"Пам`ятник гуцулові в Рахові".

 

         1 червня 2008 року, післяобідньої пори, у Рахові, на площі, у «Гуцульському Парижі» (таку за Чехословаччини йому дали ще одну назву) відкрили пам’ятник Гуцулові. Це дійство відбулося у рамках святкування Дня міста. Відкрили пам’ятник голова міської ради Ярославом Думин, голова районної організації Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Іван Беркела та директор філії «Гуцульщина» науково-дослідницького інституту українознавства МОУ Петро Шкрібляк. Виконана робота з кованої міді скульптором Юрієм Гав’юком, висотою 1,3 м, постала у своїй скромній величі після коротких промов людей, які були причетні до її встановлення. Слово мали уже згадувані Петро Шкрібляк, Ярослав Думин, який першим побачив пам’ятник у львівській майстерні скульптора і задався ціллю встановити його в центрі Закарпатської Гуцульщини. Іван Беркела підтримав ідею і разом з однодумцями зробив чимало, щоб пам’ятник відкрили саме до 561 річниці міста.

Із минулого - в сьогодення. "Свята зимового циклу".

    Наш історик - краєзнавець Микола Іванович Ткач продовжує надавати нам цікаві публікації та власні матеріали, з якими ми  будемо Вас ознайомлювати у нашому блозі.
                  
                                                  "Зимові свята в Трибушанах"
                                                              Різдво Господнє
         Різдво Господнє, тобто Боже народження (Ісуса Христа),  в Трибушанах тепер с. Ділове в давнину осібно святкували тим, що на на Святий вечір перед вечерею кожний газда робив по одному пострілові. У сам день Різдва Господнього, після святої служби всі приходили до священника. До хати (парафії) насамперед ішов дуже страрий гуцул з бідного стану і вітав панотця поцілунками у руку і в праве ремено. Жінки чекали на ганку, а чоловіків священник частував, як правило, горілкою з медом і калиною; закуска, якщо не йшлося про гонор, - чисто символічна. Молодь під музику танцювала, а потім церковні братства ходили селом і колядували, а також співали, грали, танцювали і гостилися, хто як міг. Назбирані гроші обертали на покриття різних церковних видатків, на світло (свічки) чи образи. Колядки у них, як правило, були імпровізовані, де кожен зворот закінчувався словами: Ой дай Боже !". Колядок, співаних на долах, гуцули не мали.
         Зимовий цикл , крім Різдва, обіймав Новий Рік, Водохрещі і всі дні межи ними, що називалися дванадцяткою або свєтками (малими святами), в часі яких не можна було робити ніяких тяжких робіт, особливо прясти.
        У деяких околицях на Святий вечір розпалювали святий вогонь (ватру) через тертя двох патиків і піддержували його всю ніч, а подекуди й усю дванадцятку, при чому не сміли закурювати з нього піпи. Се могло вказувати на первісне жертовне значення вогню, якого не можна було вживати для особистої користі. На Святий вечір вносили до хати солому, яку потім спалювали і називали дідом або дідухом. Се, мабуть, персоніфікація зими і спалення "діда зими", очевидно, було зв`язане з перемінами, що наступали тоді в природі. До святвечерової вечері, що складалася з символічного числа (дванадцять) страв, запрошував господар також деякі сили природи : мороз, хмару, бурю, градівників, чорнокнижників, планетників, медведів, вовків та лисиць, а коли ті не з`являлися, заклинав їх, щоб вони так само не являлися цілий рік та не спричинювали ніякої шкоди. З кожної страви господиня відкладала по ложечці в окрему мищину, яку лишали на вікні, аби душі небіжчиків накормилися та пам`ятали Святий вечір. Вводили також на хвилю до хати худібку, щоб вона в господарстві  так не не переводилася, як ті свята не переводилися ніколи. В різдвяні свята діялися різні чудеса : в опівночі говорили звірі і хто підслухав їх бесіду, міг її порозуміти; тоді горіли сховані скарби, а вода в річках перемінювалася у вино.
        Опівночі Нового року отворялося небо, хто се зобачить, то чого не попросив би в тій хвилі, все йому сповнювалося. Або, хто хотів побачити небо, той мусив при першій звізді вмочити ноги у проруб і чекати до 12-ї години. Злі духи , вважалося, у "дванадцятку" мали велику силу і могли людям багато спричинити лиха, коли не знали способу, як зло відвернути. Заразом та пора була дуже добра для всякої ворожби, тоді найкраще вивідуватися про свою долю.
         Різдвяеий цикл свят був приурочений відродженню нового сонця, що відтоді починало щораз вище підноситися  і тепліше пригрівати.
          Цікаво відзначали гуцули свято йордана (свято хрещення Ісуса Христа Іваном Хрестителем у річці Йордан на Близькому Сході). У горах священники, зазвичай, святили воду у Божім храмі, а в урочистий день - над рікою. Після того, священник занурював ручний хрест у воду, всі набирали її у малі зграбні коновки і обмивали собі обличчя, навіть якщо на дворі був великий мороз. Потім усі ставали так, аби панотець міг кожного покропити йорданською водою. Ледве священник встигав покропити, як усі, хто мав пістолі, стріляли в гору. Постріли лунали доти, доки душпастир не повертав до свого помешкання.

                                                                                                                   історик - краєзнавець
                                                                                                                  Микола Іванович Ткач
                                                                                                      
                 

Із минулого - в сьогодення. "Коломийка"

Коломийка – пісенний дивоцвіт Закарпатської

 Гуцульщини

         Якщо запитати любого жителя Закарпатської Гуцульщини, як і Галицької та Буковинської, що таке коломийка, то відповідь буде одна: «коломийка , це співанка, це наша пісня». І дійсно коломийка – це коротка, найчастіше дворядкова пісня, кожний рядок якої складається з чотирнадцяти складів, з коротенькою паузою після восьмого складу. Вона може виступати як приспівка до танцю або існувати незалежно від нього. Часто коломийки об’єднуються у в’язанки, які, однак, не мають сталого змісту, а залежать від настрою, майстерності виконавця, а  також від обставин і призначення співу. Виконуються вони на гуцульських мелодіях усталеного типу, яких у наших горах є немало. У коломийках поєднуються пісенно-поетичне начало з мімічним та хореографічним, що надає їм особливої жвавості, своєрідної театральності, динамічності й енергії. Тому у пісенному різнобарв’ї  української народної творчості і по нині рясніють коротенькі коломийки, що, як дрібні квіти, щедро розсипані по гуцульських селех, горах, полонинах і лісах. Вони зворушують серця скромною простотою, непоказною щирістю, оптимізмом. Серед численних зразків – звертань до коломийки найчастіше зустрічаємо образні порівняння її з квітам, із зеленим запашним верховинським світом:

         Звідки мої коломийки, питають ньи люди,-

         В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.

         Співаночки мої любі, де я вас подію?

         Понесу вас в полонини, по горах розсію.

         Та як буде добра доля, я вас позбираю, 

                А як буде лиха доля – я вас занехаю.

Із минулого - в сьогодення. "Гаті - дараби".

Підготовка до сплаву і сплав лісу по р.Тисі та її притоках на закарпатській гуцульщині

Одним із своєрідних символів Закарпатської Гуцульщини у свій час були гаті (греблі). Відгомін їхніх бурхливих вод, при спуску в русло наших гірських швидкоплинних річок, течії ще прискорювалися до сплаву і підхоплювали уже готові, разом із мужніми бокорашами, дараби й бокори і несли їх далі до Великого Бичкова, а іноді й до самого Дунаю.

     Відомо, що з першої половини ХVІІІ до середини ХХ сторіч у верхів’ях Чорної та Білої Тиси та її притоках і потоках існували унікальні технічні споруди – дерев’яні гаті (греблі). Використовувалися вони при сплаві лісу. Спочатку це був чи не єдиний і найдешевший спосіб його траспортування. Оригінальне і водночас складне технічно-архітектурне вирішення гатей базувалося на традиціях народного будівництва, започаткованих ще в княжі часи, коли у придатних до цього місцях загачували течію потоків пустотілими зрубами-клітями, що заповнювалися каміннями.

Із минулого - в сьогодення. "Гуцули Закарпаття".

Площа закарпатської частини Гуцульщини у складі України становить близько 1,9 тис. км² і охоплює більшу частину території Рахівщини. Тут гуцули проживають у 27 населених пунктах та їх присілках. До них слід віднести ще й 16 українських та ряд етнічно змішаних сіл долини річок Рускови, Вишови і лівобережжя Тиси в Румунії. Найбільшим із сіл румунської частини Гуцульщини є Поляни (Русь Поляни), Кривий, Красна, Вишивська Долина, Бистрий, Луг, Великий Бичків, Русково. Вся ця територія у ІХ-Х ст. входила у склад історичного Закарпаття.

Закарпатська Гуцульщина з ХІV ст. перебувала у складі Марамороського комітату Угорського королівства, з 1711 р. – у складі Австрії, з 1867 р. – у складі Австро-Угорщини, з 1919 р. – у складі Чехо-Словаччини, по закінченню Другої світової війни – у складі Закарпатської області Радянського Союзу, а з 1991 р. – у складі Закарпатської області України.

Із минулого - в сьогодення. "Гуцульська республіка"

Гуцульська Республіка з центром у Ясінях – унікальна сторінка державотворення, що яскраво засвідчила одвічне бажання закарпатських гуцулів жити разом зі своїми братами по східний бік Карпат.

         Промінчики волі для гуцулів ясінянської долини засвітили у 1918 році, коли 1-го листопада утворилася Західно-Українська Народна Республіка. Під впливом цієї події місцева міліція в Ясінях взяла владу в свої руки. 3-го листопада сюди приїжджає офіцер австро-угорської армії Степан Клочурак, виходець із села, який і став командиром самоорганізованого військового загону і міліції. Було роззброєно жандармерію й угорську прикордонну охорону, а самих угорців, носіїв цієї зброї, відправили додому. До 5 листопада вся територія Ясіня і його околиці були повністю звільнені.

Із минулого - в сьогодення. "Географічний суходільний центр Європи"

                    

         На Закарпатській Гуцульщині, у межах території села Ділове, знаходиться суходільний центр Європи з координатами 24 градуси східної довготи і 48 градусів північної широти. Перший, хто визначив це місце у середині 80-х роках XIX ст., був італійський інженер-будівельник на ім’я, а може і прізвище Джовані, який тут керував встановленням залізничного мосту через річку Тису. У 1886 році із Відня, столиці Австро-Угорської імперії, було відряджено наукову гідрографічну експедицію, яка, після відповідних досліджень, підтвердила припущення неспокійного інженера. У 1887 році на визначеному місці військові під керівництвом не то майора, не то полковника Генерального штабу айстро-угорської армії на прізвище Натушіл, встановили на невеличкому майданчику кам’яний монумент висотою 1,5 метра. На стелі латиникою викарбуваний напис, який у перекладі на українську мову академіка Н. Тарасова означає: «… Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно із спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії і Угорщині, з шкалою меридіанів і паралелей, встановлений центр Європи, 1887». 

Із минулого - в сьогодення. "Наш дослідник"

Наш односельчанин, дослідник, історик - краєзнавець Ткач Микола Іванович народився 8 жовтня 1942року в с. Костилівка Рахівського округу у сім`ї лісоруба.  Після закінчення семирічної школи, на 14 році життя, пішов працювати на лісорозробки, одноразово навчаючись у вечірній школі. Як виповнилося 18 років працює на Костилівському лісозаводі, а далі завідує клубом і бібліотекою у с. Вільховатий Костилівської сільської ради та по сумісництву працює  музичним керівником у сільському дитячому садку. Із закінченням вечірньої школи їде в м. Братськ Іркутської області на будівництво Братської ГЕС. Далі вчиться на музичному відділі Мукачівського педагогічного училища, після  якого працює вчителем музики Миргородської середньої школи №1 ім. П.Мирного.