понеділок, 31 жовтня 2016 р.

Відомі люди


Гараксим Іван Іванович – один із будівничих шкільної освіти на Рахівщині

            Талановитий педагог, архітектор і будівничий шкіл, великий естет, знавець живопису і музики – таким у пам’яті колишніх учнів, колег і тих хто його знав він залишився.

            Народився майбутній педагог 16 березня 1927 року в с. Великий Березний у селянській родині за Чехословаччини. Після успішного закінчення місцевої горожанки продовжував навчання в Ужгородській учительській семінарії, яку після визволення у жовтні 1944 року було реорганізовано у педагогічне училище, яке закінчив у 1948 році. Трудову діяльність розпочав на посаді вчителя початкових класів Рахівської середньої школи. У січні 1949 року переведений на посаду завідуючого Красно-Плесівської початкової школи (околиця Рахова), а з серпня 1951 року – директор Розтіцької семирічної школи. Тут він активно включається у будівництво нового приміщення школи з деревини, що зводилося т. зв. «громадським методом» з ініціативи її попереднього керівника Беркели Миколи Юрійовича, якого тодішня окружна влада звільнила з посади із-за наявності в його будинку ікон. А так як будівельного матеріалу за бюджетні кошти не виділялося, то окремі дерева з розбитих плотів, в результаті аварій (гайташу), які бокорашами сплавлялися по Білій Тисі, витягалися вночі з води і на ранок вони були уже в зрубі. До кінця 1952 року її, після опоряджувальних робіт, було здано в експлуатацію. У червні 1953 року Іван Іванович закінчує історичний факультет Ужгородського держаного університету. У серпні цього ж року його призначено директором реорганізованої з семирічної в середню школу с. Ділове. Як керівник середнього навчального закладу, глибоко вникає в навчально-виховний процес, вивчає й узагальнює досвід роботи вчителів школи. Кращі його зразки послідовно впроваджує в практику роботи. Молодий керівник дбає про зміцнення педагогічних кадрів, забезпечення школи кваліфікованими спеціалістами. Завдячуючи цьому, за короткий час всі загальноосвітні предмети викладалися фахівцями. Належним чином виконується Закон про загальнообов’язкове навчання. Значно став підвищуватися рівень знань, умінь і практичних навичок учнів. Вихованці Діловецької СШ на районних предметних олімпіадах, конкурсах, в різноманітних спортивних змаганнях стали займати все більше призових місць. Про досвід талановитого молодого керівника появляються статті в районній, обласній і республіканській пресі, в  яких відзначаються всезростаючі успіхи у навчально-виховній роботі, помітне підвищення знань школярів та ефективна організацію позакласної роботи, зокрема, чи не першою організацією на Україні табору праці і відпочинку для старшокласників по очищенню від заростання чагарниками полонин.

У числі перших керівників району і області І.І. Гараксим впроваджує наукову організацію праці педагогічного та учнівського колективів. У центрі його уваги – створення необхідних умов для роботи педколективу та навчання учнів,що почалося із будівництва спортивної зали «громадським методом». А далі таким же чином з його ініціативи розпочинається реконструкція найбільш великого і головного корпусу, над яким надбудовується третій поверх і до нього прибудовується ще й  новий, теж трьохповерховий корпус із 20-ма класними приміщеннями, загальна кількість яких становить понад 30. Потрібних коштів для будівельних матеріалів ніхто на це не виділяє, незважаючи на прохання директора. Всі тодішні керівники району мотивують це тим, що ніякої реконструкції школи у Діловому не заплановано і до того ще й відсутня на це проектна документація. У відчаї той їде до Києва і звертається до свого колишнього однокурсника по педучилищу Грунянського І.І., що в той час займав посаду міністра лісової і деревообробної промисловості УРСР, який із резерву час від часу виділяв певні кошти і домовлявся з іншими міністрами про виділення необхідних будівельних матеріалів, зокрема, цегли, уголків, труб, арматури тощо. До цього долучився ще один його однокурсник – В.В. Бурч,який очолював тоді обласне управління освіти облдержадміністрації. Посилені допомоги в цьому мармуровим кришивом надавало управління Діловецького кар’єру, а пиломатеріалами – Великобичківський лісокомбінат. Однак, коштів все рівно не вистачало. І тоді він, у співпраці за своїм тодішнім заступником по господарській частині Никоряком В.Г., вночі у шкільному підвалі, таємно від всіх, займається виготовленням з гіпсу за допомогою придбаних і завезених з Києва форм, бюсти Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки та інших осіб, які потім шкільною автомашиною відправлялися у м. Берегово. І через колишнього вчителя школи Потокія П.П., там уже директора середньої школи №5, розповсюджувалися й отримані гроші витрачалися на будівництво. Так, крім згаданих фіззалу і головного корпусу були побудовані приміщення шкільної бібліотеки, їдальні, актової зали, оранжереї, автокласу, а також кінобудку, гараж для шкільної автомашини, міні-ГЕС для освітлення шкільних приміщень, реконструйовано майстерні по обробці дерева й металу, обладнані спортивний майданчик і науково-дослідницьку ділянку.

І.І. Гараксим не тільки керує будівельними роботами і є архітектором будівництва, але й стає його головним постачальником, особливо в кінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. Тоді школярі навчалися в семи корпусах й до того ще в дві зміни. На нього і лягає головний тягар проведення всіх робіт. Велику роль тут відіграла вантажна автомашина періоду Другої світової війни «Урал-ЗИС», придбана директором для потреб школи, яка стала основним транспортним засобом по перевезенню будівельних матеріалів. Його часті поїздки зі своїм заступником виснажували їх, і, одного разу той заснув від перевтоми за кермом, й, зробивши т.зв. «сальто», вони опинилися в річці Тиса у самому географічному суходільному центрі Європи. На превелике щастя все відбулося тільки переляком і синяками.

Поряд з підвищенням рівня навчально-виховного процесу, якісного виконання вимог навчальних програм, формування творчого педагогічного та створення свідомого учнівського колективів, Іван Іванович старанно дбав про трудове загартування школярів, адже старшокласники у вільний від навчання час добровільно працювали на будівництві освітнього закладу. Особливо звертав увагу на їх естетичне виховання. Так, у школі було налагоджено творчу роботу різноманітних позакласних і позашкільних дитячих об’єднань. Зокрема створено учнівський клуб «Будь культурним», працювали інструментальні та вокальні ансамблі, оркестр струнних музичних інструментів, драматичні й хорові гуртки тощо. Як наслідок, на районних і обласних оглядай учнівської художньої самодіяльності колективи школи займали призові місця, а вокальне тріо вчителів у складі Гараксим В.І., Юращк М.А. та Томенюк К.В. під акомпонимент Ткача М.І. неодноразово ставало лауреатом обласних і республіканських радіо-телеконкурсів. У цьому була значна заслуга керівника школи та його педагогічного колективу. Ди- ректор школи неодноразово у супроводі любителів живопису,в.ч. і учнів, піднімався в гори для малювання етюдів. Він захоплювався ще й важкою та небезпечною працею бокорашів. І як наслідок  авторитет школи ставав усе вищим. Та це не випадково. Адже завдяки старанням її директора та основної частини педколективу на базі колишнього пристосованого до навчання старого приміщення виросла нова трьохповерхова будова в центрі с. Ділове, на той час (початок 70-х років) чи не найкраща в районі. В ній були створені всі необхідні умови для отримання молоддю середньої освіти, значна частина якої потім здобувала у вузах вищу освіту. Однак, коли настав час відкривати шкільні двері учням, всі урочистості тодішньою партійною владою були відхилені, замість того надсилалися всілякі перевірки, як реагування на чисельні анонімки шкільних недоброзичливців про його зловживання. І коли виявилося, що будівельні матеріали, які він сам діставав, або вони виготовлялися на території будівництва, не списувалися, то на нього хотіли відкрити карну справу незважаючи на те, що приміщення школи вже стояло і там вчилися діти. Особливо окремі представники влади глузували з приводу розмальовування ним холів та їдальні картинами з програмового матеріалу та шкільного й дитячого життя,чим він випередив цей процес на 10-20 років. І як тільки він виїхав на роботу в обласний центр, то майже всі його роботи були забілені. Все це, разом узяте, негативно вплинуло на стан його здоров’я, адже часті стреси почали переходити у депресію. І тут знову його захистили колишні однокурсники та свідома частина педагогів школи, а зав облвно В.В. Бурч у 1971 році призначив його методистом Закарпатського інституту підвищення кваліфікації вчителів, кабінету трудового навчання і професійної орієнтації учнів, де він працював до виходу на пенсію.

Незважаючи на це, за багаторічну сумлінну працю, І.І. Гараксим неодноразово нагороджувався грамотами та дипломами різних рівнів державних установ. У 1959 р. нагородженим нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», у 1969 р. йому присвоєне високе педагогічне звання «Заслужений вчитель Української РСР», а  1970 р. отримав медаль «За трудову доблесть». Вдячні діловчани на фасаді школи біля центрального входу встановили меморіальну плиту з надписом присвячену йому,а дирекція школи щорічно, починаючи з 2008 р., нагороджує учнів за найкраще знання матеріалу з історії одноразовою премією ім. І.І. Гараксима.

Помер 21 вересня 1993 року. Похований в м. Ужгороді.

Микола Ткач – історик, краєзнавець

Жовтень, 2016 р.Р

Немає коментарів:

Дописати коментар