладка, що вела понад пропастю з одного вершика на інший. Тих, хто перейшов нею легко і без ляку, Довбуш приймав до товариства. До речі, у художньому кінофільмі "Олекса Довбуш" такі кадри є і вони знімалися у с. Костилівка, точніше на фоні берда (скали) над урочищем Клифа (з нім. урвище), під яким у дохристиянські часи знаходилося святилище.  Потім вони ще клали руку під досить велику кам’яну брилу. Рахівський замахувався тією каменюкою, вдаючи що хоче вдарити. Подібні випробування, за оповідями, відбувалися і топірцем, яким замахувалися на покладену на пні кисть руки. Не один бистрий леґінь, поклавши руку, навіть оком не моргнувши, вигукував, сміючись: "Хай дідько забере руку, аби лиш бути з батьком Довбушем". Декому пропонували для проби стріляти з кресаної рушниці в орлів чи кань, що піднімалися високо в небо. І тільки після завершенню всіх випробувань ті юнаки, які це пройшли вдало, біля Довбушевого крісла давали присягу.

Іван Рахівський приймав безпосередню участь у всіх діяннях О. Довбуша. Так відбувалося під час захоплення замків магнатів, під часу схову скарбів на Чорногорі і у печерах під Говерлою, які так і по сьогодні ніхто не знайшов. Він бував з ним під Писаним Каменем, на полонинах Кедровата, Довбушанка, на Стозі поблизу Поп Івана Марамароського, у Сеготі на базарі, під час ворожіння Горбаня-віщуна Довбушеві, у с. Ясіня, при поділі бідним людям грошей і худоби, забраних у багатіїв, неодноразово сидів з ним на камені поблизу Яремчі та танцював і співав коломийки тощо. Був з ним і у той трагічний час у Космачі у останні хвилині його життя.

У своїй книзі С. Вінценз нічого не писав про дальшу долю  І.Рахівського після смерті Олекси Довбуша. Можна лише припустити, що він повернувся на Рахівщину, але так як не мав своєї хати, то можливо осів десь у одному із заселених людьми місць. Можливо пішов у прийми, а може оженився на якійсь гарній дівчині чи пристав до вдовиці, адже йому тоді не було ще і 30 років. І хто знає чи не ходять десь у наших краях його нащадки, адже люди з такими прізвищами і тепер проживають у окремих населених пунктах Закарпатської Гуцульщини.

Микола Ткач, історик

Немає коментарів:

Дописати коментар