Педагог від народження

     Никоряк Василь Гаврилович   народився    20 серпня     1934 року в  с. Требушани (тепер с. Ділове) Підкарпатської Русі (тепер Закарпаття) за Чехословаччини в сім’ї робітника. Його батько, Никоряк Гаврило, працював лісорубом, а мама Марія, з роду Кріжів, займалася сільським господарством та вихованням дітей, яких в сім’ї було п’ятеро.

         У 1941 році почав вчитися у 1-му класі сільської народної школи, яку, після звільнення села і реорганізацію її в семирічку, в 1950 році закінчує сьомий клас. Йому тоді було майже 16 років, адже у період війни декілька років не відвідував занять. В 1951 році працює листоношею сільського відділення зв’язку, а протягом 1952-1953 рр. завідує сільською бібліотекою. З 30 жовтня 1953 р. по 10 листопада 1956 р. проходить строкову службу в Радянській армії у Латвії в автомобільних військах.

         Після повернення з військової служби працює майстром по переробці деревини у Діловецькому лісництві Великобичківського лісокомбінату. У січні 1958 р. йде вчитися у Берегівське училище механізації, після закінчення якого працює комбайнером радгоспу «Акмолинський», що у Казахстані. Влітку цього ж 1958 року поступив вчитися на заочне відділення Хорольського технікуму механізації сільського і лісового господарства в Полтавській області, який у 1963 році закінчує і отримує диплом техніка-механіка.

         Повернувшись з цілинних земель додому, з 15 січня 1959 року, іде працювати товарознавцем Закарпатського кар’єроуправління, а у квітні 1960 року займає посаду заступника директора по господарській частині Діловецької середньої школи. З вересня 1962 року його наказом по Рахівському райвно, призначено вчителем виробничого навчання, а з 22 червня 1972 року наказом облвно переведено на посаду військового керівника, яку потім перейменовано у предмет «Захист Вітчизни». На цій посаді попрацював до виходу на заслужений відпочинок, що відбулося 01.09.2012 року. Загальний трудовий стаж його становить понад 60, а педагогічний – 50 років.

         Незважаючи на те, що Никоряк В.Г. не мав педагогічної освіти, по своїй натурі він педагог від народження. Досконало засвоїв знання з предметів та методами їх викладання, володів природнім педагогічним тактом, внаслідок чого мав високий авторитет у вихованців та вчителів. Завжди вірно вибирав раціональну структуру і темп проведення уроків, економно використовував навчальний час. Протягом всієї роботи з дітьми систематично виготовляв багато наочного й роздаткового матеріалу і постійно застосовував їх на заняттях. Крім принципу наочності використовував й інші дидактичні принципи, це такі як науковість, доступність, зв’язок з життям, краєзнавством і сучасністю та здійснював міжпредметні зв’язки. Знання теоретичного матеріалу пов’язував з формуванням практичних вмінь та способів поведінки учнів в надзвичайних ситуаціях. Ці навички юнаків відпрацьовував на тактичному майданчику під час тренувань з ЦО та військово-польової практики. Він обладнав кабінет із предмету «Захист Вітчизни», який оформлений сучасними матеріалами, оснащений стендами, макетами бойової зброї та пневматичними гвинтівками, яким користуються в школі і до теперішнього часу. Досвідом своєї праці постійно ділився на засіданнях педагогічних рад та районних семінарах, під час проведення яких у школі с. Ділове, давав відкриті уроки. І як результат роботи понад 30 його вихованців стали офіцерами, а один із його учнів, Іван Євіцький, у 1996 році на Всеукраїнській олімпіаді з трудового навчання посів перше місце, і , після закінчення вишу, вчителює у Діловецькій ЗОШ 1-3 ст.

         Вчитель активно проводив позакласну роботу з предмету, яка була спрямована на формування в старшокласників позитивного ставлення до служби в армії й виховання в них належних моральних якостей. Він здійснював профорієнтаційну та пошуково-краєзнавчу діяльність і військово-патріотичне виховання до призовної молоді, сприяв поліпшенню їх фізичної підготовки, для чого застосовував нестандартне обладнання, яке виготовляв сам. Ним організовувалися святкові виступи перед прикордонниками в честь Дня прикордонника. Систематично проводив козацькі забави з участю команд учнів та військовослужбовців. Неодноразово ініціював зустрічі з колишніми випускниками школи, зокрема, з такими як генерал-полковником Збройних Сил України, тепер перший заступник міністра оборони України, Іваном Степановичем Руснаком, офіцерами Віталієм Лисом, Василем Годваном та іншими. Постійно проводив змагання з атлетики та стрільби із пневматичної гвинтівки. З активною участю вчителя проводилися свята до Дня Перемоги, Дня визволення села. В день святкування Збройних Сил щороку проводив огляд пісні і строю. Він керував гуртком «Юний пожежник», члени якого вели просвітницьку роботу з протипожежної безпеки, проводив тренування з евакуації під час надзвичайного стану.

         Як педагог відзначався високою інтелігентністю, акуратністю, які поєднувалися вимогливістю до себе і учнів.

         За всі роки своєї роботи в школі постійно дбав про зміцнення її матеріальної бази. Особливо ця його діяльність проявилася в кінці 60-х – на початку 70-х років ХХ століття, коли проводилася непланова реконструкція головного навчального корпусу, яку зініціював перший директор середньої школи Іван Іванович Гараксим. Тоді діти навчалися у семи корпусах і у дві зміни. Ця робота проводилася так званим «громадським способом», але головний тягар її проведення ліг на директора школи і В.Г. Никоряка, який, за висловом Гараксима І.І., був його «правою рукою». Які роботи той не виконував на будівництві важко сказати, але найголовнішою його місією була керувати кермом автомашини періоду Другої світової війни марки «Урал-ЗИС», яка було основним транспортним засобом у школі по перевозу будівельного матеріалу. Часті поїздки з директором виснажували водія, особливо вночі, й, одного разу він від перевтоми заснув за кермом і, зробивши «сальто», вони опинилися в річці Тиса у самому географічному суходільному центрі Європи. На превелике щастя  відбулися тільки переляком, ні вони, ані автомобіль не постраждали. Це інтенсивно продовжувалося майже 10 років, поки не завершилося будівництво, а в школі з часом ввели автосправу. Але й потім ще довгі роки за допомогою електрозварювальних та токарних робіт ремонтував, а то і відновлював поламані металічні частини парт, столів й стільців та інше шкільне обладнання в тому числі і технічні засоби навчання. І так всі 50 років своєї педагогічної діяльності.

           Він, у вільний від роботи час, займався  художньою обробкою каменя. На відшліфованих Обелісках в окремих населених пунктах району та надгробках ним висічено чимало прізвищ та імен загиблих і померлих, чим частково залишив у своїх роботах  пам'ять і про себе. А таких робіт чимало. У нього є також скульптурні роботи з гіпсу. Ініціював розповсюдження пагінців верби Тараса Шевченка, з принесеної і вирощеної ним із гілки дерева, що стоїть у Стрийському парку м. Львів. Зараз такі верби зростають майже в усіх куточках Рахівщини та всіх районах Закарпаття і всієї Гуцульщини.

За належну працю і активну участь у громадському житті школи, села і району його неодноразово нагороджували грамотами районного відділу освіти, обласного управління освіти та Хустсько-Виноградівської православної єпархії.

Никоряк В.Г. разом із своєю дружиною Никоряк Марією Степанівною, ветеринаром за професією із ясінянської родини Ковбаснюків, виховали трьох дітей. Дочки Ольга і Мар’яна, здобувши вищу освіту, успішно працюють у місцевій школі учителями іноземної мови, а син Василь займається сезонними роботами. Внучка Ольга Кузьменко, яка  теж здобула вищу освіту, працює лікарем - анестезіологом у неврологічному  обласному  клінічному центрі неврології і нейрохірургії , а внук Василь вчиться ще в школі й хоче продовжити справу свого дідуся.

 Після досить тривалої хвороби помер 07.01.2017року.

   Микола Ткач - історик