"Із минулого - в сьогодення". До 75-річчя Карпатської України.

Павло Волощук – вчитель і комендант «Карпатської Січі»

у Бичкові

Вагомий вклад у справу розбудови Карпатської України внесли і вихідці із Закарпатської Гуцульщини – це Степан Клочурак, брати Дмитро и Василь Климпуші, Дмитро Німчук з Ясіня, Микола Мандзюк, Михайло Марущак і Михайло Тулик з Великого Бичкова та ряд інших. Серед них був також і Павло Волощук – вчитель, просвітянин, районний командант Організації Народної Оборони «Карпатська Січ», тобто регулярного війська Карпатської України у Бичкові й навколишніх селах.

"Із минулого - в сьогодення". До 70 -р. визволення Закарпаття.

Визволення Рахівщини у ході Великої Вітчизняної війни, як складової Другої світової

29 серпня 1944 року закінчилась Львівсько-Сандомирська операція, яка проводилась силами 1-го Українського фронту і радянські війська зупинившись у передгір’ях Карпат, укріпились на рубежі північно-західніше Кросно, Сянок, Сколе, Красноїлів. Ще в ході боїв згаданої операції, 30 липня 1944 року, враховуючи важливість карпатського напрямку і особливість бойових дій у гірських умовах, на стику 1-го і 2-го Українських фронтів було відновлено 4-ий Український фронт на чолі з людиною непростої долі, генерал-полковником І. Є. Петровим.

9 вересня 1944 року 1-ша гвардійська армія 4-го Українського фронту, за вказівкою Ставки Верховного Головнокомандування, перейшла в наступ у рамках Східно-Карпатської операції. Незабаром почала наступати також 18-та армія, а за нею і 17-ий гвардійський корпус, який діяв на Ясінянському напрямку. Битва за Карпати почалася.       

***

Перед наступом 17-го гвардійського стрілецького корпусу (командир генерал-майор А. Й. Гастилович), у склад якого входили 8-ма (командир полковник М. С. Угрюмов) і 138-ма (командир полковник В. С. Васильєв) дивізії, на головний Карпатський хребет у напрямку на Ясіня (Керешмезе), Генеральний штаб надіслав надзвичайне розвідувальне зведення про укріплення на колишньому державному польсько-чехословацькому кордоні, яке містило карту й опис укріпленого району з великою щільністю довгочасних укріплень і загороджень. Ці відомості й чутки позначилися на настрої військ. Полки ніяк не хотіли підходити до кордону й перетинати його, віддаючи перевагу діям на колишній польській території. Поголоски пішли з низу – від бійців та місцевого населення. Але коли прийшла схема з Генерального штабу, повірили в ті чутки й командири.

Із минулого - в сьогодення. Генетичний код Гуцульщини розшифровано.

У Івано-Франківському видавництві «Лілея-НВ» в 2011 році вийшла в світ у перекладі з польської мови книга Станислава Вінценза «На високій полонині», яка насправді є розшифрованим генетичним кодом Гуцулії. Цього досить, щоби знати, якою вона була, є, буде, могла і може бути.

Її перекладач Тарас Прохаська, згадуючи про свою роботу над перекладом під час презентації в 2012 році у с. Криворівня Верховинського району на Івано-Франківщині у виступі сказав, що «кожен переклад не може бути те саме, тобто, не можна зробити те саме, що й автор, бо є різна мова, і,не все там однаково. Треба викомбінувати з можливостей своєї мови те, що є в можливостях іншої мови. Але був вибір – чи зробити її максимально гуцульською, чи легшою, читанішою, з точки зору літературної мови». І. Т. Прохаська вибрав другий варіант, залишивши якомога більше слів, на яких тримається гуцульський лексикон, але написав все ж українською, як це у свійй час зробив великий український письменник М. Коцюбинський у творі «Тіні забутих предків». Ця книжка, до якої час від часу, можна повертатися и нагадувати, де ми є і що ми є, тобто так як гласить надпис під пам’ятником гуцулові в Рахові «Знаймо – хтосмо».  Цей спосіб викликати любов до себе є теж правильний. «Хай той, хто не знає Гуцульщину, теж її полюбить».

Із минулого - в сьогодення. Як встановили точні координати географічного суходільного центру Європи.

 

       Працюючи над історією встановлення пам’ятного знака у географічному суходільному центрі Європи, що в межах території с. Ділове на Рахівщині, я задумався (та й люди питають), а за допомогою яких приладів чи пристроїв і розрахунків було визначено його географічну широту і географічну довготу? Як уже відомо, першим це зробив неспокійний італійський інженер у 1886 році, якого можливо було звати Джованні (з італ. Іван). То як же це він міг зробити, адже у надписі латинською мовою на кам’яній стелі, встановленій у 1887 році учасниками експедиції учених Австро-Угорщини, який усі перекладачі перевели йдеться, що це було зроблено за допомогою «приладу виготовленого в Австрії та Угорщині». То що ж це за прилад? І виходить, що він був тільки один?

Із минулого - в сьогодення. Рахівщина туристична.

Туризм на Рахівщині за спогадами моєї прабабусі

         З історичної та довідкової літератури я дізнався, що через Чорногору в давнину пролягала так звана «австрійська стежка». Чому так звана? Мабуть тому, що тепер точно невідомо де вона пролягала. Але в середині 30-х років ХХ ст., за Чехословаччини, мій прапрадід, який працював єгерем (ягром) у Требушанській лісній управі із чехословацьких та австрійських знатних родин, які забажали пройтися згаданою стежкою. У складі групи був один австрійський барон, якого звали Конрат, що мав давню мапу із приблизним позначенням австро-польського кордону XVIII ст., ще до входження Польщі до Австрійської імперії. Ось і за мапою, на вимогу згаданого барона, і було тоді здійснено цей туристичний похід. Мій прапрадід, якого було звати Віктор, не хотів проводити цю групу, адже в нього були інші обов’язки. Але так як він єдиний із працівників лісної управи був родом із с. Ясіня і знав добре Чорногору, в якій бував у свій час не один раз, полесний (лісничий) змусив його це зробити. Із собою він взяв свою дочку, мою прабабусю Анну, якій тепер вже досить давно за 90 років. І за її неодноразовими розповідями та за допомогою тогочасного фотоальбому (вона не все пам’ятала), який потрапив до нас значно пізніше від тодішньої пари молодожонів, які були у складі туристів, я і намагаюся відтворити той багатоденний туристичний маршрут.

Із минулого - в сьогодення. "Рахівщина туристична".

Спочатку в мережі Інтернет, а потім і у путівниках я знайшов деякі відомості про розвиток туризму на Рахівщині у радянський час. Віднайдені матеріали і спонукали мене до написання ще однієї роботи на конкурс з туризму. І так:

***

Протягом 50-х – 80-х років ХХ ст. Рахівщина була краєм майже суцільного гірського туризму, адже Карпати тоді на Україні з цього виду діяльності займали 2 місце після Кримських гір. У 70-х, і, особливо, у 80-х роках, у зв’язку з організацією туристичних потягів, щорічна кількість туристів досягала декілька сотень тисяч, можливо і до 0,5 млн. чоловік, а то й більше. Тоді було прокладено десятки туристичних маршрутів, найбільше з яких були пішими. Окремі з них напевно слід назвати – «На Яблуницький перевал», «У долину Білої Тиси», «По Південно-Західній Рахівщині», «По Чорнгір’ю і Свидовцю», «Вздовж Тиси», «По лісистих Карпатах», «По високих Карпатах», «Снігові Карпати», «Зимова Гуцульщина», «Сонячна Гуцульщина», «До центру Європи», «На Говерлу», «На Близницю», «До витоку Чорної Тиси» та інші. Мабуть слід описати хоча б декілька з них, яких, як і інших, кваліфіковано обслуговували місцеві екскурсоводи. Їхні розповіді доповнювали побачене туристами.