ЗНО 2015

Інформація щодо деяких особливостей

зовнішнього незалежного оцінювання 2015 року

У 2015 році для вступу до вищого навчального закладу (ВНЗ) абітурієнти подають сертифікати ЗНО лише 2015 року.

Кожен учасник ЗНО має право скласти тести не більш як із чотирьох навчальних предметів з переліку:

"Відомі люди нашого села". Марко Бараболя

   У наш час усе більше імен призабутих митців повертаються у стрій, їхня творчість приносить свіжий струмінь у духовний набуток нашого краю. Серед них - й ім`я нашого односельчанина Марка Бараболі.

    Марко Бараболя - одна з найбільш своєрідних постатей у літературному процесі Закарпаття. Без нього годі уявити в усій повноті розвиток письменства на західноукраїнських землях , сутність рис культурного і суспільного життя краю 20-х - першої половини 40-х років ХХ ст.  Ім`я гумориста - сатирика було на той час справді популярним. Правда, поколінням післявоєнних читачів художній набуток письменника був майже недоступний. Лише старші віком захоплено згадували (а то й цитували з пам`яті) його дотепні твори, розгублені на сторінках дорадянської преси. А збірочки Марка Бараболі, видані за кордоном - "З - під їдкого пера" (Прага, 1941) і "Тутешняцька губернія" (Братислава - Пряшів, 1970), - до наших співвітчизників майже не доходили. Опубліковані добірки творів сатирика - в антології "На Верховині" (Ужгород,1984) та "Проект автономії" (Ужгород, 1991), - хоч і були скупими, будили інтерес до призабутого письменника.

Маловідомі факти історії Рахівщини

Промислові, господарські та транспортні об’єкти на Рахівщині у 1930 році

За переписом 1930 року на Рахівщині за Чехословаччини, крім окружного державного заготівельного управління та 8 лісних управ (лісництв), діяло ще 47 промислових, господарських та транспортних об’єктів.

Найдавніше із промислових було добування солі у Солотвині. Солоні джерела та озера, запалі ями та провалля у багатьох місцях є свідченням про минулий солевидобуток. У стародавніх соляних шахтах знайдено римські монети ІІ-IV ст. н. р. Вони свідчать про торгівельні стосунки з римлянами. Але про добування солі у більш давніші часи свідчить розташоване в урочищі Читатя городище ІХ-VI ст. до н. е., очевидно жителі якого так довго не змогли б там прожити без солі. Але люди поблизу одного з найдивовижніших мінералів, який в давнину прирівнювався до золота і був валютою, із-за якого часто велися війни,могли проживати із незапам’ятних часів. Документально підтверджено, що у 1778 році на місці добування солі була закладена копальня «Крістіна», через 3 роки «Вайтех», а у 1789 р. – «Мікулаш» («Мікловші») і «Кунгута» («Кунігунда»), пізніше ще й інші, які постійно поглиблювалися і розширювалися. У 1930 році сіль добували на копальнях «Франтішек» («Ференц») і «Людвіг», у яких глибина від поверхні до їх дна досягала від 140 до 157 м.

 

Маловідомі факти історії Рахівщини

Освіта, медицина та спортивно-оздоровчі об’єкти на Рахівщині у 1930 році

У 1930 році в Рахівському окрузі діяли 42 школи, в яких було організовано навчання дітей не менше як у 190 класах. Приблизно стільки ж було вчителів і могла буди ще певна кількість їх помічників, як це було прийнято за Чехословаччини, але статистика на це не вказує. Не вказує вона і на кількість дітей, які навчалися, тільки зазначено, що кількість класів відповідає кількості вчителів.

Із наведеної кількості шкіл, 4 були горожанськими, тобто неповними середніми – це в Ясінях, Рахові, Великому Бичкові і Солотвині, яке, як відомо, до початку 60-х років ХХ ст. територіально відносилося до Рахівщини. У Ясінях, Рахові й Великому Бичкові ці школи були змішані, адже мали русинські (українські) і чеські відділення з однаковою кількістю класів, а у Солотвині тільки з чеською мовою навчання. У Великому Бичкові горожанка була семикласна, в Ясінях і Рахові – чотирикласні, а у Солотвині трикласна.

Маловідомі факти історії Рахівщини.

На Рахівщині у 1930 р. проживало 60 842 ч.

За даними перепису населення 1930 р. на Закарпатті  за Чехословаччини в Рахівському окрузі проживало 60 842 осіб. Більше з них було в Ясінях - (10 614), яке було найбільшим селом в державі за кількістю населення, Рахові (8 893), Великому Бичкові (6 707), Солотвині (6 478), що тоді входило в склад Рахівщини та Верхньому Водяному (5 842). Дещо менше людей нараховувалося у Богдані (4 299), Середньому Водяному (3 840), Діловому (2 326), Косівській Поляні (2 234), Кобилецькій Поляні (2 218), Білій Церкві (1 759), Квасах (1 700) і Лузі (1587). Найменша кількість населення жила у Білині (947) та Росішці (618). Про мешканців у Лазещини,Чорної Тиси, Розтоків, Видрички, Лугів, Костилівки, Водиці та деяких інших сьогоднішніх сіл нічого не згадується, адже вони тоді територіально і адміністративно входили, як присілки до сусідніх, значно більших від них, населених пунктів. 

"Із минулого - в сьогодення." Коли і як почали відзначати Новий рік?

       Звичай святкувати Новій рік уперше виник у Месопотамії. Перший Новий рік відсвяткували в ІІІ тис. до н. р. Традицією його святкування було пов’язано з тим, що всі землеробські роботи там починалися наприкінці березня після того як прибувала вода в річках Тигр та Євфрат. Під час свят не можна було працювати і вершити суди. Поступово звичай святкувати Новий рік набував дедалі більшого розмаху: юдеї, котрі перебували у вавилонському полоні, запозичили цю традицію, від них вона перейшла до греків, а вже від греків – до народів Західної Європи.

Зустріч з учасниками АТО.

                    З метою формування в учнівської молоді патріотичного почуття до   своєї країни, вчитель історії  Фіріщак Галина Рафаїлівна організувала зустріч з учасниками АТО,  яка не обійшлася без сліз і трагічних спогадів. Актовий зал школи був переповнений учнями та вчителями. Всі чекали на зустріч із своїми односеляцеми, військовослужбовцями та прикордонниками, які повернулися з зони бойових дій.
  Запрошені учасники:Рошко Василь, Романюк Павло, Косован Василь, Роман Микола, Лис Валерій, Шевчук Андрій - це випускники школи; Чуркін Олександр, Савчук Юрій, Щевич Олексій,- військовослужбовці; Диско Андрій, Сервило Тарас, Петрунько Михайло, Маринич Артур, Домаров Микола - прикордонники.
   Учасники розповідали про ті страшні події, що відбуваються на Сході країни, спричинені російським агресором. Також ділилися  своїми спогадами, демонстрували відео та фото. Один з бійців також продемонстував учням привезений осколок від снаряду,  який поцілив в місце їхнього розташування.
   Ця зустріч пройшла в теплій, невимушеній атмосфері і  нікого не залишила байдужим.
   В кінці учні подарували захисникам власноруч виготовлені відкритки з словами щирої подяки та квіти.
   Не приховуючи хвилювання Галина Рафаїлівна від імені всіх присутніх висловила бійцям глибоку вдячність за мужність, відвагу і побажала їм мирного неба над головою.
           В зоні АТО перебувають ще сім наших односельців, яким ми  бажаємо живими та здоровими повернутися додому.

 
 

"Відомі люди нашого села". Поет - Микола Фаб`як.

        Доля багатьох людей, що народилися в першій половині 20 ст. подібна. Напів голодне дитиство, тяжка юність на фоні страхіть війни, стрімка зміна суспільного устрою в перші повоєнні роки, здобуття професії та поступовий перехід до мирного спокійного життя. Таку дорогу пройшов і Микола  Михайлович Фаб’як .

        Він народився 14 грудня 1928 року у галицькому селі Болехівці біля Дрогобича у селянській родині Михайла та Ганни Фаб’яків. Батько був столярем, мати домогосподарка. Тоді, в тридцятих роках Польща, до якої входили Західно-Українські землі, знаходилася у стані глибокої економічної кризи і більшість сільських чоловіків дрогобиччини, які раніше працювали на шахтах Стебника, на нафтовидобувних промислах Борислава і Дрогобича втратили роботу, а родини виживали за рахунок дрібних підзаробітків чоловіків, і того, що родила земля. Більшість селян жила бідно. Не була винятком і родина Фабяків. З його спогадів, записаних дочкою, довідуємось, що жили вони у хаті без підлоги, під соломяною стріхою. Як і більшість сільських дітлахів, він мав просту роботу- пасти худобу та допомагати батьками на господарстві. Він пригадував як восени, коли перші морози покривали інієм землю, а худоба ще паслася в полі, босонога дітвора гріла ноги в свіжих коровяках. Чоботи взували лише на свята, та взимку. Також пригадував кумедну історію про те, як його дід, шукаючи хоч якийсь підзаробіток, ловив і продавав пявки. Пявки тоді непогано коштували тому, що були лікарським засобом від багатьох недуг. Дід  брав його малого з собою до озерця, роздягав з штанів та опускав в воду, як приманку для пявок, а потім витягає з води і знімав п`явок.

"Із минулого - в сьогодення" Іван Рахівський побратим Олекси Довбуша.

Абсолютна більшість жителів Карпат знають, що найпершим побратимом Олекси Довбуша був Іван з Рахова. Навіть про це переказ-легенду записав від людей у свій час український письменник Гнат Хоткевич. У той час на Гуцульщині, а це була половина XVIII ст., далеко не всі люди мали прізвища. І досить часто їх давали прибульцям за назвою тієї місцини чи населеного пункту звідки вони прийшли. Очевидно так Іван за населеного пункту Рахів і став Рахівським. Але ж як сталося, що він опинився серед опришків О. Довбуша?

"Із минулого в сьогодення." Головна життєва місія А. Патрус - Карпатського.

До 70-ї річниці визволення Закарпаття

            Абсолютна більшість жителів Рахівщини майже нічого не знають про Андрія Патрус-Карпатського, який за своє свідоме життя небагато бував у Рахові. Повніше про нього можуть розповісти вчителі української мови та літератури шкіл району та краєзнавці, адже він був прозаїком, поетом, кореспондентом ряду періодичних видань нашого краю, коли офіційна його назва була Підкарпатська Русь, Карпатська Україна і Закарпаття.

Карпатська Україна.

  

  Про маленьку Карпатську Україну (теперішнє Закарпаття) незалежність якої була проголошена 15 березня 1939 року, по праву вважають паростком української державності. Її воєнізоване формування  Карпатська Січ - чи не перша в Європі вчинила збройний опір фашистським окупантам.
    До відзначення 75 річниці Карпатської України  вчителі історії, шкільний бібліотекар та історик - краєзнавець М. І. Ткач підготували  літературно - музичний альманах "Велич і трагедія: Карпатської України".

"Із минулого - в сьогодення". До 75-річчя Карпатської України.

Павло Волощук – вчитель і комендант «Карпатської Січі»

у Бичкові

Вагомий вклад у справу розбудови Карпатської України внесли і вихідці із Закарпатської Гуцульщини – це Степан Клочурак, брати Дмитро и Василь Климпуші, Дмитро Німчук з Ясіня, Микола Мандзюк, Михайло Марущак і Михайло Тулик з Великого Бичкова та ряд інших. Серед них був також і Павло Волощук – вчитель, просвітянин, районний командант Організації Народної Оборони «Карпатська Січ», тобто регулярного війська Карпатської України у Бичкові й навколишніх селах.

"Із минулого - в сьогодення". До 70 -р. визволення Закарпаття.

Визволення Рахівщини у ході Великої Вітчизняної війни, як складової Другої світової

29 серпня 1944 року закінчилась Львівсько-Сандомирська операція, яка проводилась силами 1-го Українського фронту і радянські війська зупинившись у передгір’ях Карпат, укріпились на рубежі північно-західніше Кросно, Сянок, Сколе, Красноїлів. Ще в ході боїв згаданої операції, 30 липня 1944 року, враховуючи важливість карпатського напрямку і особливість бойових дій у гірських умовах, на стику 1-го і 2-го Українських фронтів було відновлено 4-ий Український фронт на чолі з людиною непростої долі, генерал-полковником І. Є. Петровим.

9 вересня 1944 року 1-ша гвардійська армія 4-го Українського фронту, за вказівкою Ставки Верховного Головнокомандування, перейшла в наступ у рамках Східно-Карпатської операції. Незабаром почала наступати також 18-та армія, а за нею і 17-ий гвардійський корпус, який діяв на Ясінянському напрямку. Битва за Карпати почалася.       

***

Перед наступом 17-го гвардійського стрілецького корпусу (командир генерал-майор А. Й. Гастилович), у склад якого входили 8-ма (командир полковник М. С. Угрюмов) і 138-ма (командир полковник В. С. Васильєв) дивізії, на головний Карпатський хребет у напрямку на Ясіня (Керешмезе), Генеральний штаб надіслав надзвичайне розвідувальне зведення про укріплення на колишньому державному польсько-чехословацькому кордоні, яке містило карту й опис укріпленого району з великою щільністю довгочасних укріплень і загороджень. Ці відомості й чутки позначилися на настрої військ. Полки ніяк не хотіли підходити до кордону й перетинати його, віддаючи перевагу діям на колишній польській території. Поголоски пішли з низу – від бійців та місцевого населення. Але коли прийшла схема з Генерального штабу, повірили в ті чутки й командири.

"Пам`ятник гуцулові в Рахові".

 

         1 червня 2008 року, післяобідньої пори, у Рахові, на площі, у «Гуцульському Парижі» (таку за Чехословаччини йому дали ще одну назву) відкрили пам’ятник Гуцулові. Це дійство відбулося у рамках святкування Дня міста. Відкрили пам’ятник голова міської ради Ярославом Думин, голова районної організації Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Іван Беркела та директор філії «Гуцульщина» науково-дослідницького інституту українознавства МОУ Петро Шкрібляк. Виконана робота з кованої міді скульптором Юрієм Гав’юком, висотою 1,3 м, постала у своїй скромній величі після коротких промов людей, які були причетні до її встановлення. Слово мали уже згадувані Петро Шкрібляк, Ярослав Думин, який першим побачив пам’ятник у львівській майстерні скульптора і задався ціллю встановити його в центрі Закарпатської Гуцульщини. Іван Беркела підтримав ідею і разом з однодумцями зробив чимало, щоб пам’ятник відкрили саме до 561 річниці міста.

Нас відвідали...

        26 червня до нашої бібілотеки завітали бібліотечні працівники обласного семінару - тренінгу "Довідко-бібліографічне та інформаційне  обслуговування : трансформація послуг та ресурсів", директор рахівської ЦБС  Г. В. Приймак та  начальник віддділу культури РДА  В. Л. Шепета.
        23 липня ми знову приймали гостей, на цей раз колег з Івано - Франківська, що відвідали нас у рамках програми "Бібліоміст".
     Супроводжували гостей Директор Рахівської ЦБС Г. В. Приймак та керівник апарату райдержадміністрації Олена Кабаль.
      Щоразу  гостей зустрічала сільський голова Людмила Іванівна Романюк, яка високо оцінила те, що сільська бібліотека знаходиться на високому рівні не тільки в районі , а й області.
      До уваги бібліотекарів було представлено інсценівку "Чудо - Інтернет", "Історія Ділового"та коломийки про бібліотеку у виконанні членів клубу за інтересами "Берегиня"та гурту "Трибушанка". В дарунок від голови села гості отримали смачні діловецькі колачі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 

Із минулого - в сьогодення. Генетичний код Гуцульщини розшифровано.

У Івано-Франківському видавництві «Лілея-НВ» в 2011 році вийшла в світ у перекладі з польської мови книга Станислава Вінценза «На високій полонині», яка насправді є розшифрованим генетичним кодом Гуцулії. Цього досить, щоби знати, якою вона була, є, буде, могла і може бути.

Її перекладач Тарас Прохаська, згадуючи про свою роботу над перекладом під час презентації в 2012 році у с. Криворівня Верховинського району на Івано-Франківщині у виступі сказав, що «кожен переклад не може бути те саме, тобто, не можна зробити те саме, що й автор, бо є різна мова, і,не все там однаково. Треба викомбінувати з можливостей своєї мови те, що є в можливостях іншої мови. Але був вибір – чи зробити її максимально гуцульською, чи легшою, читанішою, з точки зору літературної мови». І. Т. Прохаська вибрав другий варіант, залишивши якомога більше слів, на яких тримається гуцульський лексикон, але написав все ж українською, як це у свійй час зробив великий український письменник М. Коцюбинський у творі «Тіні забутих предків». Ця книжка, до якої час від часу, можна повертатися и нагадувати, де ми є і що ми є, тобто так як гласить надпис під пам’ятником гуцулові в Рахові «Знаймо – хтосмо».  Цей спосіб викликати любов до себе є теж правильний. «Хай той, хто не знає Гуцульщину, теж її полюбить».

Із минулого - в сьогодення. Як встановили точні координати географічного суходільного центру Європи.

 

       Працюючи над історією встановлення пам’ятного знака у географічному суходільному центрі Європи, що в межах території с. Ділове на Рахівщині, я задумався (та й люди питають), а за допомогою яких приладів чи пристроїв і розрахунків було визначено його географічну широту і географічну довготу? Як уже відомо, першим це зробив неспокійний італійський інженер у 1886 році, якого можливо було звати Джованні (з італ. Іван). То як же це він міг зробити, адже у надписі латинською мовою на кам’яній стелі, встановленій у 1887 році учасниками експедиції учених Австро-Угорщини, який усі перекладачі перевели йдеться, що це було зроблено за допомогою «приладу виготовленого в Австрії та Угорщині». То що ж це за прилад? І виходить, що він був тільки один?

Із минулого - в сьогодення. Рахівщина туристична.

Туризм на Рахівщині за спогадами моєї прабабусі

         З історичної та довідкової літератури я дізнався, що через Чорногору в давнину пролягала так звана «австрійська стежка». Чому так звана? Мабуть тому, що тепер точно невідомо де вона пролягала. Але в середині 30-х років ХХ ст., за Чехословаччини, мій прапрадід, який працював єгерем (ягром) у Требушанській лісній управі із чехословацьких та австрійських знатних родин, які забажали пройтися згаданою стежкою. У складі групи був один австрійський барон, якого звали Конрат, що мав давню мапу із приблизним позначенням австро-польського кордону XVIII ст., ще до входження Польщі до Австрійської імперії. Ось і за мапою, на вимогу згаданого барона, і було тоді здійснено цей туристичний похід. Мій прапрадід, якого було звати Віктор, не хотів проводити цю групу, адже в нього були інші обов’язки. Але так як він єдиний із працівників лісної управи був родом із с. Ясіня і знав добре Чорногору, в якій бував у свій час не один раз, полесний (лісничий) змусив його це зробити. Із собою він взяв свою дочку, мою прабабусю Анну, якій тепер вже досить давно за 90 років. І за її неодноразовими розповідями та за допомогою тогочасного фотоальбому (вона не все пам’ятала), який потрапив до нас значно пізніше від тодішньої пари молодожонів, які були у складі туристів, я і намагаюся відтворити той багатоденний туристичний маршрут.

Із минулого - в сьогодення. "Рахівщина туристична".

Спочатку в мережі Інтернет, а потім і у путівниках я знайшов деякі відомості про розвиток туризму на Рахівщині у радянський час. Віднайдені матеріали і спонукали мене до написання ще однієї роботи на конкурс з туризму. І так:

***

Протягом 50-х – 80-х років ХХ ст. Рахівщина була краєм майже суцільного гірського туризму, адже Карпати тоді на Україні з цього виду діяльності займали 2 місце після Кримських гір. У 70-х, і, особливо, у 80-х роках, у зв’язку з організацією туристичних потягів, щорічна кількість туристів досягала декілька сотень тисяч, можливо і до 0,5 млн. чоловік, а то й більше. Тоді було прокладено десятки туристичних маршрутів, найбільше з яких були пішими. Окремі з них напевно слід назвати – «На Яблуницький перевал», «У долину Білої Тиси», «По Південно-Західній Рахівщині», «По Чорнгір’ю і Свидовцю», «Вздовж Тиси», «По лісистих Карпатах», «По високих Карпатах», «Снігові Карпати», «Зимова Гуцульщина», «Сонячна Гуцульщина», «До центру Європи», «На Говерлу», «На Близницю», «До витоку Чорної Тиси» та інші. Мабуть слід описати хоча б декілька з них, яких, як і інших, кваліфіковано обслуговували місцеві екскурсоводи. Їхні розповіді доповнювали побачене туристами.

Із минулого - в сьогодення. "Трембіта".

Трембіта

У різноманітніших історичних працях, художній літературі та енциклопедіях це слово, де про нього згадують, пояснюються дещо по різному. Але всі ці пояснення в основному зводяться до одного, що трембіта, ще старовинний народний музичний інструмент, який створений людьми, що проживають у Карпатських горах, на Верховині й, зокрема, на Гуцульщині. Коли вперше зазвучав голос трембіти, хто і як її зробив, ніхто як слід тепер не може цього сказати. Однак, уже майже 200 років тому про неї писав священик із Жаб’є (тепер смт. Верховина Івано-Франківської області) Софрон Витвитський у своїй праці «Про гуцулів». Ця згадка була пов’язана із проводами худоби на полонини, урочистість, звана тоді полонинським ходом. Свято проводів починалося тоді, коли на схилах Чорногори розтавав сніг і починала зеленіти трава. Тоді на Гуцульщині по обох схилах Карпат була велика радість. Зранку і до пізньої ночі 8-10 днів над горами чулися веселі голоси трембіт. На грунях цими звуками вівчарі також підганяли овець, щоб швидше дістатися полонин.

Станіслав Вінценз, француз за походженням по батьківській лінії, який народився і виріс у с. Криворівня, що на Галицькій Гуцульщині у своїй книзі «На високій полонині» (виданій у 1936 році), вступ до неї присвятив трембіті. Він писав, що старовіцькі перекази заповідали таке: «Бери на трембіту суху смереку, обдерту громом, громом відпокутувану. Виріж з неї трубку, тісно об’яжи ликом берези з-під водоспаду, від піни і шуму». Далі так пояснює: «Аби трембіта мала силу і гучність грому! Водою виграна, нехай наслухається всіляких таємниць від вод, народжених в лісах. Нехай вона захоплює, хай зв’язує як вода».