пʼятниця, 6 травня 2016 р.

Відомі люди села


                Пекарюк Василь Васильович

                       (24.12.1942 – 04.10.2006 )

     Народився 24 грудня 1942 року в селі Ділове (тоді Требушани) на Рахівщині у сімї лісника. Батько - Пекарюк Василь Васильович , після повернення з Другої світової війни  та закінчення Сторожинецької лісної школи, працював лісником у Діловецькому лісництві, а мати – Пекарюк (дівоче Руснак)  була домогосподаркою. Мати була щасливою і  дуже раділа своєму первістку, заколисуючи його, співала прекрасних гуцульських пісень, які незримо переливалися дитині в душу і серце. Батько, награваючи на дзвінких гуцульських цимбалах, привив любов синові до гуцульських народних мелодій. А коли Василь трохи підріс,  водив його лісовими стежками, розповідаючи про звірів і птахів, про дерева і кущі, вчив розпізнавати лікарські рослини, збирати гриби і ягоди та берегти красу природи. І виростав Василько з доброю і поетичною душею, закоханий в природу і пісню. Водночас був дуже енергійним, неспокійним хлопцем, бо мав свою харизму.У сім’ї було ще двоє дітей:Наталія і Роман,які,як і старший брат, стали вчителями.




   У 1949 році поступив у перший клас Діловецької середньої школи. Вчився дуже добре – на відмінно, тільки з математики мав оцінку четвірку, можливо тому, що весь свій вільний час багато читав художньої літератури. Та з усіх шкільних предметів найбільше йому подобалися уроки музики, легко навчався нотній грамоті , співав у шкільному хорі, де також був солістом,що сталося з ініціативи тодішнього директора школи і вчителя співів Гараксима Івана Івановича. З дитинства у нього проявлявся потяг до народних гуцульських інструментів.

   Якось познайомився з диригентом самодіяльного народного ансамблю «Карпати» з Рахова, самодіяльним композитором Юрієм Юрієвичем Кадаром, який побачив у ньому музиканта і майбутнього диригента, що  вплинуло на його долю. Після закінчення  школи, розвиваючи свої творчі задатки, працює у Хмелівському присілковому клубі с.Ділове, хоч і без спеціальної початкової музичної освіти, але з Божим даром розуміння музики і великим бажанням її освоїти. Наступного, 1959 року, за порадою того ж Юрія Кадара, вступив в Хустське культосвітнє училище.  Був дуже справедливим і принциповим студентом, за що часто страждав. Через сварку з викладачем, після року навчання, перевівся до Одеського училища культури на диригентсько-хоровий відділ.

     Закінчив училище у 1964 році, безмежно радіючи, що здобув улюблену спеціальність і ввійшов уже у світ музики освіченим спеціалістом. І ось новий етап життя – армія,але й тут не розлучається з улюбленою професією музиканта. Проходячи службу в Закавказькому військовому окрузі в столиці Азербайджанської РСР м. Баку, де брав участь у армійському ансамблі пісні і танцю, при окружному Будинку офіцерів, створив естрадний ансамбль, який невдовзі став переможцем оглядів на Одещині і виступав навіть у Москві. У творчій  та  улюбленій роботі майже непомітно пролетіло три роки (з 1964 по 1967 рр.) армійської служби і Василь демобілізувавшись повернувся в Одесу. Там зустрівся зі своїм викладачем по баяну -  відомим композитором В.Дикусаровим, який на той час очолював один з ансамблів Чорноморського флоту. Педагог запримітив неабиякий хист Василя до музики ще з студентських років, і як здібному його випускникові, відразу запропонував йому роботу  в Будинку моряків на посаду керівника ансамблю «Чорноморські чайки». Пропозиція була заманливою, спокусливим здавалося життя у великому припортовому місті Одеса та милуючись прекрасним морем, але вдалині він бачив гори і ночами йому снились лісові стежки. Ностальгія за рідним краєм виявилася міцнішою від пропозиції залишитися в Одесі. Молодий фахівець не витримав і повернувся в Карпати до рідних гір і р. Тиси.У 1967 році оженився і в них з Оксаною Іванівною(у дівоцтві Кзьмик,родом з  Галицької Гуцульщини)народились Іванка та Олежек.

  На той час, відомий в області самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Лісоруб» Великобичківського лісохімкомбінату, який вже заслужив звання народного, залишився без керівника. 25-річному юнакові Василю Пекарюку запропонували очолити ансамбль та стати художнім керівником і диригентом цього колективу. Довго не роздумуючи, він погодився. Відразу після призначення, з великим ентузіазмом і натхненням взявся за роботу, адже це була його стихія. Гуцульські мелодії жили в ньому з дитинства. Відтепер він ще більше прислухався до пісень, що співали на весіллях, святах і в будні дні. Придивлявся до танцювальних рухів. Учасники ансамблю бачачи в ньому високого професіонала музики і любителя фольклору, почали допомагати йому. Хтось наспівував почуту мелодію, хтось записав народні слова, а хтось і сам складав свої пісні. Створилася творча група і закипіла робота. Уже наступного року ансамбль з оновленою програмою вперше виступив у великому святковому концерті з нагоди святкування ювілейної 100-річниці з дня заснування Великобичківського лісохімічного комбінату ім.І.П.Локоти. Цього ж року ансамбль виступив в Угорщині, де мав великий успіх. Це окрилило молодого диригента. Василь Васильович вдало працює над хоровими обробками народних пісень: «Коломийки», «В зеленій обочі», «На зеленій горі», «Ой співаю собі», «Гуцульські переспівки» та багатьох  інших.

   Разом з балетмейстером ансамблю, Йосипом Миколайовичом Волощуком та іншими учасниками були створені вокально-хореографічні композиції «Бичківські вечорниці», «Лісоруби і бокораші»,» Свято у Карпатах» та інші.

З наступним балетмейстером Мироном Івановичем Германом продовжив роботу над новими композиціями «Привітальна», «Гуцулка» та іншими.

    Свою майстерність і кваліфікацію диригента хору В.Пекарюк систематично підвищував у Черкаському (1978 р.)  Закарпатському (1984 р.), державних хорах та хорі ім.Верьовки.

   У 1986 році, Василю Пекарюку запропонували очолити Заслужений Закарпатський народний хор, але він був вірний «Лісорубу» до якого прикипів і серцем і душею - ввічливо відмовився від цікавої пропозиції обласного керівництва культурою.

  Майже 40 років віддані напруженій роботі в «Лісорубі», у творчому житті Василя Пекарюка, спливли непомітно. Скільки концертів, виступів, поїздок, зустрічей відбулося за ті роки. Неодноразові поїздки в Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Польщу. Участь в оглядах і конкурсах художньої самодіяльності, де «Лісоруб» неодноразово одержував звання Лауреата, нагороди і грамоти, призи та дипломи. Декілька нагород одержав і художній керівник  ансамблю Василь Пекарюк: у 1985 році - медаль лауреата І Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості, присвяченому 40-річчю Перемоги у Другій світовій війні , а 1987 році – медаль лауреата ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості.

Крім цього, ще у 1972 році він був нагороджений Грамотою організаційним комітетом Республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва (м.Київ), а 1977 році, до 30-річчя з дня заснування ансамблю «Лісоруб», отримав Грамоту ЦК галузевої профспілки УРСР.

    Під керівництвом Василя Пекарюка, ансамбль «Лісоруб» неодноразово брав участь у телевізійних передачах та телеконкурсах «З криниці народної», «Закарпатські візерунки», «Народні таланти України», «Сонячні кларнети», зйомках теле- і кінофільмів тощо. Але керівництво самодіяльним народним ансамблем пісні і танцю було не єдиним у його творчому житті.

 За сумісництвом з січня 1968 року працював у Великобичківській ДМШ викладачем по класу баяна, а також вів уроки співів та хорові гуртки в Малобичківській восьмирічній школі №2 (нині  Великобичківська ЗОШ І-ІІ ст. №3). Деякий час вів створений ним естрадний гурт «Манжерок». Згодом був прийнятий на основну роботу в місцеву музичну школу, де вів уроки баяна і акордеона, заочно навчаючись у Рівненському філіалі Київського державного інституту культури ім. О.Корнійчука  з 1972 по 1977 рр. Був постійним членом журі районних оглядів дитячої художньої самодіяльності,надавав методичну допомогу керівникам дитячих хорових колективів окремі з яких у нього стажувалися. 

    З вересня 1975 р. Василя Васильовича Пекарюка, за пропозиціею завідуючого відділу культури Рахівського райвиконкому Миколи Ткача  і згідно з наказом по обласному управлінню культури, призначено директором Великобичківської дитячої музичної школи. За його керівництва навчальним закладом були розширені вже діючі та відкриті нові філіали та класи музичної школи у навколишніх населених пунктах – Косівській Поляні, Кобилецькій Поляні, Лузі, Верхньому Водяному, Білій Церкві. 80-90-і роки ХХ ст. були найбільш плідними у творчій діяльності керівника та колективу початкового музичного закладу.

 У 1990 році В.В.Пекарюк створив при музичній школі дитячий ансамбль пісні і танцю «Веснянка», який у співпраці з оркестром народних інструментів під керівництвом викладача закладу В.В.Поповича, було об’єднано в один колектив, якому у 1992 році за творчі досягнення було присвоєно почесне звання «зразковий».

   Цими ж роками при музичній школі було створено викладацький оркестр народної музики, якому у 1989 році було присвоєно звання «народний».

  За досягнуті успіхи у справі професійного навчання та естетичного виховання учнівської молоді В.В.Пекарюку у 1988 році було удостоєно знака «Відмінник народної освіти УРСР», а за вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва краю у 1989 р. – почесне звання «Заслужений працівник культури УРСР».

  27 квітня 1997 року, колективу народного самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Лісоруб» під його керівництвом, було надіслано Вітальний Лист з нагоди 50-річного ювілею колективу, за підписом депутатів Верховної Ради України – О.Климпуша, М.Жулинського, С.Волковського, В.Яворівського, В.Масола, М.Грабара, Р.Безсмертного І.Заєця В.Євтухова І.Шарова, Л.Лук’яненка, Б.Ярошинського, М.Сироти, С.Соболєва, І.Коршинського та інших.

У 1999 році, ансамбль «Лісоруб» (художній керівник Василь Пекарюк, балетмейстер Юлій Шмідт) нагороджений Дипломом лауреата Всеукраїнського огляду народної творчості «За вагомий внесок у розвиток української культури та високі творчі досягнення» за підписом Голови оргкомітету, віце-прем’єр- міністра України В.П.Семиноженка.

  Вершиню творчості Василя Пекарюка, є його вокально-хореографічні композиції «Бичківське весілля» та «Щедрий вечір у гуцульському селі», які у співпраці з балетмейстерами Йосипом Волощуком та Мироном Германом, не одне десятиліття були візитною карткою не тільки «Лісоруба», а й цілого Закарпаття.

   Протягом багатьох років Василь Васильович підтримував тісні творчі контакти і дружні взаємини з багатьма творчими особистостями краю - М.Попенком, О.Кобулеєм, С.Мартоном, П.Раком, П.Сокачем, К.Балог, Є. Беком, В.Піпашем, Ю.Кадаром, В.Калинюком, П.Ерстенюком, М.Мокану, П.Матієм, К.Лабик, М.Зубанич, В.Поповичем, а також з керівниками і працівниками у сфері культури, місцевих виконавчих комітетів та адміністрацій В.Габорцем, В.Кобалем, В.Белеєм, М.Даскалюком,М.Ткачем, В.Волічаком, В.Кухарем, В.Шепетою, О.Зеленко, родиною Кузиків з Києва та багатьма іншими.

   Користувався Василь Пекарюк надзвичайно високим авторитетом серед митців краю і в рідному колективі, дорожив своїм кожним виконавцем. Тож гаряче, творчо, із запальним завзяттям відгукнувся у 2000 році   на ініціативу щодо проведення у Великому Бичкові обласного фестивалю народно-хореографічного мистецтва в пам'ять про свого вірного побратима, талановитого балетмейстера, заслуженого працівника культури України Йосипа Волощука.

       У 1989-2006 роках Василь Васильович був регентом духовного хору Великобичківського греко-католицького храму Успіння Пресвятої Богородиці.

   Перестало битися серце талановитого музиканта В.В.Пекарюка  4 жовтня 2006 року. Похований на кладовищі поряд з донечкою Іванкою у Малому Бичкові.

 Та в серцях вдячних закарпатців вічно житиме світла і незабутня пам'ять про цю талановиту, благородну, чуйну, доброзичливу та щиру людину. І з нагоди цього у Діловецькій ЗОШ 1-111 ст. з 2008 року засновано одноразову річну премію,якою нагороджують кращих учнів за особливі досягнення з  мистецтва.

                                                                                                                                                   Микола Ткач ,історик,

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар