вівторок, 22 січня 2013 р.

Із минулого - в сьогодення. "Трембіта".

Трембіта

У різноманітніших історичних працях, художній літературі та енциклопедіях це слово, де про нього згадують, пояснюються дещо по різному. Але всі ці пояснення в основному зводяться до одного, що трембіта, ще старовинний народний музичний інструмент, який створений людьми, що проживають у Карпатських горах, на Верховині й, зокрема, на Гуцульщині. Коли вперше зазвучав голос трембіти, хто і як її зробив, ніхто як слід тепер не може цього сказати. Однак, уже майже 200 років тому про неї писав священик із Жаб’є (тепер смт. Верховина Івано-Франківської області) Софрон Витвитський у своїй праці «Про гуцулів». Ця згадка була пов’язана із проводами худоби на полонини, урочистість, звана тоді полонинським ходом. Свято проводів починалося тоді, коли на схилах Чорногори розтавав сніг і починала зеленіти трава. Тоді на Гуцульщині по обох схилах Карпат була велика радість. Зранку і до пізньої ночі 8-10 днів над горами чулися веселі голоси трембіт. На грунях цими звуками вівчарі також підганяли овець, щоб швидше дістатися полонин.
Станіслав Вінценз, француз за походженням по батьківській лінії, який народився і виріс у с. Криворівня, що на Галицькій Гуцульщині у своїй книзі «На високій полонині» (виданій у 1936 році), вступ до неї присвятив трембіті. Він писав, що старовіцькі перекази заповідали таке: «Бери на трембіту суху смереку, обдерту громом, громом відпокутувану. Виріж з неї трубку, тісно об’яжи ликом берези з-під водоспаду, від піни і шуму». Далі так пояснює: «Аби трембіта мала силу і гучність грому! Водою виграна, нехай наслухається всіляких таємниць від вод, народжених в лісах. Нехай вона захоплює, хай зв’язує як вода».

«Зроблена таким задумом трембіта, - писав далі автор, - непомітно витягається (очевидно з часом) у довжину: понад три метри. І збирається, стискається у мізерний переріз: неповний дюйм (до 2,5 см) в устнику, у видиху (у кінці) заледве три дюйми (до 8 см). Суха, гладко обплетена ликом, аж блискуча, легенька, хоч довга. Витончена, як гірська дівчина, і опирається, якби була німа. Людина, що не вміє грати, не знає як з нею починати, вона доступна тільки для грудей майстра, для дихання ватага.
З грому, з лісу, з шуму води, з урочистої ночі почата, вона розриває перешкоди. З неї вихлюпуються світанки, радісні і сумні урочистості, з неї виливаються пори року, роки і віки. Вона, визначальна фігура для людей верховинського краю,… об’являється світові.
Трембіта озивається на святочні урочистості: на Різдво Господнє, на Святий Вечір і під час всеношної голосно лунає по горах від хати до хати, її голос перелітає через недоступні і засніжені самотні пущі. Ходить за колядниками котрі піднімаються зі світлом і музикою по вузьких і стрімких стежинах. Гори і ліси дрімають, затишно приспані снігами, а голос скрипочок пронизливо в’ється серед ночі. Їм могутньо вторує трембіта.
На Великдень трембіта радісно проголошує Алілуя. Впродовж зими, впродовж постів і до  Великодня трембіта мовчить. Щойно тоді, коли святий Юрій зазеленить руна полонин, по яких досі тільки сонний ведмідь ходив, зголоднілий після важкого зимового сну – а лавини, як гарматні постріли, даючи перші сигнали… у Чорногорі, вигукують в честь весни – озиваються трембіти. А коли розійдуться відголоси лісами, заговорить кожна пташина. Вже, вже невдовзі потечуть рої овець, і кіз і всіляка худоба… Потечуть вони від села до полонин, і завирує весняний рух, який за віки обріc барвистим квітом звичаю, - полонинський хід. Потім, вже високо на пасовищах, відбувається мішання отари. Там, нагорі, на дні скелястого котла, устеленого мохами, ватаг вимотає з трембіти мелодію, що обплітає дихання, як пуповина, оголошуючи цим перший вихід на пасовища… Хто торкнувся трембіти, той очищений, він не хоче загарбати світу, не хоче мати його для себе. Усе пов’язує трембіта, стягує вітровою струною від неба до землі.
День у день ціле літо грають трембіти, -  оповідується далі в праці про гуцулів, - скликаючи пастухів з-під верхів, з розлогих гірських степів, з лучок і острівців, схованих між скелями і бердами, скликають до обіду, до подою і на ночівлю.
День у день радіє полонинка, слухаючи трембіту, а засмучується, банує щойно восени ґазди приходять по свої череди… Трембіти грають, оголошуючи розлучінє… І знову трембіти вмовкають на довший час, хіба що виконують інші, так само важливі завдання. А виконують його – такі вже присуди небес – впродовж усього року. Коли хтось помре, відкликаються трембіти біля хат. Іншу мелодію грають, інше затягують, заводять зажурено і сумно. Але наша думка, що летить спогадом за голосом трембіти, не відносить нас цього разу до справ сумних, а навпаки – до радісно погідних…, зокрема, до весільних звичаїв».
З приводу виготовлення трембіти йдеться також в праці «Енциклопедія українознавства» (в 10-х томах, Париж – Нью-Йорк, 1954-1989 рр.). Так, згідно з давньою гуцульською традицією трембіту потрібно виготовляти з громовиці, тобто, дерева, в яке влучила блискавка. Вважається, що така трембіта звучить найкраще. До речі, жоден найвправніший тесляр не розчахне смеречину так рівно, як удар блискавки. Вік дерева повинен бути 120-150 років. До того ж громовиця повинна дозріти: чим довше стоятиме вона під сонцем, чим довше її обвіюватимуть вітри, тим гучнішою та дзвінкішою буде трембіта.
Майстер принісши додому громовицю, намагається загнати лезо топірця в деревину так, щоб повагом натиснути, розчахнути «сурму» навпіл. Це дуже відповідальна операція. Загнати лезо можна тільки на 10-15 см. А розчахнути триметрову сурму необхідно на дві рівні частини, бо якщо не вдалося – праця змарнована. Після цього майстер береться за різці та ножі різної конфігурації, за допомогою яких «ладнає голос інструментові». Обережно протягом годин і діб (виготовлення одного інструменту може тривати майже рік) вибирає серцевину з обох половинок заготовки. Залишається тільки 2 мм оболонка. Заготовка має 8-10 кг ваги, а готова трембіта – до 1,5 кг. Отже 6-8 кг деревини треба вишкребти вручну, не поранивши при цьому краї, які будуть стулятися без застосування клею. Необхідно скласти дві половинки і міцно стягнути їх обручами. Ці обручі виготовляються зі смерекових віт. Віти мають рости на смереці із східного боку стовбура, до того ж не вище, як 1,5 м від землі. Бо саме такі пагони, як запримічено в народі, гнучкі та сильні. Після цього – останній етап: виготовлення мундштука. Він повинен бути обов’язково яворовим, бо ця деревина має солодкий присмак, отже такий мундштук приємно прикласти до губ. І коли мундштук, що нагадує за формою сопілковий чи кларнетовий, готовий, то вже можна випробовувати інструмент.
Журнал «Наука і суспільство» (№4 за 1983 рік) з цього приводу пише, що «Трембіта – народний духовий мундштуковий (дульцевий) музичний інструмент, рід дерев’яної труби без вентилів і клапанів, інколи обгорнутої березовою корою». Мабуть це визначення є найповнішим і найчіткішим на сьогоднішній день, які давалися авторами з усіх праць.
Довжина до 3-х метрів, діаметр – 30 мм, збільшується у розтрубі, у вузький кінець трембіти вставляється дерев’яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик).
Висота звукоряду трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують переважно у верхньому регістрі. Трембіта поширена у східній частині Український Карпат, зокрема на Гуцульщині.
Споконвіку трембіта була єдиним засобом зв’язку чабана чи вівчаря з селом: за трембітовими звуками люди дізнавалися про їх місце перебування з отарою, про те, як триває випас маржини (худоби). Особливі звуки інструмента попереджали про небезпеку. Вживалася трембіта і для подання сигналів про початок та закінчення робочого дня на полонині. Цей інструмент супроводжував гуцульські обряди і свята. У Карпатах за давньою традицією жодні урочистості не відбувалися без трембіти – цієї, на перший погляд, довгої дерев’яної труби, з яворовим мундштуком та нехитрою, здається, навіть спрощеною мелодією. Саме трембіта сповіщала про народження дитини у сім’ї. поклик цього інструмента припрошував людей на весілля. Трембіта плакала, коли проводжали людину в останню путь. З приходом у гори радіо-теле та мобільного зв’язку, ці функції трембіти на сьогодні майже втрачені. Нині вона слугує здебільшого мистецтву – часом її включають до оркестрів гуцульських народних інструментів, які виступають на різноманітних концертах та фестивалях етнографічної музики.
З бесід із братами Іваном та Василем Кокішами з Рахова, один з яких відомій співачці Руслані допоміг у свій час виграти Євробачення з її твором «Дикі танці»,  граючи в її оркестрі на трембіті (на записі), встановлено, що все своє життя, від коли себе пам’ятають, пов’язали із трембітами. Вони підтвердили, що на Закарпатській Гуцульщині цей інструмент виготовлявся і виготовляється по сьогодні довжиною 3 м і 10 см, адже тоді, на їх думку, вони звучать як найголосніше і діапазон видобутих звуків є чи не найбільший. Виготовляли її з ялиці, в яку вдаряв грім, бо це хвойне дерево має достатню кількість вологи і її перед трембітанням не треба вимочувати у воді. Якщо вона була зроблені із смереки (піхти), то її треба було обливати джерельною водою, щоб видути із неї звуки потрібної висоти.
Як уже йшлося, виготовляли трембіту із хвойної «заготовки». Але вона мала бути пров’ялою. Розколовши її навпіл і дві половини майстер обережно довбав саморобними столярськими інструментами різної величини, які називалися «теслицями». Після довгої роботи, яка могла тривати місяць і значно більше, в залежності від майстерності майстра, личам (не верхнім, а спіднім, зеленуватим) міцно обмотували з’єднані обидві частини за допомогою розігрітої «живиці» (смоли хвойних дерев, бажано прозорої).
Через певний період уже майже готову трембіту обмотували корою із берези або черешні та підвішували вертикально у банти, щоб пробудилася димом і «тоді не буде «брати» її червак». Кінець трембіти називали «головицею», який був у діаметрі 8-10 см, а передню частину, якою дотулялися до рота – звали пищиком ( його початок мав 2,5 мм, а кінчик до 1 мм, довжина – 20 см, 10 з яких входило у трембіту).
Вона, як і в Галицькій та Буковинській Гуцульщині, в давнину виконувала роль зв’язку між людьми за допомогою різних сигналів (різна кількість звуків та інші мелодії). Це відбувалося з приводу весілля (запрошували або відбувалася весільна хода), народження дитини (хлопчика чи дівчинки), полонинського ходу, які були за звучанням веселими. Сумні мелодії звучали при розлученні худоби, яка верталася з полонин додому, чи смерті людей (чоловіка, жінки, дитини). Тривожні сигнали подавалися коли була якась біда: пожежа, велика вода, поява грабіжників, напад ворогів тощо. Таким чином подібних сигналів могло бути більше десятка. Але в той же час, за свідченням братів Кокішів, які приймали активну участь у всіх Всегуцульських фестивалях як трембітарі, мелодії трембітарів Закарпаття дещо відрізняються від галицьких і буковинських, адже вони мелодійніші і діапазон їх дещо більший.
А Василь Никоряк, краєзнавець із с. Ділове, на території якого знаходиться географічний суходільний центр Європи, зазначив, що громовицю зрубували у «Іллеєвому» місяці, тобто, за юліанським календарем, у липні, а за григоріанським – на початку серпня, і «тоді червоточина не буде «їсти» дерево». Народний умілець підкреслив, що обмотували трембіту не лише корою із берези та черешні, а й з ліщини. За його словами, це робилося тоді, коли верхня кора із згаданих дерев облуплювалася. Тепер, додав В. Никоряк,  виготовляють також трембіти із жерсті, але вони є, так звані «ломлені» чи «скручені» і їхні мелодії не звучать так, як видобуті із дерев’яних.  

Легенда про походження трембіти

Коли, з яких обставин і хто саме вигадав і змайстрував трембіту? З якою метою створювався інструмент, голос якого лине на відстань десятків кілометрів?
Відповідь на цікаві запитання дають легенди і перекази, що побутують поміж горян і сьогодні. Ось одна із легенд:
Оповідають, що діялось те ніби тоді коли в Карпати тільки-но прийшли слов’яни, що повтікали сюди із долин, куди прийшли завойовники. Як дісталися вони до гірського краю, то окремі частини гірської місцевості заселили з родинами досить густо. Розумніші подалися від гурту подалі. Знали ж бо: де густіше їх, там долі не очікуй – бо виникне сварка за землю, чи ліс, за воду, чи звірину. Кажуть часи такими злостивими були, що не до взаємної любові було людям, кожен дбав аби самому якось вижити.
Тож дві родини – в одній зростав леґінь красний, у другій юнка мов та чічка, - на різні груники попростували. Ті – у Горгани, ті до Чорногори. Розійшлися, розлучивши легіня та дівчину, котрі змалечу любилися, змалечку рука в руці простували життям, мріяли.
Сумуючи за милою, придумав Іванко, леґінь той красний, трембіту – інструмента, що ввібрав у себе і чари гір Карпатських, і почуття хлоп’яче полум’яне, і силу громовиці незвідану. Як гукне, бувало з Горган, то дівчина аж на Чорногорі чує голос милого. У відповідь трембітала вона йому. Бо вигадали молодята мовою трембіти свої палкі почуття одне одному на відстані передавати.
Та не судилося юним бути в парі: у сутичці із хижим звіром поранений був Іванко, та невдовзі помер. А дівчина не знала про це, все викликала голосом подарованої хлопцем трембіти милого на розмову. Не маючи більше надії, взяла з собою інструмент і аж почорнівши на відрізавши коси, та й піднялася на Говерлу. Відтоді її вже ніхто не бачив. Зате – чув. Якщо десь в Карпатах вмирало чиєсь юне кохання то опівночі линув з Говерли трембітовий тужливий гук – то дівчина прикликала до себе скривджену дівчину. А навколишні гори з тих пір стали зватися людьми Чорногорою.
Минали часи. За зразком Іванкової трембіти, яку у народі на Закарпатській Гуцульщині називали «трумбітою», майстри-вмільці почали виготовляти цю триметрову дуду, звук якої ввійшов у побут, у серце, у душу і мрію гуцула.
Цікаві факти

-         Трембіта занесена у Книгу рекордів Гінеса, як найдовший духовий музичний інструмент. Найбільші трембіти мають  довжину до 8 метрів;

-         Вважається, що трембіта – це суто гуцульський інструмент. Але відомо, що бойки, поляки, хорвати, далматинці, угорці, румуни та деякі інші народи користувалися трембітами. Щоправда їх трембіти дещо різняться конструкцією від гуцульської;

-         Діапазон трембіти коливається в межах 2-2,5 октави. Звук трембіти чути на відстані 10 і більше кілометрів. Вона є невід’ємною частиною української культури.

                                              "Трембітар із Румунії в Діловому"

 

Микола Ткач – історик,

 вчитель музики Діловецької ЗОШ   І-ІІІ ступенів Рахівського району Закарпатської області.

Індекс:90625

Моб. тел.: 0971483775

  

         

Немає коментарів:

Дописати коментар